Заяви щодо готовності фракції «Лівий центр» увійти за певних умов до парламентської більшості отримали низку коментарів досить різної тональності. Реальність входження соціалістів до «проурядової більшості і стала предметом нашої розмови із Йосипом ВIНСЬКИМ, заступником голови Соціалістичної партії України.
— На мою думку, нинішня парламентська більшість була сформована під тиском специфічних механізмів, а не створена у ході виборчої кампанії і тому не відображає результатів виборів. Існування такої більшості нічого не дає, якщо керуватися нашим розумінням парламентаризму. Поскільки ми виступаємо за парламентську республіку, то розуміємо більшість у парламенті як таку, що згідно Конституції, погоджує кандидатуру премєр-міністра за поданням Президента. Верховна Рада має працювати саме з урядом, а не президентською адміністрацією, і має бути проурядовою, а не пропрезидентською. Така більшість має нести відповідальність за кадрове забезпечення уряду, за виконання його програми, за бюджет, за напрямок економічних та соціальних реформ, тобто, за всі питання Кабінету Міністрів. У Верховній Раді цього не відбулось.
— Чому? Відомо, що саме ті депутати, ті фракції, які проголосували в грудні за внесену Президентом кандидатуру Ющенка, і склали згодом парламентську більшість. Хіба це водночас не тiльки пропрезидентська, а й проурядова більшість? Соціалісти ж, наскільки відомо, за Ющенка не голосували.
— Так. Формальний акт голосування за Ющенка відбувся, але ви знаєте, які тоді йшли процеси, під яким тиском проходило це голосування. Це голосування визначалося не позицією Верховної Ради, а позицією Президента.
— А хіба ці позиції не могли бути тотожними?
— Повторюю, був тиск, була проведена певна робота, тому назвати нинішню більшість проурядовою не можна — тільки пропрезидентською. А більшість має бути проурядовою. І у складі нинішньої більшості є прихильники саме такої постановки питання, а є супротивники. Тому і виникають проблеми із голосуванням по бюджету, з інших важливих питань, які викликають протиріччя серед фракцій більшості. Рішення, пропоновані урядом, проходять тільки коли з цим погоджується Президент. Тому і більшість ця — пропрезидентська. Такий стан справ створює постійну напругу, постійну колізію на вершині влади.
— Аде ж Президент згідно з Конституцією є главою держави і керівником виконавчої гілки влади. Видається, що протиставлення уряд — Президент є дещо надуманим.
— Певно, у нас різне розуміння Конституції, в якій чітко написано, що вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.
— Який відповідальний перед Президентом і підконтрольний Президенту!
— Це ще не означає що Президент може керувати діями уряду. Саме прем’єр-міністр є вершиною виконавчої влади. Ми виходимо із необхідності справжньої структуризації влади і політичного, а не ситуативного формування більшості у парламенті. Це найкраще реалізується за умови пропорційних виборів на всіх рівнях, які ми пропонували і пропонуємо. Саме політична більшість здатна сформувати справді сильний і відповідальний уряд. Коли йшло обговорення кандидатури Ющенка на посаду прем’єра, ми пропонували йому відмовитися від співробітництва з олігархами, з фракціями, які їх представляють у Верховній Раді. Тоді, погодивши деякі принципові підходи, насамперед щодо землі і соціальної сфери, ми готові були підтримати цей уряд. Оскільки уряд продовжує користуватися підтримкою олігархічних фракцій, ми залишаємося фракцією, яка в опозиції до політики Президента, уряду і Верховної Ради. Бо ми є меншість.
— Ви сказали про олігархів. Чи не могли б ви уточнити, хто вони такі, назвати їх.
— Ми розуміємо під олігархічними фракції СДПУ(о), «Відродження регіонів» і «Трудову Україну».
— А фракція «Батьківщина», яка представляє однойменну партію на чолі із віце-прем’єром Юлією Тимошенко, хіба не є олігархічною?
— Мені здається, що це не є олігархічна фракція.
— Але чим вона об’єктивно відрізняється від трьох названих вами? Такі самі фінансові можливості, відповідальні посади в парламенті і уряді, наявність підконтрольних ЗМІ.
— Я вважаю олігархічними ті структури, які, окрім економічної, мають політичну владу і впливають на прийняття державних рішень.
— Чи не здається вам, що це є точний портрет партії «Батьківщина»?
— «Батьківщина», на мій погляд, не має впливу на прийняття політичних рішень. Вона не має основного — впливу на Президента. Його мають ті партії і фракції, які я назвав. А партія «Батьківщина», хоча і має певні специфічні інтереси, не так підходить під визначення олігархічної.
