Не знаю, як кого, а мене під час минулорічних бійок на вулицях Києва найбільше цікавило не те, хто, кого і за що, а те, що всі ці люди робили у цей самий день 9 березня 2001 року? Або раніше. Як вони відзначали день народження Тараса Шевченка? Бо ж не просто так кільком тисячам войовничо настроєних громадян із різних регіонів України закортіло раптом покласти квіти до пам’ятника поету в столиці саме в той час, коли проходила офіційна церемонія за участю керівників держави.
Безумовно, вшанування пам’яті великих людей не раз використовувалось як привід для масових протестів чи заворушень. Але це було тоді, коли ці протести справді підтримувалися широкими народними масами. Нічого подібного рік тому у столиці не було. Згадаймо, що акція із антикучмівськими наметами видохлась, а водіння київськими вулицями привезених із регіонів протестуючих справляло враження хіба що на інспекторів ДАІ. Потрібно було щось гучне, або, як кажуть окремі журналісти, «резонансне».
Навряд чи варто нагадувати, чим закінчилось несподіване бажання групи громадян покласти квіти до монумента Кобзарю, помножене на прагнення кількох сотень львівських студентів вступити до комітету «За правду». Ще не забулися «жорстоко побиті міліцією» соціалістка Валентина Семенюк та україномовні студенти. Цікаве інше. Після того дня напад «шевченкоманії» у пані Семенюк та її колег по торішній «боротьбі» пройшов так само швидко, як і почався. Так само студенти із Львова уже рік як не прагнуть «правди» із дармовою поїздкою до столиці.
9 березня 2002 року довело очевидне: торік ми мали справу із добре організованою провокацією, спрямованою на дестабілізацію становища у суспільстві. Виявилось, що покласти квіти до пам’ятника Шевченку можна і після офіційної церемонії за участю керівників держави. Щоб зрозуміти це, зовсім не обов’язково було штурмувати, як торік, міліцейські кордони. І взагалі, нинішнє вшанування опозицією дня народження Тараса нагадувало обов’язковий, але малопотрібний ритуал. Зовсім не прийти було не можна: часу мало пройшло з минулого року.
Переважна більшість торішньої опозиції нині зайнята іншою справою. Точніше, тією ж самою — боротьбою за владу. Тільки сьогодні ця боротьба відбувається у законних рамках виборчої кампанії, в якій бійки на вулицях не приносять жодних результатів.
Рік для учасників торішніх подій минув швидко. Багато хто встиг кілька разів поміняти політичну позицію і політичних союзників. Так само швидко пройде ще один рік. Якщо він буде спокійним і стабільним, до пам’ятника Шевченку 9 березня прийде ще менше шукачів політичних дивідендів. Можливо, коли-небудь політиків там не буде зовсім. Будуть лише шанувальники поезії, яким охорона не потрібна.
Ось тільки унсовців шкода. Тих, що потрапили за грати через участь у вуличних бійках минулого року. Для них, на відміну від спритних політичних союзників, останній рік тягнеться довго-довго. І не чути було заяв опозиції, тих же соціалістів, з вимогами звільнити активістів УНСО. Не вигідно це зараз соціалістам, — навіщо відлякувати рештки потенційних виборців зв’язком із «націоналістами»?
Який висновок з цього всього можна зробити, чому це нас вчить, як сказала б учителька сільської восьмирічки? Напевно тому, що ходити через двері надійніше, ніж через вікно не тільки в побуті, а й у політиці. Дарма що двері до влади одні, а бажаючих багато. Все одно через вікно вже ніхто не пхається. І це спокійно можна записати до нечисленних поки здобутків вітчизняної демократії.
