Актуальність такого запитання завжди загострюється із наближенням виборів. Однак засоби масової інформації захоплюються тільки рейтингами претендентів, не приділяючи уваги соціально- політичному портрету самих виборців. Я ж хочу показати те, що зазвичай виходить за рамки анкет: типові життєві ситуації та настрої людей.
Ні для кого не секрет, що владні структури користуються мінімальною довірою виборців. Одні ототожнюють неминучі зміни із швидкими реформами, інші — з поверненням соціалізму, але більшість невдоволена нинішнім становищем, а, отже, теоретично має хотіти реформування суспільства. Але парадокс полягає в тому, що в житті ми сторонимося змін і своєї безпосередньої участі в них.
Для прикладу, уявімо собі ситуацію, яка часто зустрічається: у квартирі проживає самотній пенсіонер на пенсію в 37 грн. і платою за комунальні послуги — 70 грн. Запитуючи його в анкеті про ставлення до Президента, можеш опинитися в розряді кровних ворогів і вислухати обвинувачення всіх гілок влади, аж до начальника жеку. З мазохістським задоволенням смакуючи свої матеріальні злигодні, субсидію він не одержує. Хоча для пенсіонерів оформлення спрощене, а інвалідами, взагалі, займаються соціальні працівники. Іноді досить лише написати заяву. Це не реклама державних субсидій. Навпаки, я вважаю, що влада, ставлячи людей у позу прохачів, примушує підкоритися їй. Адже прохачі зазвичай не протестують проти «добродійника». Але, все ж таки, це реальна допомога, а згідно з результатами нещодавнього соціологічного опитування, тільки кожна третя одеська сім'я, яка має прово на субсидію, звертається по нарахування. Це говорить про те, що свій нігілізм щодо влади ми переносимо і на себе, самоусуваючись від розв'язання власних проблем.
Інший приклад: робітник простоюючого підприємства називає себе під час опитування незареєстрованим у службі зайнятості безробітним. Він зрідка залучається для короткострокової роботи і, природно, зароблених грошей на життя бракує. Його становище нагадує панщину — відпрацював кілька днів на «хазяїна», а потім у час, який залишився, борися за існування сам. І він іде на роботи, де не потрібна трудова книжка, немає стажу, охорони праці, соціального захисту, сплати податків, але є зарплата. Так наша олігархічна держава сприяє існуванню «тіньової» економіки, коли ми опиняємося на напівлегальному становищі у своїй же країні. І можливість втрати такого заробітку примушує нас миритися з таким становищем і боятися якихось змін. А влада вмиває руки, роблячи своїх громадян безправними. Ми ж стаємо такими байдужими не тільки тому, що змиряємося з діями (бездіяльністю) влади, а й безвідповідально ставимося до себе.
Далі представлено висловлювання людей, які часто зустрічаються, характеризують свідомість і активність потенційних виборців. Адже ставлячи «галочку» в бюлетені, ми не тільки віддаємо свій голос, а й делегуємо свої права майбутньому президенту на цілих п'ять років.
«Ми в політиці не розбираємося», — так ми самоусуваємося і дозволяємо владі вершити нашу долю за бажаним тільки їй сценарієм. Цю фразу частіше чутно в селі, але є й одеський аналог: «Нам нічого не треба» (?!) — але так можуть говорити тільки небіжчики.
«Вони (влада) нас обдурили», «Ми їм не віримо», — такі вислови показують, що ми дистанціюємося від влади навіть у своїй мові, кажучи — «вони». І після виборів на кухні ми будемо сміятися над їхнім маразмом, а той, кого виберуть, відповідно — над нами.
«Цей вже був при владі — набрався, а прийде новий, — поки розбагатіє» (мається на увазі — багато вкраде. — Ред.), — хіба це не індульгенція тим, хто використовує владу у своїх інтересах. Та й апетит приходить під час їжі.
«Цей вже накрався, може поділитися», — це чи не верх утриманської психології. Ми вже змирилися, що нас обкрадають, але сподіваємося хоча б на подачку. А хто ми йому — кум чи сват?
«Тільки негідники займаються політикою!», — так ми програмуємо ситуацію, що чесних вибрати і не можемо.
Все вищесказане дозволяє зробити маловтішні висновки: просторікуючи про недоліки влади, ми сприймаємо зміни як щось ефемерне, що станеться без нашої участі. А це — ознака готовності підкоритися сильному, який вирішуватиме і діятиме замість нас, на відміну від рівних, які намагаються перетворити нас зі сторонніх спостерігачів на безпосередніх учасників змін, за це ми і відчуваємо презирство до останніх. Тому зміни необхідно готувати, починаючи з себе. І лише побудувавши громадянське суспільство, ми зможемо перестати бути розмінною монетою в чужій політичній грі.
