У статті «Яку країну бажають повернути народу комуністи?» (№178, 4 жовтня 2012 року) аналізувався Радянський Союз під кутом зору його соціально-економічної природи й суспільно-політичних відносин. Але ж країна була співдружністю вільних республік, як проголошувалося в Державному гімні. Отже, треба придивитися до неї в іншому вимірі — як до багатонаціональної держави.
Розглядаючи гасло сучасної КПУ «Вернем страну народу!», не буду заперечувати в цій статті ні братерства народів, ні їхньої рівності у безправ’ї. Так само в попередній статті не заперечувалася теза про народність радянської влади. В ній доведено, що в історії людства не було більш наближеної до народу влади, ніж радянська. Що з того? Я навіть не розвинув тези, бо було зрозуміло без слів, що коли б ми повернули народу ту країну, то гарантовано мали б повторення її чорно-білої історії, включно з безплатним житлом і Голодомором. Щоправда, Голодомор, а не голод, міг би й не повторитися, для нього став би потрібний новий Сталін. Урешті-решт, комунізм із безплатним житлом існував не тільки в СРСР. Варто придивитися до кожної з трьох десятків країн, які пережили його, і обрати ту, яка б могла стати країною нашої мрії.
Проте гасло «Вернем страну народу!» вказує на конкретну країну, яку пам’ятає переважна більшість громадян України. Ось тільки шрифти на білбордах під цим гаслом, як мені вдалося побачити, були б в СРСР неможливі: агітаційний текст великими літерами російською мовою, а потім його повторення в лівому кутку дрібними літерами українською мовою. Щось істотне таки відбулося за останні 20 років у тому, що стосується шрифтів і мов. Тому стаття має такий заголовок.
1. УКРАЇНЦІ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
Держава Романових була традиційною імперією, яка розширювалася на всі боки, подібно Китайській, аж поки не наштовхувалася на природні перешкоди. Власне, у випадку з Росією природні перешкоди не завжди спрацьовували. Росія подолала Кавказький хребет і оволоділа Закавказзям, однак не утримала за собою вже завойований південний берег Каспію. 1853 року чергова російсько-турецька війна могла закінчитися цілковитим розгромом Османської імперії й виходом Росії на четвертий континент — у Північну Африку. Однак цьому перешкодили Великобританія та Франція за співчутливого нейтралітету Австрії та Пруссії. Надалі російській верхівці вистачило розуму відмовитися від Аляски, якою було неможливо керувати з Санкт-Петербурга. Прикметно, однак, що пам’ять про території, які могли бути поглинуті, зберігалися. У 1945 році Й.Сталін вимагав від союзників не тільки свою частку фашистського флоту, а й мандат на частину італійських колоній у Північній Африці.
Завойовані царями території заселялися методами урядової й народної колонізації. В урядовій колонізації брали участь німці, серби, албанці, болгари, греки, молдавани; в народній — українці й російські козаки й селяни. Маючи велику життєву силу, українці від XVII ст. подвоїли в Російській імперії ту територію суцільного розселення, на якій переважали за своєю чисельністю представників усіх інших народів разом узятих. Рядок із національного гімну цілком точно вказував межі розселення українців у Європі: «від Сяну до Дону». Якщо територію в цих кордонах накласти на мапу, то вона б дорівнювала площі найбільшої на початку XX ст. західноєвропейської держави — Австро-Угорщини. Коли українським хліборобам не вистачало орної землі на батьківщині, вони надавали перевагу не поселенню у власних містах, а колонізації вільних земель, здійснюваній разом із російськими селянами. Тому на всій території суцільного розселення, яка включала корінні етнічні й колонізовані землі, українці були сусідами росіян. А на корінних землях населення великих міст стало російсько-єврейським.
У 1920-х рр. в радянській історіографії утвердилася абсолютно безпідставна ідеологема про напівколоніальне становище Росії по відношенню до розвинутих країн Заходу. По аналогії з нею в тодішній українській історіографії закріпилася не менш помилкова ідеологема про колоніальне становище українських земель у складі імперії. Будучи імперією традиційного типу, Росія увібрала в свої кордони немало земель, у тому числі ті, що їх треба розглядати як колонії. Однак польська і балтійська (Фінляндія й три країни Балтії) історіографії не вважають свої землі колоніальним придатком Центральної Росії. Натомість навіть у сучасній українській історіографії таке судження вважається мало не канонічним.
