Проголошений керівництвом країни курс на інтеграцію України до Європейського союзу примушує з більшою зацікавленістю розглядати політичні та економічні процеси, що відбуваються в Європі. На перший погляд, розширення Євросоюзу, що нині прискорилося, не повинне чинити істотного впливу на Україну, оскільки вона поки що не позначена в числі кандидатів на вступ до союзу, і навіть отримання в ньому асоційованого членства бачиться в перспективі лише до 2004 року. Однак насправді економічні процеси, які відбуваються в єврозоні, так чи інакше відбиваються на економіці інших країн через безліч механізмів. Зокрема, скоординована грошова політика в рамках ЄС, яка є одним із його козирів, нерідко набуває характеру примусової синхронізації економічних процесів. Тим часом Україна від цього практично осторонь. І тільки постійно зростаючий курс євро нагадує нам про альтернативу для майже стовідсоткової доларизації економіки...
Пакт про стабільність у Європі, який підтримує євро, накладаючи фіксовані обмеження на розмір бюджетного дефіциту для країн-учасників зони євро, перебуває сьогодні під загрозою. Провідна країна Європейського Союзу — Німеччина не виконала своїх зобов’язань перед партнерами по Євросоюзу щодо свого дефіциту. Більш того, вона використала свою політичну силу, щоб блокувати видачу завчасного попередження про її дефіцит, що передбачається мандатом, який має Європейська Комісія згідно з умовами Пакту про стабільність.
А тепер і Франція створює проблеми. Країна-опір номер два у Євросоюзі вручила неофіційне повідомлення, що вона також не планує виконувати свої обіцянки щодо скорочення бюджетного дефіциту. Це відбувається всього через рік після того, як крихітна Ірландія отримала офіційне попередження стосовно своєї фінансово-бюджетної політики, хоч у бюджеті Ірландії спостерігався надлишок, і навіть чималий.
Таким чином, через чотири роки після підписання Пакту про стабільність, із ним, здається, відбувається повна плутанина. Справді, у Європi сьогодні тiльки й розмов про те, як його позбутися, а також дискусій про те, як довести його до ладу. Правильно: цей пакт виявився непродуманим, а його виконання повністю не пропрацьоване.
Вказане у Пакті фіксоване обмеження бюджетного дефіциту в розмірі 3% від ВВП не тільки взяте довільно, воно також ігнорує той факт, що коли економічне зростання сповільнюється, дефіцит зростає автоматично. Усвідомивши цей факт, творці Пакту ще більше погіршили ситуацію, прийнявши два помилковi «рішення». Вони внесли до Пакту пункт про безпеку, що дозволяє країні припинити дію умови про граничний дефіцит бюджету у випадку серйозної рецесії, але вони продовжували давати поняттю «серйозна рецесія» таке визначення, що це припинення на практиці виявилося неможливим.
Визнаючи, що звичайне зниження темпів зростання економіки може призвести до перевищення граничного значення дефіциту, вони постановили, що нормальний дефіцит — це нульовий дефіцит. Відповідно, кожна країна щорічно повинна подавати план бюджету на два роки вперед, де повинно бути вказано, яким чином їхній бюджет буде збалансовано протягом усього цього часу.
Свої зобов’язання на 2002 рік Німеччина прийняла на початку 2001 року, коли спостерігалося зростання її економіки з розумними темпами. Непередбачене зниження темпів не дозволяє Німеччині досягти поставленої мети. Міністр фінансів Ганс Ейхель ухвалив розумне рішення: не приймати обмежуючу фінансово-бюджетну політику, щоб не погіршити умов.
Комісія, бажаючи показати себе справжнім захисником Пакту, хотіла дати попередження. Але це рішення повинні були прийняти реальні політики — Рада міністрів фінансів. Ніхто з членів Ради не хотів засмучувати Німеччину, оскільки кожен із них усвідомлював, що коли-небудь їм теж доведеться зіткнутися з такою проблемою.
