Закінчення.
Початок читайте в №182 від 10.10.2012 р.
Чи заважає етнічне походження прив’язаності людини до країни, в якій вона народилася? Лише в тому разі, якщо вона народилася в цивілізаційно іншому середовищі. Тоді з’являються чайнатауни по всьому світу, турецькі квартали в Берліні або мусульманські — в Парижі. Для політиків етнічне походження має значення, коли руйнується імперія. Адже кордони національних держав можна вважати справедливими тільки тоді, якщо вони встановлюються за етнографічною ознакою. 1917 року Центральна Рада вимагала визнати Україну в складі дев’яти губерній з переважно українським населенням, а Тимчасовий уряд вважав українською наполовину меншу територію, з якою гетьман Б. Хмельницький прийшов у Російську державу. Раднарком, який скинув Тимчасовий уряд, таки визнав проголошені Центральною Радою кордони, тому що бажав повалити її, а більшовизовані ради робітничих і солдатських депутатів були розташовані в достатній кількості лише в південних та східних губерніях Української Народної Республіки. В. Леніну була потрібна вся Україна, а не проголошена місцевими більшовиками Донецько-Криворізька республіка.
Упродовж першого десятиліття незалежності в Україні не спостерігалося ознак «мовної війни». Всі розуміли один одного, як і тепер. Мало хто з україномовних українців бажав переходити на російську мову, але так само мало російськомовних українців відчували потребу відцуратися російської мови. Однак такий стан справ явно не задовольняв політиків, які почали заявляти, що їхні мови пригнічуються. Хто запалив іскру? Чи варто це визначати, якщо суперечливість у мовному питанні є об’єктивною? Втім, мало сумнівів у тому, що іскра прийшла з-за меж України. Із далекого Парижа Ален Безансон зауважив у листопаді 2003 року: «Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації — давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат серед українського народу».
Наша еліта, яка в останньому десятилітті зафарбувалася в помаранчевий та біло-блакитний кольори, справді поступається своїм інтелектом і досвідом російській еліті. Нічого дивного, якщо впродовж чверті століття українську націю били по голові, тобто по інтелігенції, а протягом наступної треті століття з неї висмоктували найталановитіших людей на високі посади за межі України. Тепер питання стає руба: чи зможе українська еліта, без різниці — помаранчева, біло-блакитна чи «тушкова» — відповісти на виклики, що стоять перед українським народом? Адже йдеться одразу про все: політичну та економічну незалежність країни, ставлення населення до національної державності, державну мову, історичну пам’ять, врешті-решт — національну ідентичність.
Автор багатьох гострих і розумних статей у газеті «День» Ігор ЛОСЄВ цілком справедливо виступив проти опублікованої 19 липня 2012 року близькою до В. Ющенка націонал-демократичною газетою статті під назвою «Ми, звичайно, не проти євреїв». До всіх негараздів нам не вистачало ще й антисемітизму! Але далі ось що пише Лосєв: «Проблема України не в євреях, росіянах, поляках чи вірменах, головна проблема України — в якості українців. Між іншим, етнічні українці становлять більшість і в Донецькій, і в Луганській областях, але як і за що вони голосують на виборах?» І далі, говорячи про те, що етнічних українців у Києві за переписом 2001 року налічується до 80 відсотків, він підсумовує: «Щодо кількості — все гаразд, а як щодо якості?» («День» № 130-131, 27 — 28 липня 2012 року). Отже, якість населення визначається не рівнем інтелекту і фахової підготовки, а за етнічним походженням, яке мусить гуртувати одних проти інших — таких же громадян України. Політизація етнічності в незалежній Україні набагато небезпечніша, ніж середньовічний антисемітизм.
В іншій статті («День» № 169-170, 21 — 22 вересня 2012 року) І. Лосєв пише: «Національної консолідації нам ще доведеться довго і болісно вчитися і виховувати дійсно патріотичну українську інтелігенцію замість переляканої інтелектуальної прислуги колоніальної адміністрації». Я вже почав щулитися, відчуваючи себе такою прислугою, але все-таки не можу зрозуміти, коли, кому і якими методами треба виховувати українську інтелігенцію в патріотичному дусі? Паролі, явки, строки? Пошта, телеграф, вокзал? Будучи істориком, знаю, як Сталін виховував українців за межами УСРР в російському дусі. Приблизно наполовину менша за територією, ніж УСРР, північнокавказька етнографічна Україна зникла після Голодомору 1933 року. Перепис 1937 року зареєстрував у Краснодарському краї 170 тис. українців (вихідців з інших регіонів) і 2442 тис. росіян, більшу частину з яких становили місцеві українці.
4. ПОЗИЦІЯ РОСІЇ
Визначаючи позицію Росії щодо України, українські політики далеко не завжди відрізняють російське суспільство від держави. Тому вони то відходять від Росії на максимальну відстань, то наближаються до межі, яка становить загрозу національній безпеці. В іншому разі це поглиблює розкол між українськими регіонами, загрожує розпадом України як незалежної держави і розчиненням більшої частини українців в «Русском мире».