Імперія досить толерантно ставилася до своїх народів і дозволяла їм жити власним життям. Коли мова заходила про відповідальні посади на державній службі, вступало в силу поняття «інородець» — таких до служби не допускали. Та якщо інородці, навіть євреї, ставали православними, заборони зникали. Ні густо заселену Європейську Росію, ні майже безлюдні простори Сибіру й Далекого Сходу не можна вважати колоніями Центру. Було б дивно, якби ми назвали російських козаків і селян, які дійшли до Аляски й Каліфорнії, колонізаторами, а таких самих, але українських, козаків і селян — колоністами.
Тим не менше становище українців і білорусів різко відрізнялося від становища всіх інших неросійських народів. В гірший або в кращий бік? Вибір, хоч як це дивно на перший погляд, залежав від українців і білорусів. Якщо вони бажали причислити себе до імперської нації, то з цим не виникало жодних проблем. Та якщо вони вважали, що є представниками іншої нації, одразу між ними й імперським істеблішментом виникала прірва. Імперія аж ніяк не бачила українців, тому що самою своєю появою вони піддавали сумніву легітимність її історії, яка виводилася з часів Київської Русі. Шестисотрічний період української історії був реквізований на тій підставі, що в Москві закріпилася династія Рюриковичів. Російські історики, починаючи з Василія Татіщева (1686—1750), Ніколая Карамзіна (1766—1826) і Сергія Соловйова (1820—1979), вважали великоросів, малоросів і білорусів етнографічними відгалуженнями одного давньоруського народу. Створена Рюриковичами перша східноєвропейська імперія в їх працях непомітно переростала в Російську імперію тих же Рюриковичів. Спочатку історія Росії розгорталася в основному на берегах Дніпра, й лише після завоювання Іваном IV Казанського й Астраханського ханств переходила на береги Волги.
Зрозуміло, що українці без освіти могли говорити своєю мовою. Етнографічні, як вважалося, відмінності не турбували імперських чиновників. Та якщо з’являлася людина з освітою, яка не переходила на російську мову, її таврували як зрадника, націоналіста, сепаратиста. Поняття «український інтелігент» в царській Росії стало формулою звинувачення. Коли в межах перерізаного державним кордоном українського етнографічного масиву розпочався процес націєтворення, то самодержавство оголосило справжню війну національній інтелігенції. Проте ця інтелігенція виконала свою історичну місію й згуртувала народ. Після падіння обох імперій українці утворили народні республіки і зробили спробу об’єднати їх в єдину соборну державу. У вогні визвольних змагань українська нація остаточно сформувалася.
2. «СОЮЗ НЕРУШИМЫЙ РЕСПУБЛИК СВОБОДНЫХ»
Хоч громадяни Радянського Союзу орієнтувалися в тому, як функціонує влада, вони звикли поєднувати компартійну номенклатуру з багатомільйонною масою рядових партійців, а радянську номенклатуру — з депутатами рад. Такі зв’язки справді існували й навіть були інституційними, а номенклатура поповнювалася з рядових членів партії й не обтяжених виконавчою владою депутатів рад. Але реальна радянська влада являла собою тандем парткомів і цілком підпорядкованих їм виконкомів рад у кожній ланці адміністративно-територіального поділу. Парткоми і виконкоми рад об’єднували всі інші існуючі в країні структури, які теж функціонували на засадах «демократичного централізму», після чого ставали надструктурою, що пов’язувала державу і суспільство в єдине ціле.
