Наше суспільство досі не визначилося з основними пріоритетами побудови «цивілізованої держави по-українськи». Одні вважають, що кожен має працювати передусім для самого себе й своїх близьких, а не в ім'я абстрактних ідолів («держави», «народу», «справедливості»). Інші, як, наприклад, прихильники націонал- демократичної ідеології, як і раніше, ставлять на чільне місце український народ і українську державу. Чи можливо примирити ці, на перший погляд, взаємовиключні підходи? Лідер «Відкритої політики» Анатолій Матвієнко стверджує, що можна. Для цього має прийти нове розуміння національної ідеї як практичної, реально здійсненної програми дій, яка передбачає чітку структуризацію, формування матеріально-фінансової бази, необхідність дотримання корпоративного та особистого інтересів. Сьогодні практично всі прихильники правих сил визнають, що за роки незалежності саме поняття національної ідеї дуже дискредитоване. А. Матвієнко виходить передусім з того, що переважна більшість населення України не згодна жертвувати особистим благополуччям і матеріальним добробутом заради абстрактних національних цінностей. Можливо, деякі положення позиції А.Матвієнка й виглядають дещо ідеалістичними, але все ж таки його програма, загалом, безумовно, заслуговує на серйозну увагу як спроба розробити стратегію дії для правих сил (і не лише для них) в умовах кризи ідеології націонал-демократів.У зв'язку з цим нам дуже цікаво буде дізнатися, як ви, шановні читачі, оцінюєте позицію А.Матвієнка, його розуміння національної ідеї? Що в ній вам здається правильним і з чим ви могли б посперечатися? Чи має взагалі національна ідея в Україні майбутнє, а може, її місце — в «музеї нездійсненних мрій українців»?
НАМ ПОТРIБНА УКРАЇНА, А НЕ РУЇНИ
— Ми досі продовжуємо оцінювати результати минулих виборів. Можна, мабуть, сказати так: вони виграли, але ми — праві. Ви згодні з такою точкою зору?
— Не зовсім. Передусім нам потрібна Україна, а не руїни, стоячи на яких ми утішали б себе тим, що стояли до кінця. Результати виборів, звичайно, невтішні, але, загалом, об'єктивні. Є дві головні причини, що пояснюють їх. Для того, щоб зрозуміти першу, треба повернутися на початок 90-х. Це був період романтизму в політиці, і ми чітко не уявляли собі, якою має бути держава, як можна й треба заповнювати це поняття конкретним значенням. У результаті ми віддали всі державні монополії на розтерзання «дикому ринку». І як результат сьогодні 90% фінансових потоків контролюється 5—8% населення України. П'ять років тому, 1994 року, всі політичні сили мали великі апетити, при цьому не боячись втрат. 99-го ці апетити ще більше зросли, але з'явилася й боязнь втрати. Останнє стосується великих власників капіталу, які не могли знищити один одного й дуже побоювалися перерозподілу. Це перша причина.
Друга — надзвичайно низький рівень громадянської свідомості, що перебуває в прямій залежності від загального рівня життя. Наші люди дуже легко піддаються маніпуляціям, їх запросто можна використати в своїх політичних цілях (що й зробили вельми успішно вищезазначені власники великого капіталу).
Висновок: необхідно визнати, що матеріальні, фінансові джерела — серйозна основа політики. Вони захищають інтереси певних груп, і ми повинні чітко й грамотно сформулювати ці інтереси, залучаючи для цього тих, хто контролює основну частину фінансів у державі. Має відбутися диверсифікація фінансових потоків, і політична діяльність має сприяти цьому процесу. Крім цього необхідно зробити акцент на просвітницькій діяльності, добитися підвищення рівня інформованості населення, для чого потрібен передусім розвиток недержавних і незалежних ЗМІ.