У програмній статті «Россия: национальный вопрос», яку було опубліковано в «Независимой газете» (23 січня 2012 р.) напередодні президентських виборів, В. Путін висловлювався не як майбутній президент Російської Федерації, а як очільник «Русского мира». Ось приклад: «Освоение огромных территорий, наполнявшее всю историю России, было совместным делом многих народов. Достаточно сказать, что этнические украинцы живут на пространстве от Карпат до Камчатки». Це правда, але на відстані від Закарпаття до Хутора Михайловського вони все-таки живуть тепер у себе, в Україні.
«Историческая Россия — не этническое государство и не американский «плавильный котел», где, в общем-то, — зазначає далі В. Путін, — все, так или иначе, мигранты. Россия возникла и веками развивалась как многонациональное государство.» І це вірно, але Росія була в минулому не просто багатонаціональною державою, а імперією. Вона розвалилася, коли загальносоюзний центр втратив можливість тримати під контролем союзні республіки СРСР і держави Центрально-Східної Європи. Головну роль у протиборстві з центром відіграла Російська Федерація, про що В. Путін пише з ледь помітною іронією: «Продекларировав 20 лет назад суверенитет, тогдашние депутаты РСФСР в запале борьбы с «союзным центром«» запустили процесс строительства «национальных государств». Ось так: багатонаціональна держава без лапок, національні держави — в лапках.
Наведені вище «обмовки за Фрейдом» являли собою виняток у зваженій і толерантній статті керівника Росії. Неофіційні особи набагато відвертіші. Головний редактор журналу «Политический класс» В. Третьяков шкодує, що незалежну українську державу не було засновано 1991 року як Українсько-Руську Республіку. Аргумент: «Так получилось, что Украина вышла из состава СССР с землями, в четыре раза превышающими по площади те, с которыми она когда-то воссоединилась с Россией». Висновок: «Реституционный счет истории может застучать во многих сердцах по любую сторону границ. Живое нельзя резать по живому в расчете на то, что живое не восстанет против такой шоковой политической хирургии» («Известия в Украине», 26 февраля, 2009). Ось так: натяжка з територією (навіть із Кубанню, Таганрогом і Шахтами — менше, ніж учетверо), натяжка з терміном «возз’єднання», запровадженим тезами ЦК КПРС до 300-річчя визнання гетьманом Б. Хмельницьким васальної залежності від царя Олексія Михайловича, і заклик до повстання з обох боків російсько-українського кордону.
Ще один, цілком свіжий факт: на телеканалі «Мир», який має офіційний статус каналу СНД, прозвучала така думка депутата Державної Думи від партії «Единая Россия» Є. Федорова: слід зміцнювати єдиний простір з Україною, а столицю Росії добре було б перенести до Києва («День» № 169-170, 21 — 22 вересня 2012 р.).
Можна знайти багато свідчень про намір російських політиків, науковців та журналістів задушити нас у своїх обіймах. Доречно обмежитися ще одним, яке стосується не території, як за радянських часів, а душі народу. Мені довелося зустрітись із цим науковцем у Москві на дискусії з приводу українського Голодомору — пам’ятаю втуплені в мене олив’яні очі. Не називатиму його прізвища, але багатосторінковий текст його рекомендацій російським політикам і журналістам щодо України та українців гуляє в Інтернеті. Наведу один уривок, який не потребує коментарів: «Неразумно утверждать (сейчас), что «украинцы» — это «русские»: это просто не будет понято. Или отрицать наличие украинской нации. Она существует, и это факт. Вопрос в том, насколько широки будут ее географические рамки и насколько глубоко ее ценности проникнут в массовое сознание. Отрицание за малороссами права на национальную особость лишь подорвет все интеграционные начинания. Задача состоит в том, чтобы эта особость и россиянами, и самими малороссами рассматривалась как разновидность русскости, чтобы она не противоречила общерусской идее... Малорусскость может утвердиться быстрее всего среди носителей советско-украинской идентичности. Для этого она должна органично интегрировать черты советской идентичности, ее сакральные вехи и героев (боевых и трудовых)».
Такі висловлювання потрібно вислуховувати і робити висновки, але не можна закликати до русофобії та зображати Росію історичним ворогом України. Не треба прислухатися лише до крайніх суджень, які завжди лунають досить брутально по обидва боки українсько-російського кордону. Ми маємо безліч можливостей до взаємовигідної співпраці, в якій треба дотримуватися лише одного — рівноправності. У нас спільна багатовікова історія, яка повинна з’єднувати, а не роз’єднувати народи. Ми особливо сильно постраждали в радянський період — хто більше, хто менше, це вже залежало від вождів.
Час іде, допомагаючи нам позбутися інерційного впливу комуністичної ідеології на свідомість населення. Тепер у зріле життя вступає покоління, яке народилося уже в незалежній Україні. Йому належатиме основна роль у подоланні комуністичної спадщини та перетворенні України на одну із розвинутих країн Європи.