Дуалізм радянської влади дав можливість вождям партії уникнути прямого зіткнення з національно-визвольним рухом і заново зібрати імперію, що розпалася 1917 року. По лінії партійній радянська імперія була унітарною державою з максимально високим ступенем централізації влади. По лінії радянській вона існувала впродовж перших п’яти років як конгломерат незалежних республік, а потім — у вигляді федерації союзних республік, кожна з яких могла при бажанні стати, як було прописано в конституціях, суверенною й незалежною державою. Партійна лінія державного будівництва ґрунтувалася на принципі демократичного централізму. Радянська лінія вимагала будувати державу на принципі політизації етнічності, який став ключовим у системі національних відносин.
Принцип політизації етнічності відомий у політології. Однак етнізація політико-адміністративного поділу багатонаціональної радянської держави в історіографії не оцінена належним чином. У політиці Кремля цей принцип проявлявся у вигляді синтезу концепту титульної нації, кампанії коренізації влади в національних республіках і закріплення графи про національність кожного громадянина в офіційній документації (сумнозвісна «п’ята графа» анкет, яка трансформувалася в четверту графу внутрішніх паспортів, запроваджених з 1933 року).
Ключовим у системі національних відносин був концепт титульної нації, а також пов’язане з ним поняття «національної меншини». Вираз «титульна нація» з’явився у творах французького письменника націоналістичного спрямування Мориса Барреса наприкінці XIX ст. Так він визначив ту частину населення, національність якої відбивалася в назві держави. Але в СРСР зміст цього виразу змінився. Прагнучи представити себе прибічниками найбільш радикального розв’язання національного питання, вожді більшовиків оголосили титульними націями всі народи, які складали більшість населення у відповідній адміністративно-територіальній одиниці. Внаслідок цього утворилася ієрархія націй та етносів, що визначалася політико-адміністративним поділом. На чолі ієрархії опинилися росіяни, які визнавалися титульною нацією загальносоюзного масштабу. Титульні нації або етноси другого порядку утворювали союзні республіки, третього — автономні республіки, четвертого — національні округи, п’ятого — національні райони. Представники титульних націй, які проживали за межами своїх адміністративно-територіальних одиниць, або люди тих національностей, які не мали подібних одиниць в СРСР, вважалися національними меншинами.
Наявність багатьох титульних націй не підривала привілейованого становища росіян, які не вважали себе національною меншиною в будь-якому регіоні СРСР. Але не варто переоцінювати привілеїв росіян в атомізованому як за соціальними, так і за національними ознаками суспільстві. Варто визнати, що вожді турбувалися насамперед про російські національні інтереси. Про це свідчили безуспішні спроби уряду України збільшити територію республіки за рахунок прилеглих земель Російської Федерації з переважаючим українським населенням. Та з другого боку, Російській Федерації не дозволяли розбудувати в Москві або в Ленінграді компартійно-радянський центр, що подібний до тих, які мали інші союзні республіки. Якщо хтось скаже, що загальносоюзний центр якраз і був російським, йому треба нагадати, хто став ініціатором розвалу СРСР.
Кожну нація, не виключаючи росіян в Російській Федерації, було розтягнуто по вертикалі, тому що в радянському суспільстві практично не існувало горизонтальних зв’язків. Це означало, що ані в рамках союзних республік, ані в кордонах всієї багатонаціональної держави не могла сформуватися політична нація, тобто національний відповідник соціального концепту «громадянське суспільство». Політизація етнічності пересувала вже сформовані нації, передусім росіян і українців, у попередній стан етносів.
Вмонтований в будову Радянського Союзу концепт титульної нації вимагав здійснювати кампанію коренізації, що передбачала надання останній можливості розвиватися в межах її власної адміністративно-територіальної одиниці. Варто визнати, що кампанія коренізації сприяла розвиткові культури титульних націй, хоча держава насамперед розраховувала на укорінення своєї влади, і розрахунок цей виправдався. Радянська влада, яку за 1917—1919 рр. встановлювали в Україні тричі, втратила окупаційний характер саме через те, що їй вдалося знайти спільну мову з місцевими політичними силами ще до оголошення офіційного курсу на українізацію (тобто з 1923 року).
Коренізація мала певні рамки, що найбільш переконливо продемонстрував її український аналог. Постанова ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 року, яка поклала край українізації Північного Кавказу, ввела в політичний обіг дві назви: більшовицька і петлюрівська українізації. Більшовицька українізація укорінювала режим, а «петлюрівська» була її небажаним побічним наслідком, що сприяв національному відродженню, тобто діяв всупереч намірам режиму повернути націю в стан етносу.