— Це перспектива досить далека. Давайте поговоримо про день сьогоднішній: як ви оцінюєте стан політичного життя в Україні після виборів? — На політичній арені сьогодні кожен бореться поодинці й спасає передусім самого себе. Серед політичних партій немає жодної, здатної стати провідною силою в українському суспільстві. Ця боротьба політичних карликів відбувається на тлі зміцнення симбіозу олігархічної влади та комуністів. Останні продовжують вдавати силу, опозиційну режимові, але, як і раніше, не прагнуть реально взяти владу. Правлячій верхівці вигідна саме така безпечна опозиція, й вона навіть створює їй певну електоральну базу. Цей симбіоз існував під час виборів, благополучно пережив їх і успішно діє зараз.
Продовжує зберігатися небезпечна тенденція дроблення політичних сил. Неукраїнські сили (й у владі, й в опозиції) все роблять для того, щоб розділяти партії, не даючи їм можливості реально впливати на ситуацію в суспільстві. Влада прагне звести політичну боротьбу до сутички за «ласий шматок пирога»: зображується якесь корито; кількість місць біля нього обмежена й за ці місця треба серйозно поборотися, що політичні партії й роблять. Насправді вони є лише маріонетками в руках неукраїнських сил. Тому необхідна консолідація політичних сил, і вона має відбутися на основі неухильного дотримання національного інтересу.
«НАЦIОНАЛЬНА IДЕЯ, ЩО IСНУЄ У ВIДРИВI ВIД СОЦIАЛЬНИХ РЕАЛIЙ, НЕ МОЖЕ БУТИ ЕФЕКТИВНОЮ»
— Ви кажете про «неукраїнські сили». Кого ви маєте на увазі?
— Ті сили, які не прагнуть неухильного дотримання національного інтересу, я називаю неукраїнськими. З одного боку, це КПУ, яка безсоромно торгує Україною, мріючи при цьому про якусь міфічну вигоду. З другого — це олігархи, які використовують національний інтерес виключно для досягнення своїх цілей.
Сьогодні необхідно займати проукраїнську позицію. Причому дотримання національного інтересу обов'язково має спиратися на добру матеріально-фінансову базу. Національна ідея, яка існує у відриві від об'єктивних реалій, не може бути ефективною. У цьому плані показовим є трагічний приклад Руху, який ще не зник, але вже йде в політичне небуття.
— А ви, значить, пропонуєте свою теорію на «уламках» колишнього розуміння національної ідеї...
— Якщо коротко викласти суть моєї ідеї, то вона така: все, що робиться в Україні, має робитися з урахуванням національного інтересу. Візьмемо, наприклад, вашу газету. Головним є не сам факт існування газети «День», а відповідь на потребу українського суспільства в наявності такого видання. Якщо ж така газета не потрібна суспільству, то й немає сенсу триматися за неї. Необхідне неухильне дотримання ієрархії пріоритетів: на першому місці — національний інтерес, на другому — корпоративний, на третьому — особистий. Ця формула якнайкраще виражає моє розуміння національної ідеї. Тут, звичайно, є певна частка ідеалізму. Але будь-який рух починається з ідеї, покликаної задати напрямок цьому руху. Я та мої прихильники вважаємо, що передусім треба формувати еліту, готувати суспільство до сприйняття цієї ідеї. У той же час, для того, щоб бути носієм національної ідеї, треба бути самодостатньою структурою. Можна співпрацювати з владою, але ні в якому разі не підкорятися їм, виправдовуючи себе неможливістю що- небудь змінити в ситуації, що склалася. Тому я не розумію й не приймаю рухівську концепцію «конструктивної опозиції». Йти в залежність від влади й намагатися формувати матеріальну базу шляхом таємних, «тіньових» відносин з нею — неприпустимо. Ось чому обов'язково потрібна власна фінансова база.
— І ви можете стверджувати, що існує значна кількість бізнесменів і фінансистів, готових реально здійснювати вашу ідею?
— Є певні сили, готові фінансувати праві партії, щоправда, поки не публічно. Реальна ситуація така: сьогодні йде справжнісінька війна між олігархами, що втілюють старе мислення (сьогочасне накопичення за межами України), та національно свідомими фінансистами, які прагнуть дотримуватися в своїй діяльності інтересів України. Але всіх, хто виступає проти порядку, встановленого кланово-олігархічними структурами, правлячий режим ставить у чергу на знищення.
