Подобається нам це чи не подобається, але ми — в кризі. Те, що значною мірою винні в ситуації, що склалася, світові фінансові ділки через свою жадібність, невгамовне користолюбство — поза будь-якими сумнівами. Але нехай це залишається на їхній совісті.
Ідеться про Україну. Привнесені кризою в Україну ззовні проблеми досить серйозні. Збитки українська економіка понесла відчутні. Проте це було б ще півбіди для «пересічного» українця.
На жаль, не обійшлося.
Збільшені докризові грошові потоки в Україні, звичайно ж, не сприяли підвищенню ефективності державного менеджменту. Адже менталітет українця взагалі й нашого керівництва зокрема функціонує так, що надходження грошей понад мінімально необхідну кількість провокує релаксацію. Так були в основному витрачені на проїдання замість того, щоб піти на модернізацію економіки, взяті під державні гарантії іноземні кредити в недалекому минулому, в 90-ті роки.
Отже, розслабилися, зраділи і запустили популістський маховик соціальних виплат.
А тут — бабах — криза.
Становище нашого уряду сьогодні нагадує, прошу вибачення за порівняння, становище інженера Щукіна з безсмертних «Дванадцяти стільців» Ільфа та Петрова, коли йому через раптове відключення води в крані довелося пропадати на сходах перед зачиненими дверима, з вищою освітою в голому вигляді й із намиленою головою.
Додатково ситуація в Україні ускладнюється ще й майбутніми президентськими виборами. Тому дуже малоймовірно, що Юлія Володимирівна дозволить виділитись у подоланні кризових явищ будь-кому з відомих політичних діячів або умовно «нічийному» технічному антикризовому уряду.
Отже, порятунок потопаючих справа рук самих «пересічних» українців.
Зокрема, зупинюся на взаємодії уряду з наукою.
Як відомо, організація науки в Україні не зазнала істотних якісних змін з часів незабутнього СРСР, окрім скорочень штатів інститутів і урізування бюджетного фінансування.
На сьогоднішній день вітчизняна Національна Академія Наук — це найбільш бюрократична, авторитарна організація закритого типу, яка хронічно недоотримує фінансування.
Але оскільки НАН України в такому вигляді для суспільства все ж таки краще, ніж нічого, то я, спаси Господи, не закликаю ані до реорганізацій, ані до кардинальних змін. Ламати — не будувати.
Більш розумне, на мій погляд, — підвищити ефективність використання наявних ресурсів.
Оскільки традиціям виховання українських дітей властива націленість на виховання не особистої заповзятливості дитини, а на досягнення успіху через підвищення власного статусу, то основним трампліном до такого підвищення може бути отримання вищої освіти. Як результат, переважна частина молоді поповнює армію студентів та аспірантів.
Система ж вищої освіти в Україні, як і раніше, носить за рідкісним винятком абстрактний, загальний характер.
Отже, та частина студентів та аспірантів, яка не визначилася з власними перевагами щодо більш вузької, прикладної теми наукової роботи, вибирають її за доступністю інформаційних ресурсів, за розробленістю, просто тому, що треба вибрати яку-небудь тему та з інших подібних міркувань.
Наш уряд для заохочення більш успішних молодих людей, які гризуть граніт науки в інститутах, академіях, університетах, виплачує їм стипендії з державного бюджету. Це загалом для українського суспільства позитивно.
Але в такому випадку більш раціональним було б використання потенціалу молодої енергійної наукової думки для розв’язань прикладних проблем, які, безсумнівно, виникають у роботі уряду. Особливо в умовах кризи. Тим більше за ті ж гроші. Для початку хоча б у сфері економічних, соціальних, політичних наук.
Найширші можливості для цього надає вже створена інформаційна система органів державної влади, частиною якої є й урядовий портал.
Треба зробити тільки ще один крок. Треба додатково до абстрактного заклику до діалогу з урядом «вивішувати» сформульовані у вигляді задач проблеми в роботі уряду, які вимагають розв’язання.
Гадаю, прийнявши такий підхід як керівництво до дії, державний чиновник у розвиток ідеї може вже самостійно виходити на рівень інформаційних ресурсів міністерств і відомств, де можна «вивішувати» також і технічні, і технологічні задачі.
Питання тільки в тому, чи зацікавлений уряд починати вчитися складати й множити ресурси країни? Або, як і раніше, в кращих своїх традиціях буде продовжувати вирішувати проблеми тільки за принципом «відняти та поділити». Правда, треба віддати належне, віднімають під кризу так, що аж дух перехоплює.
