Про збідніння населення та непомірну плату за реформи нині багато мовиться і пишеться нашими політиками. І вже доводиться чути, що це — популістські лозунги, вигідні тим чи іншим партіям, групам. Тим часом проблема різкого зниження рівня життя громадян має серйозні макроекономічні витоки і — що ще важливіше — суттєвий вплив на соціально-економічний розвиток країни у перспективі.
Сучасна економічна наука трактує різке розшарування суспільства як серйозне гальмо для економічного зростання. Якщо зобразити графічно так звану економічну структуру суспільства — розподіл груп населення за доходами, то для нашої країни це виявить наявність двох чітко окреслених груп — переважної більшості, яка має низькі доходи, та незначної частки, котра володіє основними благами. Практично не визначеним залишається так званий «середній клас», який становить основу в розвинених країнах. Макроекономіка, що є підгрунтям для формування державної економічної політики, оперує усередненими величинами (ціни, доходи тощо). Одначе за наявної в нас структури суспільства виявляється, що ці середні величини зависають у порожнечі — вони практично не мають реальних адресатів, що спотворює результати економічного аналізу і вироблену на його основі промислову політику. Наприклад, підприємства часто змушені вдаватися не до зниження цін на свої товари, а до скорочення виробництва, орієнтуючись лише на заможні верстви; при цьому решта населення змушена заповнювати базари з імпортованими товарами — хто як покупець, хто як продавець.
Більше за те, в роботах дослідників останнім часом обґрунтовується така теза: одним із найважливіших факторів, що впливає на амплітуду економічних коливань (а значить — і на стійкість економічного розвитку), є ступінь нерівності в суспільстві, причому середній рівень, навколо якого здійснюються коливання, спадає разом зі зростанням величини нерівності в доходах у суспільстві. На підтвердження цього можна додати, що ще жодна країна не здійснювала перехід від кризи до стійкого розвитку та процвітання за наявності різкого розшарування суспільства.
Нині багато дискусій ведеться навколо важливого для будь-якої перехідної економіки питання про важелі підйому попиту. Часто проблема зводиться до низького рівня монетизації ВВП (на кінець 1999 р. — 17,6%), а як радикальний засіб вирішення називається девальвація національної валюти (скажімо, шляхом «вприскування» в економіку надрукованих грошей, «спрямованої емісії»). При цьому ігнорується той висновок економічної науки, що девальвація національної одиниці дійсно має короткостроковий позитивний ефект лише для країн, які мають великі внутрішні енергетичні ресурси та відносно слабку залежність від імпорту. Хіба це про Україну, з її практично цілковитою енергозалежністю від інших країн (чи навіть однієї країни)? Енергетична складова у випуску українських товарів становить 25%, що в чотири рази більше, ніж у США, і в 8,3 більше, ніж у Франції, а енергоємність одиниці ВВП України продовжує зростати разом зі збільшенням питомої ваги базових галузей вітчизняної економіки і становить 1,91 кг умовного палива на один долар ВВП, тоді як у країнах ЄС — 0,2 кг (більше в 9,5 разу).
Девальвація валюти є одним зі спускових механізмів так званої інфляції затрат, розгул якої загрожує саме тим країнам, які є імпортерами енергоносіїв та основних видів сировини. Будучи запущеною, вона призводить до зростання цін практично на всі товари, наслідком чого стає подальше зниження загального рівня життя за умови стрімкого збагачення окремих імпортерів. Детально вивчений досвід девальвації в низці країн Латинської Америки чітко і яскраво ілюструє таку схему.
Сьогодні багато розмов ведеться про необхідність залучення іноземних інвестицій у нашу економіку: вельми актуальна проблема! У той же час рідко при цьому констатується та обставина, що без формування потужних внутрішніх джерел інвестування, серед яких поважне місце займають кошти населення, неможливе стале економічне зростання. Як зазначає депутат Богдан Губський, у нашій країні порушено рівновагу між інвестиціями та накопиченнями, яка поєднується з масовими фактами використання інвестиційних ресурсів на спекулятивні цілі. У 1996—1999 рр. гранична схильність домашніх господарств до споживання становила 0,966, а до накопичень відповідно — 0,034, коли нормальне співвідношення 80:20. І це зрозуміло: середня заробітна плата в I кв. 2000 р. становила менше як 195 грн., що значно нижче за реальний прожитковий мінімум. При цьому реальна зарплата залишилася без змін, а за 1999 р. вона знизилась майже на 11%. До цього слід додати триваюче скорочення робочих місць, падіння престижу і зниження мотивації до праці інженерів, менеджерів та інших фахівців у промисловості.