— Це слід розуміти, що якби Ющенко відмовився від підтримки трьох названих вами фракцій...
— І погодився на наші умови щодо торгівлі землею і соціальної сфери, то наша фракція була б готова розглянути питання своєї участі у парламентській бльшості. Тоді б відбулося перегрупування сил у Верховній Раді.
— Чи не є це з вашого боку висуненням заздалегідь неприйнятних умов із чисто пропагандистською метою?
— Наші умови реальні. Якби уряд нас послухав і не зачіпав землю, як ми просили. Навіть Президент зрозумів, що слід припинити процес викупу земельних паїв у селян за 50 гривень. Якби уряд погодився з нашими пропозиціями щодо використання коштів, отриманих від зміни розподільчої системи в енергетиці, на митниці і в інших сферах, то ми говорили б сьогодні про збільшення пенсій не на 10 гривень, а вдвічі, i це б тільки додало авторитету Кабінету Ющенка, створило б умови для дійсних реформ.
— Яка тоді, на вашу думку, доля уряду без співпраці з соціалістами?
— Така ж сама, як і тих, що були до нього. Хіба ви не бачите, як критикує Ющенка контрольований адміністрацією Президента канал УТ-1, я не кажу вже про інші канали, які контролюються людьми, близькими до Президента. Що вони собі дозволяють, говорячи про уряд! Це свідчить, що уряд є сьогодні іграшкою. Ми не ліберали, ми не підтримуємо ліберальний напрямок реформування економіки. Але коли б перед нами стояла альтернатива: бандити або ліберали, то ми б зробили вибір на користь лібералів.
— Якщо можна, назвіть імена бандитів.
— Я готовий це зробити за умови, коли у нас буде інша система прокуратури, МВС та СБУ.
— Після виборів жартували, що олігархи шукають папір, аби загорнути собі всю країну. Але ж цього не сталося, Президент не дав можливості це зробити.
— Президент просто знає апетити цих людей. Якби він їм дав волю, то не було б вже і цього Президента. В діях керівника держави щодо олігархів я бачу більше самозахисту, аніж розрахунку і аналізу.
— Які в таких умовах ваші прогнози щодо перспектив лівих партій?
— Я розділив би лівий рух на комуністичний, соціалістичний та соціал-демократичний. І якби були пропорційні вибори, ми б знайшли спосіб об’єднати зусилля і з комуністами, і з соціал-демократами Буздугана, і з Партією трудящих.
— А з партією Івана Чижа, яка відкололась від СПУ?
— Ніхто від нас не відколовся. Просто групу людей із керівництва партії ми виключили із СПУ. Вони повелися як зрадники щодо партії, яка привела їх у парламент. Ці люди мають право створювати свою партію і ми знаємо, хто цим процесом керує.
— Серед соціал-демократів ви не назвали кілька партій, які мають у назві слово «соціал-демократичний».
— Справа не в назві, а в ідеології, в позиції, яка у цих партій не є соціал-демократичною. Це швидше ліберали, які претендують на соціал-демократичний електорат, взявши лише назву, а не суть. Якби були пропорційні вибори, у нас було б кілька саме політичних партій. Тоді б за назвою трьох-чотирьох потужних партій насправді стояв би чіткий поділ за ідеологією і підтримка виборців, яку безумовно мають і ліві, і центристи, і консерватори, і націоналісти.
— А олігархи?
— Їм довелося б шукати справді своє місце у політичному житті.
— Отже, у більшість з «олігархами» соціалісти не підуть?
— Саме так.
Слово «олігарх» довелось врешті взяти в лапки через досить своєрідне тлумачення цього терміну вітчизняними соціалістами. Об’єктивно більшого олігарха, ніж Юлія Тимошенко, в країні немає, бо до всіх ознак, якими ліві таврують лідерів «олігархічних» фракцій, віце-прем’єр з питань ПЕК може додати реальний вплив на дії уряду. На відміну від «впливу на Президента», про який говорив Йосип Вінський, вплив на уряд, а точніше, особисте керівництво величезними ресурсами у загальнодержавному масштабі дає «енергетичному» віце-прем’єру Тимошенко, її партії та парламентській фракції набагато більше реальних важелів впливу на події, ніж у всіх інших «олігархів» разом узятих. Прорахунки і помилки уряду, які можуть мати занадто серйозні наслідки для держави і на які вказують впливові політики, включаючи главу держави, дуже вигідно подавати як «підступи олігархів» і саме в останніх бачити причини існуючих енергетичних і не тільки енергетичнох проблем. Соціалісти, які зайняті пошуком свого місця у політичному процесі, так само стали в позу «борців з олігархами», не помічаючи, або вдаючи, що не помічають, що діють у протилежному напрямку.
