Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чи можна вимагати гордості від загнаних у бідність людей?

Про реакцію волинян на те, що Адам Мартинюк, який збирається іти за мажоритарним округом, проголосував за мовний законопроект
21 червня, 2012 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Серед трьох волинських народних депутатів, які проголосували за скандальний законопроект «Про основи державної мовної політики», — і перший заступник голови Верховної Ради України Адам Мартинюк. Волинянин із діда-прадіда, чиєю малою батьківщиною є один із найвіддаленіших і найбідовіших через непрості природні умови районів — Любешівський. І саме цей район під час виборів різного ѓатунку стабільно дає кілька десятків відсотків голосів за комуністичну партію. Бо до неї належить і Адам Іванович, котрий не тільки у цьому регіоні, а й загалом на Волині користується авторитетом, як зауважила «Дню» Любов Адамівна Павлік — голова села Ветли Любешівського району.

За сприяння народного депутата на Волині, зокрема у Любешівському та інших поліських районах, як пишуть місцеві видання, було реалізовано чимало проектів соціально-культурної сфери. Кілька десятиліть не вирішувалося питання з мостом через річку Стохід у селі Березичі. І лише завдяки, як писали газети, Адаму Івановичу було, врешті, замінено аварійний міст. Вартість лише цього проекту становила 350 тисяч гривень, і 90 тисяч із них склала спонсорська допомога від Адама Мартинюка. Народний обранець сприяє спорудженню клубів, бібліотек і т. п. У Маневицькому районі сподіваються на газифікацію, бо цей район єдиний на Волині не має цього блага цивілізації, і навіть ченці одного з місцевих монастирів «за сприяння», як пишуть, народного депутата обладнали джерело...

Тому зрозумілим є прагнення Адама Мартинюка, про що він недавно розповів журналістам, на наступних парламентських виборах балотуватися на рідній Волині. Навряд чи його рішення віддати свій голос за мовний законопроект викличе якісь заворушення чи протести. Небагаті волинські села надії на конкретне поліпшення сільського побуту нині значною мірою покладають саме на свого земляка. Він, хоча й належить до компартії, фінансує щедро й церкви.

Рідне ж Адаму Івановичу село Ветли за останні роки невпізнанно змінило свій вигляд. Це одне з найвіддаленіших сіл Волині, у свій час сюди (через вкрай погані дороги) навіть літали пасажирські «кукурузники» з Луцька. У Ветлах за тривалу журналістську роботу все через ту ж дорогу та віддаленість довелося побувати всього раз років із вісім тому. Ледь доклигав наш «жигулик» тією піщаною «трасою», село вразило неприглядністю, старезним приміщенням школи. Нині ж у Ветли (в яких живуть і батько Адама Івановича, і брат із сім’єю) пролягла така траса, що по ній, кажуть місцеві, можна яйця котити... Цього року на Трійцю у Ветлах за один раз проведено освітлення вулиць довжиною 9 кілометрів, і не тільки центральної, а й бічних. Ветлівський сільський голова Любов Адамівна Павлік каже, що в селі очікують завершення спорудження приміщень клубу і місцевої лікарні. На питання, як поставилися земляки до того, що народний депутат, виходець із їхньої поліської глибинки, віддав свій голос за неоднозначний законопроект про мови, Любов Адамівна каже:

— Наші люди — не політики, а селяни. Геть усі зайняті тим, аби вижити, зайняті роботою. І хочуть тільки, аби село розвивалося, у ньому щось для людей будувалося. І ми знаємо, що, крім Адама Івановича, більше нікому не потрібні! — емоційно продовжує вона, бо, каже, навіть коли не вистачило якихось п’ять тисяч гривень на проект освітлення села, то щоб не просити знову шанованого земляка, вона стільки порогів оббила.

Колега, родина якого походить із Ветел і який часто буває на спільній для них із Адамом Івановичем малій батьківщині, підтверджує особливе ставлення до Мартинюка. Бо й село допоміг газифікувати, причому газ було підведено до кожної хати. Допомагає людям із коштами на лікування чи не доведи Господи якщо в когось хата згорить... А голосування за мовний законопроект у Верховній Раді у Ветлах зокрема та у поліських районах не сприйняли як інформаційний привід для обговорення чи засудження. У селах, каже колега, нині поспішають косити сіно, перед тим садили картоплю... Та й Росія волинське Полісся завжди виручала з роботою. Цілі села здіймалися і їхали то у Рязань чи Липецьк на буряки, то на будови Москви.