У випадку з Францією справи йдуть інакше. Під час виборів політики завжди дають обіцянки, у тому числі щодо зниження податків. У країні з непідйомними ставками оподаткування ці заходи — не тільки розумна політика, але й благо для економіки, за умови, що урізуються витрати. Але Франція також є країною, в якій усі насолоджуються деякими привілеями, що фінансуються за рахунок держави, і тому урізування належить до категорії політичних «ні-ні». І таким чином Франція не може вкластися у рамки дефіциту бюджету, які визначає Пакт. Комісія висловлює своє обурення, але Франція досягла успіху в порушенні правил загальної поведінки, прийнятих у Євросоюзі. Політичну інтригу гарантовано.
Економісти і циніки не дивуються. Завдання Пакту — втiлити в життя політику дотримання бюджетної дисципліни у країнах, які використовують спільну валюту, — цілком достойна. Але втративши контроль над своїми грошово-кредитними політиками, країни-учасники зони євро зберегли тільки один макроекономічний інструмент — фінансово-бюджетну політику. Звідси основна проблема: яким чином поєднувати довгострокову дисципліну з короткостроковою гнучкістю.
Зробити це так само важко, як і дотриматися обіцянки сісти на дієту якраз перед великим застіллям. Пакт про стабільність є дуже сирим і технократичним: 3- вiдсоткова межа дефіциту, нав’язана брюссельськими бюрократами, не здатна зв’язати зобов’язаннями реальних політиків. Рішення потрібно шукати в іншому місці.
На щастя, нам не треба далеко ходити. Грошово-кредитна політика стикається з тими ж проблемами. Вона повинна забезпечувати стабільність цін у довгостроковому плані і водночас бути досить гнучкою в короткостроковому плані, для того, щоб справлятися з циклічністю економіки. Протягом останнього десятиріччя грошово-кредитна політика демонструвала справжній успіх. Рецепт скрізь приблизно однаковий: делегувати політику групі компетентних людей — центральному банку — зробивши їх формально незалежними від політичного тиску і надавши їм зрозумілий і чіткий мандат. Знаючи, що з будь- яким сьогоднішнім відставанням доведеться справлятися завтра, вони приймають найкраще рішення. Це було вражаюче покращення порівняно з правилами у грошово- кредитній сфері, що існували в минулому.
Той же підхід повинен працювати щодо фінансово-бюджетної політики. Дехто, звісно, може боятися втратити демократичну звітність. Однак важливо усвідомлювати, що фінансово-бюджетна політика виконує два дуже різні завдання. Перше завдання — це визначення структури і розподіл: до неї входять встановлення розмірів бюджету та його детальної структури, як за витратами, так і за прибутками. Право прийняття рішень із таких питань не може бути делеговане; воно повинно залишатися в руках обраних урядів, і прийняті рішення повинні підлягати схваленню парламентом, який також повинен здійснювати нагляд за їхнім виконанням.
Друге завдання стосується сфери макроекономіки: воно зводиться до встановлення балансу між витратною і доходною частиною бюджету з тим, щоб справлятися з циклічними відхиленнями в економіці. Це завдання аналогічне завданню, що вирішується грошово-кредитною політикою, і може бути делеговане незалежному органу.
Таким чином, зрозуміло, що Європа повинна зробити. Кожна країна повинна відновити повний контроль над своєю фінансово-кредитною політикою, але делегувати її макроекономічний компонент, прийняття рішень про дефіцит чи надлишки незалежному Комітету з питань фінансово-кредитної політики, якому буде надано довгостроковий мандат на стабілізацію або, у деяких країнах, на скорочення розмірів державного боргу. Для того, щоб гарантувати результат, статус такого комітету і його мандати повинні узгодитися з усіма країнами- учасниками зони євро. Жодного подальшого втручання з боку Брюсселя, жодних довільних правил, жодних політичних рішень — тільки простий здоровий глузд.
Шарль Віплоц, професор міжнародної економіки і директор Міжнародного центру з досліджень грошей і банків у Вищій школі міжнародних досліджень у Женеві.