Й. Сталін вкрай роздратовано сприйняв українізацію мало не половини районів Північного Кавказу і прагнення українців Кубані здобути права титульної нації возз’єднанням з УСРР. У Кремлі особливо боялися посилення сепаратистських тенденцій в Україні — розташованій на кордоні з Європою республіці з сильними традиціями визвольної боротьби і великими економічним та людським потенціалом. Україна мала державні права, які були примарними, поки диктатура партійного керівництва залишалася міцною, але вони могли реалізуватися у випадку кризи влади в центрі.
Радянська влада підкреслювала свій інтернаціоналізм, але завжди відрізняла громадян за ознакою етнічності. Ця ознака ставала вагомою не сама по собі, а тільки у поєднанні з приналежністю до титульної нації. Переслідувані в Україні за «буржуазний націоналізм» українці часто рятувалися в Росії, де втрачали свій політичний статус, тобто переставали бути представниками титульної нації.
Нерозуміння цих нюансів призвело до багаторічної дискусії щодо природи українського Голодомору. Одні вчені, а за ними політики і журналісти, твердили, що Й.Сталін обрав своєю жертвою етнічних українців, а другі заявляли, що жертвами вождя були селяни, і кожна із сторін знаходила на підтвердження своєї версії достатню кількість аргументів. Насправді ж влаштований Сталіним Голодомор було спрямовано проти титульної нації в Україні і другої України на Північному Кавказі, яка бажала возз’єднатися з УСРР. Зрозуміло, що під сталінський удар потрапили представники всіх інших народів на цих територіях. У той же час етнічних українців у Москві чи Ленінграді ніхто не чіпав.
3. НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЧИ РОЗЧИНЕННЯ В ІНШОМУ НАРОДІ?
Минулого місяця Інститут історії України видав фундаментальну монографію «Національне питання в Україні XIX — початку XX стст.» (за редакцією В.Смолія). У вітчизняній історіографії вона є першою узагальнюючою працею на цю тему, що полегшує аналіз питання про те, чи можемо ми, навіть якби сильно нам хотілося, пустити історію заднім ходом і повернути народу Радянський Союз.
Ясно, що хід історії можна повернути тільки спільними зусиллями громадян і керівників України і Росії. Тому треба аналізувати не позицію Компартії України, яка лише паразитує на проблемі, а безпосередньо проблему.
Проблема виникла не зараз і навіть не в радянські часи. Полягає вона не у відстоюванні здобутої 1991 року незалежності України або, навпаки, у відновленні по-живому розірваних зв’язків України і Росії — економічних, культурних, сімейних. Коли нам кажуть, що гаслом сучасної епохи стає інтеграція, і наводять для прикладу Європейський Союз, можна тільки посміхнутися. ЄС — це конфедерація, яка за сприятливих умов перетворюватиметься на федерацію. СРСР федерацією ніколи не був і у реставрованому вигляді, якщо ми допустимо реставрацію, не виглядатиме таким, яким його створили В.Ленін та Й.Сталін. Власне, навіть за останні десятиліття його існування національна політика Кремля набула іншого вигляду. Л.Каганович разом з М.Скрипником в рамках курсу на політизацію етнічності здійснювали українізацію України всіма засобами, не виключаючи примусових. А останніми десятиліттями почала розгортатися русифікація України. Переписи населення показували, що росіяни можуть незабаром опинитися національною меншиною у власній країні. Становище треба було рятувати перетворенням українців і білорусів на росіян.
Соціологічні опитування, якщо вони не стосуються передвиборних рейтингів партій, більш-менш точно відбивають настрої громадян. Моніторинг, що проводить Інститут соціології НАН України, показав: частка тих, хто схвалює ідею приєднання України до союзу Росії і Білорусі, зросла з 41% в 2000 році до 61 відсотка в 2010 році. Натомість частка тих, хто бажає вступу України в ЄС, скоротилася з 56 до 46 відсотків. Тама динаміка склалася в результаті багатьох чинників, зокрема розуміння того, що Росія готова розкрити обійми, а в ЄС нас не чекають.
Спричиняє до роздуми динаміка відповідей на інше запитання академічних соціологів: «Ким ви себе насамперед вважаєте?» За період з 1992 по 2010 рр. кількість тих, хто вважав себе передусім громадянином України, зросла з 46 до 51 %. Кількість тих, хто вважав себе громадянином колишнього СРСР, скоротилася внаслідок зрозумілих причин з 13 до 7 %. Мешканцями району або регіону, в якому жили, визнав себе 31 % громадян в 1992 році і 34 % — в 2010 році.
Отже, третина українських громадян має регіональну ідентичність. Можна вважати, що певна їх кількість поважає українську національну державність. Але залишається констатувати, що навколишня дійсність за роки незалежності не переконала їх у тому, що вони живуть в Україні. Навпаки, кількість людей з регіональною ідентичністю зросла.
Якщо одержані соціологами дані долучити до результатів п’ятиразового голосування у президентських виборах 2004 і 2010 рр., то буде визначено територіальний розподіл громадян за їхньою самоідентифікацією. Отже, жителі західних і центральних областей мають в основному українську, а жителі південних і східних областей — регіональну свідомість. В усіх областях, окрім Автономної Республіки Крим, переважну більшість населення складають етнічні українці. Отже, різниця в ідентифікації визначена не етнічним походженням, а історичною долею відповідних територій.
У 2004 році Інститут соціології НАН України поставив запитання: «Ким ви себе перш за все вважаєте?», серед трьох основних лінгвоетнічних груп населення. Одержаним результатам не вистачає динаміки (в наступні роки такі запитання не ставилися), але відповіді цікаві навіть в розрізі одного року. Громадянами України вважають себе 49,4 відсотка україномовних українців, 39,9 відсотка російськомовних українців і 33,2 відсотка росіян. Мешканцями району або регіону вважали себе 40,1 відсотка україномовних українців, 31,8 відсотка російськомовних українців і 36,5 відсотка росіян. Бачимо, що не такими вже патріотами виглядають україномовні українці. Мотиви очевидні: люди плутають державу з країною, це трапляється досить часто. Регіоналізм властивий для україномовних українців у таких самих пропорціях, як і для росіян. Нарешті, 3,3 відсотка україномовних українців визнали себе перш за все представниками своєї нації. Так відповіли на запитання соціологів 2,6 відсотка російськомовних українців і стільки ж росіян.
На додаток до вже наведених цифр, які показують об’єктивний стан українського суспільства, можна навести відповіді на запитання «Якою мовою ви переважно спілкуєтесь у вашій сім’ї?» Ті, хто спілкується переважно українською мовою, становили 37 відсотків у 1992 році й 42 відсотки в 2010 році. Ті, хто спілкується російською мовою, становили відповідно 29 і 35 відсотків. Зростання в обох випадках відбулося за рахунок громадян, які в сім’ї користувалися як українською, так і російською мовами. Кількість їх зменшилася з 32 до 22 відсотків. Отже, російська мова не здала своїх позицій у незалежній Україні, але й українська мова не пасе задніх.
Росіян в Україні — 8,3 млн проти 37,5 млн українців за останнім, щоправда, вже давнім, переписом 2001 року. Проте багато українців втратили рідну мову, потрапляючи в міста з російськомовним населенням. Істотним є відсоток людей мішаного етнічного походження, що характерно для всіх імперій. У мене, наприклад, материнська лінія аккерманських вірмен у багатьох поколіннях сплелася з батьківською лінією полонізованих у XVI ст. і русифікованих у XIX ст. галичан. Коли надійшла пора одягнути на себе сталінський ошийник у вигляді внутрішнього паспорта з «четвертою графою», я побажав стати поляком, але мати знайшла довідки, які зробили мене росіянином. Не знав я тоді, що між 1934 і 1944 рр. майже всі українські поляки були або винищені, або депортовані в Казахстан чи вислані в Польщу.
Далі буде