— Можливо, не варто переносити те, що було під час першого терміну президентства Л. Кучми в день сьогоднішній, адже друга каденція Президента тільки розпочалася?
— Мене дуже непокоїть те, що Леонід Кучма постійно наголошує: тепер ви побачите НОВОГО Президента. У його інавгураційній промові це прозвучало особливо виразно. Якби він заявив про це під час першого вступу на президентський пост, я тільки вітав би таку заяву. Але оскільки 30 листопада мене в черговий раз спробували «нагодувати» обіцянками на завтра... Адже в Кучми було досить часу для того, щоб чітко визначитися, від чого потрібно відмовитися, а що залишити й розвивати далі. І вже в інавгураційній промові мали бути розставлені чіткі акценти майбутнього нового курсу. На жаль, цього не прозвучало. Звичайно, ми можемо почекати й сто днів, і п'ять років. Я був би дуже радий, якби нам довелося чекати, скажімо, один рік.
«ПАРЛАМЕНТСЬКА БIЛЬШIСТЬ НЕ ПОТРIБНА НIКОМУ, КРIМ УКРАЇНИ»
— Якщо припустити, що Л. Кучма стане проводити реальні перетворення, то на кого він міг би спиратися? — Головне завдання сьогодні — змінити соціально-економічну ситуацію в країні на краще. Для його здійснення Президент має спиратися на проукраїнські сили. Але, передусім, необхідно, щоб Президент на практиці показав готовність до співпраці, до діалогу з опозицією. Продовжувати прикривати власні промахи боротьбою гілок влади — неприпустимо. Нинішній парламент не здатен щось істотно змінити: в ньому можуть відбуватися певні перестановки, з'являтися ті чи інші пропрезидентські центри. Я виділив би 3 центри: 1 — неукраїнська опозиція (комуністи та їхні прихильники); 2 — пропрезидентські сили; 3 — незалежна проукраїнська сила. Вона, можливо, й буде пропрезидентською — все залежить від того, який курс буде проводити Л. Кучма.
— Ваш погляд на перспективи формування уряду, парламентської більшості.
— На жаль, сьогодні я не бачу ніяких радісних перспектив. Навіть якщо Пустовойтенко піде, то залишиться колишня система збереження контрольного пакету державних акцій в руках невеликої групи осіб.
У парламенті, звичайно, різними правдами й неправдами може бути зліплена «ситуативна більшість», яка розв'яже проблему спікера та прем'єр- міністра. Але реально змінити соціально-економічну ситуацію в країні вона не зможе. Я категорично не згоден з Олександром Волковим, який стверджує, що парламентську більшість можна формувати не за партійною ознакою, а на індивідуальній основі. Це просто абсурд.
— А може, є сенс у тому, щоб лідери, які до цього стояли «за лаштунками», вийшли б «на сцену», взяли участь у формуванні більшості й несли відповідальність за її дії?
— Передусім ми маємо поставити запитання: кому це треба? І відповідь буде такою — нікому. Хіба треба тому ж Волкову брати на себе відповідальність за більшість у парламенті, за формування й діяльність уряду? Чи треба йому відповідати за дії уряду, який не впорався зі своїми обов'язками? Ні, не треба. Може, це треба Президентові? Я не бачу на сьогодні його готовності до діалогу з опозицією, з усіма зацікавленими силами. Він не сів із цими силами за стіл переговорів і, більше того, після свого переобрання не зробив у цьому напрямку ніяких кроків. Спікеру? Якщо він захоче проявити ініціативу — йому доведеться взяти на себе відповідальність за дії більшості в парламенті. А йому це не треба. Ця більшість нікому не треба, крім України. Але, на жаль, сили, здатної реалізувати громадський попит на цю ідею немає. І більшість не буде сформована — це я вам гарантую. Тому що тим, хто хоче й може взяти на себе відповідальність у країні, не дадуть зробити цього, а тим, хто тримає руку на пульсі фінансових потоків, ця відповідальність не потрібна.
