На тлі гучного святкування в Радянському Союзі 300-ліття Переяславської ради хтось, вочевидь — за «залізною завісою», мав ѓрунтовно, без політичних звинувачень та ярликів проаналізувати ситуацію, яка призвела до відомого рішення Богдана Хмельницького й козацької старшини та його наслідків. Один із яскравих прикладів такої полемічної розвідки — стаття «Москва, Маросєйка».
Юрія Шевельова читати завжди цікаво — скільки б років не минуло з моменту появи його робіт. Незважаючи на десятиліття, що пройшли, вони залишаються напрочуд сучасними, бо порушують реальні проблеми, з якими ми стикаємося й дотепер: чи то йдеться про безпардонну поведінку нашої північно-східної сусідки, чи звичаї українського політикуму, чи реакцію на день сьогоднішній українського народу. І все ж таки вони написані в певний час, за певних обставин і з певною метою. Отже, стали частиною історіографії питань, порушених автором, та, певною мірою, й історичним джерелом — для свого періоду. З плином часу виявлені проблеми набувають іншого звучання, але від цього не стають менш актуальними. Мабуть, на жаль, бо деякі з них могли б уже спочивати в архівах — разом із документами.
У середині ХХ ст. Юрій Шевельов зробив дещо несподіваний наголос — запропонував подивитися на події трьохсотлітньої давнини під кутом наступу української культури та особистої трагедії її носіїв. Хоча частина його тверджень — наприклад, українці знали чим є Москва, але все одно пішли на Переяслав — тепер здаються недоведеними. В тому й річ, що, як з’ясувалося, запізно зрозуміли (насамперед — козацька старшина). Та навіть коли збагнули, то, принаймні на Лівобережжі, для впливової частини українського суспільства, українського духовенства, зближення з країною, де офіційною релігією було православ’я, виглядало як цілком виправданий крок — з розуміння власних корпоративних інтересів. Звідси посади та впливи... А ще були й інші корпорації — згадана вже козацька старшина, шляхта, міщанство, селянство. На їхніх протиріччях грала — й доволі вдало — Москва, поступово реалізовуючи власне стратегічне бачення перспектив розвитку відносин з українською козацькою державою. Зворотного впливу в цьому напрямі (на відміну від сфери культури та освіти) чомусь не відчувалося. Щось принципово змінилося? Хтось на такі речі звертає увагу?
Як одну з проблем України Юрій Шевельов згадує «кочубеївщину». Мабуть, з точки зору середини ХХ ст. так воно й було, та й явище цілком зрозуміле, але тепер ми можемо поспівчувати Василю Кочубею, що саме його ім’я стало символом однієї з національних характеристик. Ще в середині XVII ст., поруч із дифірамбами на адресу козаків, досить в’їдливо та критично описав їх французький інженер Гійом де Боплан.
Іван Мазепа здобув гетьманську булаву — в тому числі — внаслідок інтриги навколо свого попередника та зверхника Івана Самойловича. Тоді, після невдалих Кримських походів та укладання «Вічного миру», про деякі вислови гетьмана на адресу «дурної Москви» дізналися в Кремлі. Ясновельможного звинуватили в намірі до зради та усунули від влади за допомогою фаворита царівни Соф’ї — князя Василя Голіцина (знайшли таким чином винуватця військових невдач). Доноси — явище в козацькому середовищі настільки поширене, що цар Петро І деякий час не звертав уваги на все, що плямувало репутацію Івана Мазепи. Якщо згадати, що донос Василя Кочубея — не лише любовна історія, але й боротьба за владу традиційними для козацького середовища засобами, то чим дії обох фігурантів за подібних ситуацій принципово відрізнялися?
Мабуть, варто згадати й про економічну складову. Коли гетьман Іван Мазепа помер, між спадкоємцями виникла дискусія — вважати його статки особистими чи державними. В результаті старшина вирішила передати кошти найближчому родичеві — племіннику Андрію Войнаровському. Тобто тривалий час ні гетьмани, ні полковники, ні сотники не бачили різниці між державною скарбницею та власною кишенею, бо її, в принципі, не було. Для початку XVIII ст. таке явище виглядало анахронізмом. Більше того, лише за гетьмана Данила Апостола було вперше встановлено точний бюджет української козацької держави. Раніше, мабуть, грошовий баланс Гетьманщини був не на часі.
Крім коштів, козацька старшина для здійснення своїх владних повноважень («урядів») отримувала рангові землі. Потім вона всіма правдами й неправдами займалася їхньою приватизацією. Такі ледь не інстинктивні рухи не залишилися поза увагою російської імперської влади й, звичайно, використовувалися для втручання у внутрішні справи Гетьманщини, руйнації її державних структур. Не дивно, що одним із офіційних обѓрунтувань необхідності створення Петром І першої Малоросійської колегії стало, нібито, прагнення російської влади навести лад на козацьких теренах — проти безладу та зловживання старшини. Вона мала грати роль контролюючої та апеляційної інстанції. А от спроба наказного гетьмана Павла Полуботка самому, без Петербургу навести лад тривала недовго — його зупинили.
Зрозуміло, що Російській імперії було не дуже важко ліквідовувати застарілий, до того ж (сучасною мовою) корумпований зверху до низу традиційний державний апарат Гетьманщини та створити на його місці новий, уже власний. Як засвідчує історія, персонально за таких карколомних змін майже ніхто не постраждав. Хіба що закріпачене селянство, позбавлене самоврядування міщанство та ліквідована українська козацька держава. Не обійшлося тут і без комплексу провінціалізму, адже вчасно проведена модернізація створила б дещо іншу ситуацію. Втім, кого вона цікавила на тлі маєтків, землі, посад, грошей?..
Проблеми, порушені Юрієм Шевельовим, притаманні й сучасному українському суспільству. Лише набувають вони іншого змісту та, сподіваюся, вирішуватимуться інакше.
