Ще зовсім недавно, буквально років п’ять тому, вітчизняні експерти прогнозували і навіть упевнено стверджували, що шосте скликання Верховної Ради стане для Комуністичної партії України останнім. Але, як показав подальший розвиток подій, ці передбачення виявилися занадто оптимістичними. Комуністи зовсім не збираються на «політичну пенсію» чи, тим більше, на оспіваний класиком «смітник історії». Швидше навпаки — нині вони переживають черговий злет виборчої популярності й мають усі шанси збільшити своє представництво в наступному парламенті, хоча повторити 20%-й результат 2002 р. їм уже, звісно, не вдасться.
ВОЙОВНИЧА НОСТАЛЬГІЯ
Та це, схоже, не дуже засмучує Петра Симоненка з товаришами, котрі розгорнули масштабну й агресивну агітаційну кампанію. Нещадно тавруючи зажерливу буржуазію й обіцяючи з усіх шпарин «повернути країну народу», КПУ на повному серйозі вдає із себе справжню опозицію, яка начебто не має жодного стосунку до парламентської більшості на чолі з олігархічною Партією регіонів. Цей передвиборчий трюк виявляється достатньо успішним, і на тлі розчарування соціально-економічною політикою регіоналів частина громадян справді починає дедалі більше симпатизувати комуністам, які вдало спекулюють на ностальгійних почуттях за Радянським Союзом і ще відносно сильних проросійських, антиукраїнських й антизахідних настроях деяких виборців. У цьому сенсі вони цілком щирі й послідовні, при чому не лише на рівні риторики часів «холодної війни» і боротьби з «буржуазним націоналізмом», але й у практичній площині, адже саме КПУ просуває або гаряче підтримує найбільш одіозні ініціативи — від становлення у Запоріжжі пам’ятника Сталіну та використання червоного прапора під час святкування 9 Травня до відзначення справді «червоних» дат на державному рівні й ухвалення сумнозвісного «мовного» закону.
Громадянську активність і відданість ідеалам рідної партії також демонструє її молодіжне крило: під час нещодавніх вересневих мітингів у Києві, Запоріжжі, Рівному, Полтаві, Хмельницькому й Житомирі нинішні комсомольці вимагали від уряду повернути в шкільну програму з літератури роман «Молода гвардія» Олександра Фадєєва, який, за їхніми словами, «перестали вивчати відразу після проголошення Незалежності України», хоча, мовляв, саме такі твори виховують у дітях патріотизм. «Діяльність молодогвардійців — це приклад усім поколінням, як треба любити і захищати свою Батьківщину. Сучасна молодь має знати й усвідомлювати, якою ціною далася перемога, завдяки кому світ було врятовано від фашизму. Імена членів підпільної організації мають бути вписані золотими літерами в історію нашої держави», — йдеться в резолюції зборів, що пройшли у Полтаві. Віддаючи належне Верховній Раді, котра ухвалила Постанову «Про відзначення 70-річчя з дня створення підпільної молодіжної організації «Молода гвардія», комуністи все ж мало вірять у щирість поривів правлячої олігархічної верхівки, яка зробила це тільки тому, що «пам’ять про юних антифашистів жива серед народу, а їх подвиг настільки великий, що змушує владу рахуватися з цим». Утім, це не заважає тим самим буржуазним керманичам «систематично нищити» пам’ять про ті події, відтак — «молоде покоління росте без орієнтирів, без героїв», ексклюзивне право визначати яких, мабуть, хочуть гарантувати собі КПУ і ЛКСМУ.