Довгострокова перспектива країни пов’язана із прогнозом динаміки робочої сили. Багато економістів вважають, що найважливішим каталізатором економічного розвитку є якість саме людського фактора виробництва. Ця якість визначається такими факторами, як рівень освіти та охорони здоров’я. Зниження життєвого рівня вже спричинило формування стійкої тенденції до скорочення кількості населення України, старіння суспільства, зростання рівня захворювань. Чого ж іще можна очікувати, коли за останнє десятиріччя стрімко звужувалися можливості для отримання повноцінної середньої та вищої освіти для дітей малозабезпечених батьків. Це стало проблемою навіть у Києві, а що вже казати про «периферію». Таким чином розмивається підґрунтя для розвитку науки, розробки новітніх технологій і, зрештою, для підвищення якості державного управління, можливостей формування прошарку управлінців, які могли б аналізувати та сприймати сучасні геополітичні та економічні виклики. Питання про створення і розширення мережі шкіл та гімназій, в які могли б потрапити діти за здібностями незалежно від місця проживання або фінансових можливостей батьків, часто підмінюються розмовами про збільшення кількості платних навчальних закладів. Одначе це різні напрямки, які обидва потрібні суспільству. Досвід елітних зарубіжних закладів свідчить, що їхня головна мета — виховання саме найвищих управлінців, формування відповідних зв’язків та кола знайомств. Науковців або висококласних фахівців із сучасних технологій готують в інших університетах.
На жаль, те ставлення, котре склалося останнім часом до науки, може закрити доступ Україні до товариства країн, які матимуть у XXI сторіччі пристойний рівень життя більшості своїх громадян. І це не питання престижу чи якісь інші моральні пряники. Згідно з наслідками моделі нагромадження капіталу відомого економіста Солоу, лауреата Нобелівської премії 1987 р., довгострокове зростання в економіці в принципі неможливе без технічного прогресу. А вже найостанніші дослідження (Роман Вишневський із МДУ та ін.) вибудовують такий ланцюжок створення вартості в науковому розумінні: це — фундаментальні дослідження та відкриття, далі винахідницька та раціоналізаторська діяльність і, на завершення, розробка промислових технологій. Ті провідні компанії та країни, які здійснюють серйозні вкладення в наукові та дослідно-конструкторські розробки, отримують передові комерційні технології і можуть використати ефект тимчасової монополії — вони одержують надприбутки за рахунок першості у виробництві принципово нових товарів. Коли із часом технологія стає доступною для більшості країн і норма прибутку в галузі падає до рівня покриття затрат, тоді виробництво зосереджується у відсталих країнах, а західні компанії переходять до прориву в новому напрямку.
Низький життєвий рівень не дозволяє розвивати в Україні і багато високотехнологічних виробництв, які утворюють так звану нову економіку. Насамперед це стосується діяльності, пов’язаної із застосуванням Інтернет- технологій, значну частину споживачів якої на Заході становлять приватні особи. Не заглиблюючись у це питання, зазначимо, що ці технології вносять революційні зміни абсолютно у всі економічні відносини, породжуючи нові технології виробничої діяльності та управління.
Доводиться чути, що Україні не до снаги розвивати фундаментальні дослідження, а тому треба сподіватися на купівлю технологій та обладнання на Заході. Як зазначалося вище, новітні технології — це прорив на нові висоти національного розвитку, тому ніяка країна не буде передавати їх собі на шкоду. А от застарілі або екологічно шкідливі, енергоємні — будь ласка...
В опублікованому нещодавно Світовим банком (СБ) звіті «Індикатори світового розвитку-2000» відзначено, що наявність великої кількості людей, які перебувають за межею бідності, являє собою вже глобальну загрозу. До речі, за даними СБ, межа екстремальної бідності визначена в трохи більше за 1 долар за день, чи 240 грн. за місяць — і це вже після сплати податків*... Там же висловлюється головна думка: для боротьби з бідністю самого лише економічного зростання замало. А починати, на думку фахівців, треба з освіти, особливо початкової, а далі необхідно поліпшити медичне обслуговування.
...Днями син колеги, який виявив серйозні здібності до математики, склав вступні іспити відразу до двох університетів — Національного і КПІ. І при цьому категорично відмовився їхати не лише в Америку, а й у Москву, куди його запрошували як переможця математичної олімпіади МДУ в Україні. Спілкування із цим юнаком, із багатьма студентами, молодими спеціалістами свідчить: приходить в життя нове покоління — освічене, з почуттям власної гідності. І так хочеться вірити, що воно не захоче миритися з тим станом, в якому перебуває Україна, і своїми знаннями та працею зроблять її країною із пристойним рівнем життя.
Ситуація в Україні, на наш погляд, ще не є безнадійною. Проте необхідно вже сьогодні братися за вирішення не лише поточних проблем, які «горять», а й формувати перспективні завдання та розпочинати їхню реалізацію.
