В українському політикумі всерйоз почали говорити про необхідність так званої третьої сили, пише www.pravda.com.ua.
Власне, йдеться про альтернативу існуючій владі й опозиції, які впродовж епопеї під назвою «політична криза» так і не переконали суспільство, що вони змагаються за щасливе майбутнє України, а не за владу для себе.
При цьому впадає в око, що про потребу «третьої сили» говорять політики різного ідеологічного калібру: від націоналіста, голови ОУН Миколи Плав’юка, до ліберала, лідера Народної партії Володимира Литвина.
Політична риторика останнього, до речі, дає підстави стверджувати, що саме Народна партія буде однією з тих, хто вирушить на вибори під гаслом «третьої сили». Так, нещодавно перебуваючи у Рівненській області, екс- спікер заявив, що «надії та сподівання українців так і не були реалізовані ані помаранчевою командою, ані правлячою коаліцією, тому не дивно, що сьогодні найбільш поширеними почуттями у людей є розчарування і апатія». Очевидно, що після цих слів напрошується однозначний висновок: «третьою силою» на цих виборах буде «партія Литвина».
У зв’язку з цим виникає логічне запитання. Хто насправді має право і підстави називатися «третьою силою» і чи зможе вона скласти конкуренцію «помаранчевому» та «біло-синьому» таборам?
Спершу про «лівий» фланг. Зважаючи на результат, а це майже три відсотки голосів виборців, що їх на попередніх виборах отримав блок Наталії Вітренко, саме Прогресивно-соціалістична партія претендуватиме на роль «справжніх» лівих.
Вже сьогодні «прогресивні соціалісти», здебільшого сама Вітренко, не лише таврують «режим Януковича» за його начебто співпрацю із Президентом Ющенком, а й «б’ють» своїх головних ідеологічних соратників — КПУ та СПУ.
Цікаво, що підставою для цього обираються теми, де ліві усіх мастей єдині, зокрема, що стосується несприйняття ними «західного вектора» у зовнішній політиці, впровадження російської мови як другої державної, осуд національно-визвольної боротьби ОУН і УПА тощо.
На думку «вітренківців», головний «гріх» КПУ і СПУ полягає в тому, що соціалісти і комуністи на словах виступають за захист інтересів «людей праці», а на ділі займають угодівську позицію щодо політики «американських яструбів».
Однак, не зважаючи на це, навряд чи ПСПУ можна вважати «третьою силою» у лівому русі. Ідеологічні засади та політична практика цієї партії фактично нічим не відрізняються від політичного курсу коаліції національної єдності, тобто Партії регіонів, КПУ та СПУ.
Радикальна ж риторика прогресивних соціалістів підкреслює не стільки особливість цієї сили, як її антиукраїнську та антидержавну сутність. А тому до ПСПУ треба ставитися не як до «третьої сили», а як до «п’ятої колони» з усіма наслідками.
У цьому контексті більш привабливою є позиція інших лівих, а саме «Народної самооборони» під керівництвом Юрія Луценка. Різні соціологічні інститути у своїх прогнозах допускають подолання цією силою тривідсоткового бар’єра.
Сам екс-міністр внутрішніх справ здобув популярність, критикуючи не лише чинну владу, а й демократичну опозицію, яка, за його переконанням, то «нерішуча», то «не хоче об’єднуватися», то «не прислухається до думки простих людей».
Ідеологію «Народної самооборони» її лідери схильні визначати як «лівоцентризм». Поки що незрозуміло, на яких політичних засадах базуватиметься цей лівоцентризм, але, як і решта «лівих», Луценко уже встиг заявити про недоцільність визнання ОУН і УПА та «акцентування» уваги на інших «гуманітарних питаннях».
Сьогодні «Народна самооборона» розривається між мегаблоком, до складу якого входить «Наша Україна» та її сателіти, та бажанням самостійно завести у парламент свою фракцію.
Час покаже, який шлях обере Луценко. Але це не буде шлях «третьої сили», оскільки до неї не можна віднести «Народну самооборону», яка, можливо, знає, як прийти до влади, але не знає, що з нею робити.
Тепер про «правих». Тривалий час нішу «третьої сили» намагалися зайняти націонал-демократи. З цією метою три партії — УНП, НРУ та УРП «Собор» навіть утворили «Українську правицю». Але згодом було ухвалене рішення об’єднатися у блок з «Нашою Україною» та «Народною самообороною». Отже, про «Правицю» як «третю силу» треба забути.
Та найбільше тих, хто претендує на роль «інших», перебуває у «центрі». Про Народну партію і Володимира Литвина йшлося вище.
А є ще Народно-демократична партія (голова — Людмила Супрун), громадсько-політичне об’єднання «Український форум» (лідер — Володимир Семиноженко), «зелені» усіх відтінків.
Та жодне з цих об’єднань, критикуючи владу й опозицію, так і не спромоглося чітко зафіксувати власну ідеологію, а головне, програму будівництва «іншої» України. Усі рецепти «центристів» зводяться до соціальної демагогії. При цьому вони «принципово» уникають гострих національних проблем, без розв’язання яких Україна тупцюватиме на місці.
Незважаючи на ідеологічну та політичну різновекторність претендентів на «третю силу», абсолютну більшість з них об’єднує одне: низький рівень їхньої підтримки українцями, або, як вони, кажуть «електоратом».
Можна по-різному аргументувати такий стан. Але і це зайвий доказ, що в Україні ще не сформувалася справжня «третя сила» як альтернатива чинній владі й опозиції.
…Кажуть, що неважко передбачити результати дострокових парламентських виборів.
Принаймні більшість політиків та й пересічних громадян схиляються до думки, що кардинальних змін не буде.
Однак сьогодні ніхто не береться прогнозувати ситуацію, яка може виникнути вже після виборів, коли збережеться існуючий політичний хаос та суспільний безлад.
Ось тоді реально здобуде шанс прийти до влади «третя сила». Щоправда, її так вже ніхто не називатиме, оскільки це буде партія з яскравою національно захисною програмою, високою внутрішньою дисципліною, яка не знатиме ідеологічних і політичних хитань, не шукатиме союзників чи «попутників», не боятиметься опонентів і буде знати, що робити з ворогами.
Очевидно, що у цій партії не буде облич, до яких вже звикли громадяни України. Насправді це буде «четверта сила», на яку так довго чекає український народ.