НЕОСТАЛІНІСТИ В ОБОРОНІ «КАНОНІЧНОГО» ПРАВОСЛАВ’Я
На відкуп «червоним» товаришам влада віддала Український інститут національної пам’яті та Державний архів, що дбайливо бережуть суспільство від «шкідливої» інформації про злочини комунізму й утверджують думку про нормальність «світлого» радянського минулого. Комуністи, анітрохи не соромлячись, заявляють про необхідність переглянути на референдумі герб і гімн України, бо, мовляв, держава не може існувати під символом, «із яким зустрічали Гітлера під час війни і під яким убивали невинних людей». Напевно, саме тому депутати від КПУ принципово не носять осоружних їм «печерно-націоналістичних» синьо-жовтих значків, надаючи перевагу рідній партійній атрибутиці. Часом цинізм і безпринципність «симоненківців» сягає нечуваних вершин, ілюстрацією чого стали ганебні заяви «вождя червоношкірих», у яких він — із трибуни парламенту! — виправдовував депортацію кримськотатарського народу, звинувачуючи його у колабораціонізмі з нацистами. Що вже тоді говорити про ставлення цих партійців до Голодомору 1932—1933 рр., який вони, за винятком хіба що Бориса Олійника, категорично не визнають геноцидом українського народу. Ще більше політичний портрет комуністів увиразнює їхня позиція щодо релігійного питання: колись войовничо-атеїстична сила, яка висаджувала в повітря храми і переслідувала духовенство й вірян, сьогодні активно захищає «канонічне» православ’я від підступів «неблагодатних» автокефалістів, навіть запрошувала у свої списки на виборах у Київраду (2008 р.) намісника Києво-Печерської лаври, але той надав перевагу «регіоналам».
У нормальній країні таку партію вже давно б заборонили на законодавчому рівні або принаймні викинули б на маргінес політичного життя, відмовивши їй у виборчій підтримці. Та в Україні все інакше і дещо фантасмагоричніше: опинившись ненадовго поза законом (1991—1993 рр.), КПУ відновилась і повернулась у велику політику. Нині нерозкаяні комуністи, наскрізь просякнуті зневагою до національних цінностей і символів, добре «вмонтовані» в с истему державної влади, використовують вільний доступ до мас-медіа та, що найсумніше, мають вдячних і відданих симпатиків, які поділяють більшість їхніх «прогресивних» поглядів. І саме цей радянофільський електорат забезпечить Симоненкові та його соратникам непогані результати на жовтневих виборах-2012, а, отже, вони й надалі продовжуватимуть свою бурхливу діяльність, із усіх сил опираючись процесові дерадянізації та європеїзації України, що зможе нарешті покласти край тривалій «ері комунізму».
КОМЕНТАР
«УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВЛЯЧИЙ КЛАС ЗАЦІКАВЛЕНИЙ У ПІДІГРАВАННІ КОМУНІСТИЧНІЙ РИТОРИЦІ...»
Юрій ВОЛОШИН, доктор історичних наук, професор, Полтава:
— Нинішнє зростання популярності комуністів, думаю, є наслідком того, що в Україні немає усвідомлення необхідності дерадянізації. Суспільство не розуміє цієї потреби. Так сталося, по-перше, тому, що незалежність нам «впала», а не була виборена. По-друге, чинна влада, котра складається переважно з колишніх комсомольських функціонерів, активно підігріває ностальгію: це і відзначення свят, і панування російської попси й кінофільмів. Усе радянське вона видає як добре. Звідси й утверджується така думка, що за СРСР було дуже гарно. Безумовно, влада потихеньку, не усвідомлюючи того, копає в перспективі під себе, але сьогоднішні політики не в стані запропонувати іншу ідеологію. Думаю, що українських національних героїв, не говорячи про Петлюру чи Бандеру, вони не сприймають на психологічному рівні, бо так уже виховані, а ті завжди були «ворогами». Зміни будуть, коли переродиться правлячий клас, тому що я не бачу в самому суспільстві прагнення позбутися радянських символів. Люди переважно байдужі до цієї проблеми. По-третє, у нас скрізь, у тому числі у школах і вишах, панує геронтократія. Середній вік викладачів зависокий, на пенсію вони не йдуть у принципі. Відповідно, їхнє бачення частково передається учням і студентам. Додайте до цього відсутність, попри всі заяви міністрів, реальних освітніх реформ. Те, що у нас відбувається, не має нічого спільного ні з Болонським процесом, ні з європейськими стандартами. Порівняйте назви університетів у нас і на Заході — й усе стане ясно: в Україні вони конче або державні, або національні, а закордоном, як правило, просто «University». Тобто там це університети з усіма витікаючими звідси наслідками — автономією, особливими привілеями і незалежним фінансуванням. У нас же — переважно радянські виші для виховання «червоних» (чи яких там зараз?) викладачів і вчителів. Партійність невмируща. На сьогодні український правлячий клас зацікавлений у підіграванні комуністичній риториці, бо з комуністами легко домовитись і вони йому дуже близькі. Крім того, стан самих комуністів нині такий, що реальної загрози владі вони вже не становлять. Суспільство ж неосвічене, попри масу людей із дипломами, а тому досить легко «купується» на всі ці речі.