Та все ж і на Любешівщині не всі позитивно сприйняли результати голосування за законопроект про мови. Хоча, звісно, вголос про це наразі можуть сказати лише, мабуть, одиниці. Валентин Михайлович Поліщук, відомий на Волині народний умілець, краєзнавець, почесний донор (про нього є навіть сторінка у Вікіпедії) — один із них. Він вважає, що прийняття такого законопроекту — не зовсім проста, як видається на перший погляд, справа. Бо можуть витісняти, насамперед, мову українську, а таке він уже бачив: як людина поважного віку (Поліщук 1940 року народження), чиє життя значною мірою минуло при радянській владі і в СРСР, коли витісняли українські школи, мову, культуру. Ось і зараз передбачає, що з остаточним прийняттям законопроекту у такій редакції, як у першому читанні, не буде ні української мови, ні української церкви, власне, не буде й держави. Каже, що люди «усе розуміють, але беруть гроші від усіх, пояснюючи тим, що дорогу зробили, клуб збудували, храм перекрили...» Валентин Михайлович у поліській глибинці, яку зараз активно «окучують» потенційні обранці народу до Верховної Ради, був свого часу одним із засновників районних організацій Конгресу українських націоналістів та Українського об’єднання ветеранів. Нині він є заступником голів обох цих громадських об’єднань. І вважає, що людина, котра робить щось не на користь держави, не може представляти цю державу ні в яких органах влади...

«День» попросив оцінити ситуацію авторитетних волинян, запитавши їх, як вони до цього ставляться. Чи можна вимагати гордості від загнаних у бідність людей? Якщо ні — то як захиститися від підкупу?

Євген СВЕРСТЮК, громадський діяч, колишній дисидент та політв’язень:

— Адам Мартинюк має свою відому позицію. Він комуніст, а комуністи зуби з’їли на боротьбі проти української незалежності, відповідно — й на боротьбі проти української мови. Отже, вони іншими бути не можуть, горбатого могила виправить. Якщо говорити про ставлення до нього громади як до особи — це одне питання, а ставлення до його позиції, у даному випадку антиукраїнської — інше. Я б хотів нагадати своїм землякам, що вони мають справу не з політичною діяльністю й не з політичними поглядами, а зі зрадою того, що є для української нації століттями святим. Вони мають справу зі зрадою святині — рідної мови. Громадяни повинні мати щодо цього цілком чітку моральну позицію. Це — понадполітичне питання. Він повинен відчути, що він тут чужий і не може ніколи бути своїм. Гордості можна вимагати від усіх — ті люди не є аж такі загнані й бідні, як заведено говорити. Вони завжди були загнані й бідні, й вони бідніше жили тоді, коли боролися за волю проти двох окупантів. Гордості та гідності можна вимагати від кожної людини. І відома приказка: ми бідні, але чесні. І на цьому тримається нація, традиція, тут не може бути абсолютно ніякої знижки. Я можу поставити питання, чи можна вимагати гордості від тих людей, що «ожиріли» й живуть як павуки. Чи можна від павуків вимагати гордості та гідності? Гадаю, від них менше можна сподіватися на гідність, ніж від бідних. Але вважаю, що на Волині дуже слабко ведеться якась просвітницька робота. Волинь сонна, аж поки її не розбудять. І так було й за часів німецької окупації, вона знов поринула в сон після совєтських репресій, потім знову прокидається. У мене є дуже серйозний докір тим волинянам, які мають вплив, повинні мати вплив і які відповідальні за моральний стан нації, зокрема своїх земляків.

Леся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, учасниця дисидентського руху шістдесятників на Волині, лауреат премії Бориса Грінченка:

— Після того, як Верховна Рада прийняла у першому читанні цей злощасний законопроект про мови, мені потелефонувало понад десять знайомих. Я саме їздила в рідне село на Рівненщину, то навіть ні радіо, ні телебачення не мала й не розуміла, в чому річ, чому люди такі обурені. Переважно це були колеги та колишні учні. Вони запитували: «Лесю Григорівно, що ми тепер маємо робити? Чи не запізно вже? Чи вже все втрачено?..» І готові були йти будь-куди, щоб захистити рідну мову, а отже, з нею — й Україну як державу. Водночас при спілкуванні в побуті з пересічними людьми панує повний, абсолютний скепсис. Мовляв, тільки й біди, що мова, та й пізно розмахувати прапорами... Мовляв, дуже багато людей в Україні вже взагалі розмовляють третьою мовою, тобто суржиком. А воно так і є. Адже роками навіть наше неукраїнське українське телебачення планомірно вбивало українські мову й душу. Коли ми збиралися на акцію протесту з приводу цього законопроекту, в Луцьку на площі було понад тисячу чоловік. Немало. Але скільки людей казали мені дорогою, що город заростає бур’янами, що треба встигнути продати молоду картоплю, доки вона в ціні...

Григорій ГУРТОВИЙ, почесний громадянин Волині, почесний професор Волинського національного університету імені Лесі Українки, засновник і директор Торчинського народного історичного музею, заслужений працівник культури України:

— Якщо благодійник щедро роздає дари незадовго до чергових виборів, навіть не пов’язуючи це з виборами чи з підтримкою своєї політичної сили, а, так би мовити, з любові та співчуття до народу, то це все одно передбачливе, завчасне купування голосів виборців, створення вигідного для себе електорату. Тому за дороги, газ, школи і бібліотеки та надані матеріальні допомоги треба дякувати, але пам’ятати, що в тебе є твоя рідні земля, Україна, є мова, й не зраджувати її. І на цій землі, в цій Україні ти постійний, а не тимчасовий. Наші люди ведуться на подачки, бо бідні й просто не мають вибору. Двадцять років сидить дехто у Верховній Раді, а життя увесь час погіршується. Убогість велика, й вона збільшується. А де бере ці суми, якими «ощасливлюють» народ, той чи інший претендент на його голоси?.. У нас в Торчині один молодий чоловік, коли до нього завітали масовики-агітатори з однієї політичної сили, просто... вигнав їх з хати і не взяв запропоновані 100 гривень за голос на виборах. Потім мені казав, що навіть ця мізерна, власне, сума, була йому вкрай потрібна (ось такого рівня в нас убогість...), але він, мовляв, за таке не продається. Таких випадків лише по нашому містечку знаю чимало. Отож не все втрачено.

Юрій ШЕВЧУК, професор Колумбійського університету в Нью-Йорку та Гарвардської літньої школи, автор підручника «Українська для початківців» (родом із Рівненської області, а на Волині перебував для зустрічі з мамою, котра нині мешкає в містечку Демидівка, що на межі Рівненщини та Волині):

— Те, як чинять ці люди — з обох сторін,— абсолютно вкладається в їхні світогляди. Ті, котрі прагнуть подачками задобрити простих селян, знають, що для цих селян головне, а що — другорядне. Мова для них — незрозуміла величина, вони цінують речі, які їм ближчі в побуті. Ці люди не усвідомлюють чи просто не отримують належного роз’яснення, що вона — це частина їхньої суті, їхньої людськості. Що наступним кроком буде їхній грабунок. Якщо, образно кажучи, їм заткнуть пельку, то так і буде, бо наступним кроком буде знищення української мови як такої й отримання дозволу на повну свободу дій. Завтра скажуть, що то вже не ваша земля, що вам треба платити й за повітря. Мова — це просто ланка в ланцюгу, який веде до остаточного пограбування та приниження людей. Мова — це питання тому таке болісне, бо стосується гідності. Люди ж різні, Багаті й бідні, молоді й старі... Вони різняться мовою, без неї вони — люди без ідентичності. Бідність не звільняє від людськості й гідності.

Володимир ЛИС, письменник, журналіст:

— Поліщуки бідні, там бідна земля, зараз вирубано ліси — ми бачимо облисілу Волинь. Такою її роблять не тільки олігархи, а й звичайні поліські селяни, щоб заробити. Але вони виходять з такої собі поліської прагматичності, суто селянської, думаючи про те, що вигідно. І цим користується отой же Адам Мартинюк. Якби він зі своєї кишені фінансував розвиток тих же Любешівського, Камінь-Каширського районів, то йому були б честь і слава як людині й українцеві. Але його «допомога» — не від прагнення віддати, а задля політичного іміджу тощо. Хто мені доведе, що в ті об’єкти вкладено його власні гроші? Я про це не знаю, дуже хотів би довідатися. Добре, що він згадує про своїх земляків, і земляки його дуже шанують. Але це за рахунок не його власних коштів, адже чиновник не може запропонувати людям нічого, крім своїх владних функцій. Він, наприклад, каже: «Я побудував дорогу, школу тощо», а виявляється, що все це за рахунок держави. Це робить і Мартинюк, і Литвин, й інші. Тоді ми підходимо до питання: а що в них є за душею, крім бажання бути при владі? А своїх земляків, бо я сам поліщук, я дуже розумію, тому що їм від цього фінансування справді стає краще. І вони не розуміють, що це держава робить іменем Мартинюка, а саме платники податків, якими є й вони. І в деяких районах будуються дороги тощо за рахунок державного бюджету лише тому, що звідти Адам Мартинюк. А як бути іншим районам, де ніхто не народився? Там зовсім інші дороги, наприклад, у тому ж Маневицькому. Місцевих людей звинувачувати не потрібно. Поліщуки — такі хитрі люди, які всі віки виживали на своїх бідних землях і болотах. Звинувачувати в моральних гріхах треба тих, хто на цьому паразитує. Компартія матиме дуже низький рейтинг у тих районах, але Адам Іванович має високий рейтинг у двох районах з того округу. Це називається «використання службового становища», і все. Захист від цього підкупу єдиний — прийти й проголосувати так, як треба. Мені не хочеться звинувачувати людей, які продаються, тому що вони бідні, мені шкода їх. Якщо вони можуть щось здобути з тих кандидатів (коли це не можна зробити на законній основі), то хай «видоюють». Але коли зайдуть у кабінку для голосування, нехай звернуться до своєї совісті та історичної пам’яті..

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: 
Рубрика: