У першій половині червня в Києві був відкритий Музей радянської окупації, який викликав бурхливий і неоднозначний суспільний резонанс. Щодо цього в «Дні» 19 червня була опублікована стаття професора Юрія Шаповала «Музей окупації? А хто окупанти?!», а також думки наших експертів. Тоді ж ми запросили до дискусії всіх, хто бажає взяти участь. І ось сьогодні — стаття професора Станіслава Кульчицького. Але на цьому тему «музею окупації», нам здається, закривати передчасно.
Київська міська організація товариства «Меморіал» має музейну експозицію «Забуттю не підлягає» — про політичні репресії радянської доби. Серцевиною колекції є відмінно виготовлені кольорові планшети Юрія Шаповала, які послідовно, період за періодом розкривають зміст репресивної політики радянської влади. Буквально за п’ять хвилин планшети можна розвісити по стінах, зібрати людей і прочитати кількагодинну лекцію про політичні репресії в радянській Україні. Я був в Нью-Йорку, коли голова міського «Меморіалу» Роман Круцик приїжджав у США з англомовною версією планшетів, і мушу засвідчити, що вони викликали у американців великий інтерес. Знаю, що ці наочні посібники використовуються вчителями на уроках історії, у свій час навіть рекомендував нашим міністерствам придбати їх у товариства, що й було зроблено. Ось те, що можу сказати про музей «Меморіал» на Деміївці, який функціонує з 2001 року.
Але раптом у червні цього року навколо музею завирували політичні пристрасті. У приміщенні «Меморіалу» невстановлені особи розбили шибки. Засоби масової інформації повідомили про негативну реакцію російського посла в Україні. Причиною всіх цих подій стало перейменування музейної експозиції: її назвали Музеєм радянської окупації.
ХАРАКТЕР ВЛАДИ В ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УРСР
Перейменування музею стало лакмусовим папірцем, який проявив існуючі в суспільстві відзасвідчує, на мою думку, її окупаційний характер. На відміну від інших регіонів, на перших же вільних виборах 1990 року компартійно-радянська номенклатура зазнала тут нищівної поразки.
Мабуть, не всі погодяться з твердженням про окупаційний характер радянської влади в західних областях УРСР. В оцінках часто надається перевага доленосному факту возз’єднання українських земель, але забувається опір населення радянізації, в ході якого було репресовано півмільйона громадян цього невеликого регіону. Треба визнати, що шанс на возз’єднання, який виникав у 1919 і 1939 роках, у третій раз міг і не повторитися. Проте не слід забувати, що мотив возз’єднання українських і білоруських земель був використаний Сталіним не одразу. У пакті від 23 серпня 1939 року, який укладався в ситуації миру в Європі, йшлося про поділ території Польщі по течії Вісли, внаслідок чого Варшава опинялася на кордоні між Німеччиною і Радянським Союзом. мінності в оцінках недавнього минулого. Деякі з нас вважають, що радянська влада в Україні була окупаційною. Інші, при дуже великому діапазоні поглядів на цю владу — від ностальгійно-позитивних до переконано негативних, з таким твердженням категорично незгодні. Завдання вченого, який оцінює цю проблему, повинне бути подвійним. По-перше, треба виробити особисте уявлення про радянську владу, яке спиралося б не стільки на життєвий досвід (він завжди суб’єктивний), скільки на неупереджений аналіз об’єктивних фактів. По-друге, треба виявити, чому досвід окремо взятої людини або певної сукупності людей (наприклад, покоління) сформував ту або іншу конфігурацію історичної свідомості.
Це непросте завдання, особливо для параметрів газетної статті. Тому хотів би його собі полегшити. Доцільно окремо зупинитися на історичній свідомості населення територій, приєднаних до СРСР після 1938 року, щоб виключити їхньої надалі з аналізу. Мова йде про громадян західних областей України і країн Балтії. Політика Кремля була спрямована на винищення або депортацію тих, хто чинив активний опір радянізації цих регіонів, а також на форсування міграції до них населення з інших регіонів країни.
Силове загарбання названих територій разом з переліченими аспектами національної політики вказує на те, що влада Кремля мала в них окупаційний характер. Щоправда, це — досить специфічна окупація, аніскільки не схожа на ту, яка мала місце під час Великої Вітчизняної війни. Визнаючи нелегітимність пакту Ріббентропа—Молотова, за яким республіки Балтії були включені до складу СРСР, Кремль старався створити для їхнього населення кращі життєві умови, ніж в Центральній Росії. Це мало й додаткову користь для влади, тому що було стимулом припливу громадян в ці республіки з інших регіонів. У західних областях УРСР життєвий рівень практично не відрізнявся від східних, але центральна влада в історично короткі строки домоглася великих зрушень у подоланні їхньої відсталості за розвитком промисловості, культури, освіти і охорони здоров’я.
Те, що влада загальносоюзного центру не сприймалася населенням приєднаних у 1939— 1940 рр. земель як власна, теж
Західноукраїнські землі включалися до складу СРСР, без всякої риторики, як частина території довоєнної Польщі. Тільки тоді, коли вторгнення Німеччини в Польщу викликало нову світову війну, Кремль відмовився від етнічних польських земель і обмежився «братньою допомогою» населенню українських та білоруських територій. Щоправда, цю відмову, яка була зафіксована у радянсько- німецькому договорі від 28 вересня 1939 року, Сталін компенсував переведенням Литви зi сфери німецьких у сферу радянських інтересів.
Завершуючи сюжет, який випадає з поставленої проблеми, хочу наголосити на основному: не слід порівнювати радянізацію приєднаних до Радянського Союзу після 1938 року територій iз радянізацією українських земель колишньої Російської імперії у 1919—1938 рр. Механічне порівняння різних за своїм характером хронологічних періодів та історичних процесів не дає можливості опонентам знайти спільну мову хоча б у питанні про оцінку влади (не кажучи вже про весь комплекс питань, пов’язаних з проблемою ОУН—УПА). Об’єктивні історичні факти свідчать про те, що не варто тезу про окупаційний характер радянської влади у західних областях поширювати на всю Україну. Таке заперечення не є, однак, спробою виправдати цю владу. Зовсім навпаки! «Робітничо-селянська» влада у східних областях України виявилася більш тяжкою для народу.
ПРОПАГАНДИСТСЬКИЙ ІМІДЖ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
Щоб переконливо відповісти на поставлене у заголовку цієї статті запитання, треба знати, як радянська влада сприймалася населенням і чим була насправді.
Ця влада була основою «комуністичної цивілізації». Радянський спосіб життя настільки відрізнявся від існуючого за «залізною завісою», що ми не помилимося, якщо назвемо його цівілізаційно відмінним. У усякому разі, багато людей мого покоління відчувають, що історія подарувала їм два зовсім різних життя.
Відомий американський політолог Мартін Маля називав комуністичну владу логократією, тобто пануванням за допомогою слів, пропагандистський образ яких не співпадав з реальністю. Мені, колишньому члену КПРС з 30-річним стажем, ця формула здається найбільш містким визначенням радянської влади і комунізму взагалі. Справді, коли заходить мова про комунізм, нас огортає магія слів зі спотвореним значенням. Навіть сам термін «комунізм» увійшов у повсякденну свідомість не як означення реального політичного режиму з адекватним йому соціально-економічним ладом, а як синонім майбутнього суспільства загального благоденства.
Шестеро науковців iз різних країн, які присвятили себе дослідженню комунізму, об’єднали свої зусилля, щоб створити цілісну узагальнюючу працю. Так у Франції з’явилася у 1995 році «Чорна книга комунізму». Перекладена на багато мов, вона розійшлася по всьому світу. Зокрема, у 1999 році з’явився російський переклад. У цій книзі розповідається про злочин комуністичних режимів на трьох континентах — в Європі, Азії і Латинській Америці. На палітурку винесена підсумкова цифра жертв комунізму — 95 мільйонів осіб.
«Чорна книга комунізму» закінчується розділом, який написав Стефан Куртуа. Розділ має зовсім коротку назву: «Чому?» Проте книга не дає переконливої відповіді на це запитання. Чому комунізм нерозривно пов’язаний з терором, у тому числі проти самих носіїв комуністичної ідеї? Чому суспільство виявилося безпорадним перед організаторами масового терору? Чому радянська влада стала недієздатною якраз тоді, коли перестала зустрічати опір у власному суспільстві? Не відповідаючи на ці питання, «Чорна книга комунізму» залишається нагромадженням жахів, а не аналітичним дослідженням.
Справа в тім, що комуністичний режим, який домагався тотального контролю над суспільством, завжди використовував поряд iз терором два інші важелі управління: пропаганду і виховання. Комуністична ідея не викликає відрази, оскільки зовнішньо схожа на християнську. Вона захоплювала багатьох, і не в останню чергу через те, що християнські пастирі обіцяли гармонію і щастя тільки у потойбічному світі, а комуністичні пропагандисти — за життя. У вождів був час, аби на повну потужність використати для маніпулювання свідомістю такий ефективний засіб, як виховання з віку жовтеняти. У них були й засоби, щоб приховати або спотворити до невпізнанності інформацію про масовий терор та його наслідки від підростаючих жовтенят. Сотні тисяч в’язнів ГУЛАГу після повернення додому не поділилися своїм життєвим досвідом iз дітьми та онуками, щоб не псувати життя ні собі, ні їм.
Була, однак, більш вагома причина живучості комуністичного ладу, яка не часто береться до уваги. Ставлячи кожну людину в цілковиту залежність від себе, цей лад змушений був брати на себе й обов’язок годувати її, освічувати, лікувати, розважати... Багато людей згадують патерналізм тоталітарної влади з ностальгією. Це пояснюється не тим, що на ту епоху припала молодість і навіть не завжди тим, що вони не витримують соціальних напруг первинного капіталізму. Адже старше покоління німців досить чітко поділене на дві категорії — вессі (громадяни ФРН) та оссі (громадяни радянізованої Східної Німеччини). Для визначення настроїв і почуттів цих останніх соціологи винайшли неологізм: остальгія.
Іноземні дослідники не розуміють джерел такої ностальгії. Тим, кого радянська влада виховувала з дитячих років, теж нелегко було розібратися в суті явищ, вкритих багатошаровою пропагандистською полудою. Вивчаючи недавнє минуле, ми постійно будемо звертатися до самих себе, вичавлюючи по краплині прищеплені з дитинства стереотипи.
Довгий час моє розуміння політичної системи в СРСР не виходило за рамки ленінської промови «Що таке Радянська влада?», записаної з агітаційною метою на грамофонну платівку. Словосполучення «Радянська влада» писалося в часи її панування з великої літери, так само як слово «Ради» у множині — всупереч правилам орфографії. Та кілька років роботи над проблематикою Голодомору зумовили переворот у свідомості, і я поспішив написати статтю «Чи потрібна нам радянська влада?» Вона потрапила в найбільшу за тиражем (2,5 млн. примірників) газету «Сільські вісті». Редактору Івану Сподаренку назва здалася некоректною, і він її замінив на нейтральну: «Яка влада нам потрібна?» Текст статті, однак залишився без жодних змін, тому що бюрократична горбачовська «перебудова» в цей час уже переросла в революцію. 7 червня 1991 року стаття була опублікована.
Відтоді минуло 16 років. Проблема влади в СРСР стала однією з центральних у дослідницькій програмі колективу Інституту історії України НАН України. Дев’ять років — за окрема взятими хронологічними періодами — ми вивчали, як встановлений у 1917 році політичний режим формував «під себе» тоталітарний соціально-економічний лад. Від 1992 року інститут залишається провідною установою у розробці теми «Реабілітовані історією», яка виконується у більшості областей під керівництвом акад. П. Тронька. Фундаментальні наукові результати одержані під час досліджень голоду 1921—1923 рр., Голодомору 1932—1933 рр., голоду 1946—1947 рр. У цьому році колектив інституту разом з фахівцями інших установ секції соціогуманітарних наук Національної академії розпочав дослідження еволюції політичних систем в Україні — від появи перших форм державності до помаранчевої революції 2004 року. Ця тема виконується під керівництвом акад. В. Литвина і, як ми сподіваємося, матиме вихід на практику. Недавнє минуле тяжіє над свідомістю реформаторів, і без історичного аналізу їм не обійтися. На жаль, виявився цілком справедливим вислів В. Чорномирдіна: «Хотели как лучше, а получилось — как всегда».
ЧИМ БУЛА РАДЯНСЬКА ВЛАДА НАСПРАВДІ?
Вважаю Олександра Яковлева одним iз найвидатніших політичних діячів і мислителів сучасності. Він стояв за лаштунками горбачовської «перебудови» і знайшов ефективний спосіб скоротити агонію партії, держави і суспільно-економічного ладу щонайменше на 10—20 років. Спосіб виявився на диво простим: треба було обрізати зв’язок між партійними комітетами і виконавчими комітетами рад усіх рівнів, аж до ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР. Ця політична реформа маскувалася під організаційну будову рад, що існувала до прийняття Конституції СРСР 1936 року (так би мовити, повернення до ленінської спадщини). Тому вона без особливих заперечень була схвалена у 1988 році і Всесоюзною партійною конференцією, і сесією Верховної Ради СРСР. Виявилося, однак, що третє покоління комуністичної еліти так само підпало під дію пропагандистського іміджу радянської влади, як і всі ми. Надане радам повновладдя майже негайно розвалило створену В.Леніним штучну комуністичну цивілізацію. Як фантоми Станіслава Лема з його знаменитої повісті «Солярис», вона не могла існувати без силового поля, а в даному разі — без компартійної диктатури, яка стояла над радами. М.Горбачов потім не раз iз прихованою гіркотою повторював: якби він не розпочав реформи, то залишився б надовго на своїй посаді генерального секретаря ЦК КПРС. Справді, на його вік ресурсів у цієї наддержави ще вистачало.
Досліджувати радянську епоху я розпочав iз середини 60-х років, коли цілком перебував під впливом комуністичної доктрини. Тепер мушу визнати маловартісність 20-річного дослідження доробку — аж до середини 80-х років ХХ ст. Але якість доробку вченого визначається не ставленням до будь- якої доктрини — позитивним чи негативним, а його спроможністю поставити себе над доктринами. Мені здається, що більше приниження мали б відчувати антикомуністи, оскільки вони й досі перебувають під впливом деяких стереотипів сталінського курсу «Історії ВКП(б)». Зокрема, антикомуністи з націоналістичного табору й тепер з відкритим забралом можуть кинутися в бій на противника, хоч перед ними — звичайний вітряк. Дискусія про окупаційний характер радянської влади, що раптом спалахнула в Україні — типовий приклад такої боротьби з вітряками.
Перечитуючи згадану вище статтю 16-річної давності в газеті «Сільські вісті», я не знаходжу в ній того, від чого відмовився б сьогодні. Але моє розуміння феномену радянської влади стало набагато глибшим. Не останню роль у цьому відіграли фундаментальні збірники документів Кремля, що були започатковані О. Яковлевим у 1997 році під загальною назвою «Россия, ХХ век».
Проте виклад свого погляду на радянську владу я хотів би розпочати із заперечення ключової тези вже покійного О.Яковлева, що була сформульована ним у передмові до однієї з книг серії «Россия, ХХ век» (за 2002 рік): «История показывает, и Февральская революция тому яркий пример, что и революцию, и противостоящую ей контрреволюцию в конечном счете осуществляет политизированное меньшинство (им в октябре 1917 года были большевики) при пассивной позиции основных масс народа».
Справді, революції здійснюються, як правило, політизованою меншістю населення. Більш-менш точно, на основі соціологічних опитувань вдалося встановити, що у помаранчевій революції в Україні взяло безпосередню участь близько 5% громадян. Якщо хтось скаже, що це була не революція, то чому ж наші можновладці почали тремтіти перед електоратом? «З ініціативи Київського міського голови Л.Черновецького», як повідомлено поштовою листівкою непрацюючих пенсіонерів, вони у 2007 році 11 разів одержуватимуть дрібні суми з нагоди всіляких свят.
Однак у Російській революції 1917 року виступала не політизована меншість. Її головним політичним продуктом були ради робітничих і солдатських депутатів, які відбивали вимоги багатомільйонних народних низів. Особливістю цієї революції було те, що ради одразу висунули екстремістські гасла про експропріацію великих власників. На відміну від революції 1905—1907 років, коли уперше виникли робітничі ради, тобто комітети по керуванню страйками, в революції 1917 року на передньому плані опинилися солдатські ради. В них перебували одягнуті в солдатську форму селяни, тому що переважна більшість робітників працювала на оборонних підприємствах. Голос найбільш чисельного та упослідженого класу раптом виявився вагомим: світова війна уперше організувала завжди розпорошені селянські маси у військові підрозділи й дала їм в руки зброю. За перший же тиждень революційних подій озброєний народ організувався в ради, ліквідував самодержавство і перетворив Росію на республіку.
О. Яковлев називав Російську (Русскую) революцію Лютневою за звичкою. У радянській історіографії ленінський переворот у листопаді 1917 року був виділений в окрему революцію, внаслідок чого обидві дістали назву за місяцями старого стилю — Лютнева і Жовтнева. Але від концепту двох революцій в одному році вчений відмовлявся досить своєрідно. Жовтневий переворот він назвав контрреволюцією, яка поклала початок тоталітарній державі, що трималася на масовому терорі. У цій тезі дві неточності. По-перше, у 1917 році свій існував табір контрреволюції — політичні сили, аж до монархістів, які стояли на крайньому правому фланзі. Більшовики, як це зрозуміло, стояли на крайньому лівому фланзі. По-друге, держава, що була започаткована ленінським переворотом, трималася на масовому терорі тільки до смерті Сталіна. У всі наступні десятиліття терор не припинявся, але перестав бути масовим.
Підхід О. Яковлева до подій 1917 року тут охарактеризовано задля того, щоб продемонструвати читачам: відмовляючись від міфів радянської доби, люди, навіть з таким потужним інтелектом, схильні створювати власні міфи. Тому сотні й тисячі дослідників повинні день за днем вивчати історію Російської (Русской) революції, щоб виявити дійсну розмірність подій і причинно- наслідкові зв’язки між ними. Мені здається, що світова історіографія вже справилася з цим завданням. В усякому разі, ми можемо назвати основних гравців на тодішній політичній сцені, визначити їхні взаємовідносини і зрозуміти, як у вогні революції виникала радянська влада.
Від самого початку на тодішній політичній сцені запанували партії революційної демократії, оскільки вони мали вплив на ради. Ці партії не розглядали ради як органи державної влади. Органом, який конструював владу, вони вважали тільки Установчі збори, і тут ліберальна демократія була згодна з ними. Контроль Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів над робітниками і солдатами виглядав як влада, але всі розуміли: влада натовпу є не демократією, а охлократією. Тому у перші місяці після повалення самодержавства в Росії спостерігалася небачена згуртованість політичних сил. Страх перед анархією об’єднав колишніх затятих противників — партії ліберальної і соціалістичної демократії. Цей страх змусив сили контрреволюції підтримати ліберальну демократію, обмежуючи власну активність. Пізніше і в іншій ситуації ця активність повною мірою проявилася у вигляді громадянської війни білих і червоних.
Розстановка політичних сил змінилася з поверненням В.Леніна з еміграції. Одразу після приїзду він визначив у «Квітневих тезах» тактичне і стратегічне завдання своєї партії. Тактичне завдання полягало у встановленні диктатури партії більшовиків. Як стратегічне висувалося завдання побудувати в Росії за кілька років основи соціально-економічного ладу, накресленого К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії». Завоювати владу Ленін вважав можливим через ради і з цією метою висунув гасло «Уся влада — Радам!» Він вивів свою партію з табору революційної демократії, щоб уникнути у майбутньому поділу влади з іншими соціалістами. Його не турбувало те, що ради перебували під впливом есерів та меншовиків. Більшовики стояли за скасування приватної власності на засоби виробництва, а це означало, що на першому етапі революційних перетворень їм було по дорозі з радами, які вимагали експропріювати великих власників — поміщиків та буржуазію. Рано чи пізно більшовики повинні були наповнити ради своїми представниками і повести їх на штурм уряду, сформованого ліберально-соціалістичною коаліцією партій.
З кожним місяцем у країні поширювалися анархія і хаос. Для учасників революції кріпосницька доба ще залишалася сімейним болем: це їхніх дідів продавали або програвали в карти. Отже, потенціал класової ненависті був винятково високим. До того ж небачена за масштабами трирічна війна тяжко позначалася на кожній сім’ї, повсякденно продукуючи озлобленість і безжальність. Коли виявилося, що Тимчасовий уряд відкладає до скликання Установчих зборів вирішення аграрного питання, одягнуті у солдатські шинелі селяни почали дезертирувати з тилових гарнізонів і з фронту, щоб поділити землю «по справедливості». На селі розпочався погромний рух, який у радянській історіографії зображався як організована конфіскація поміщицьких маєтків.
Як усі інші партії, що вийшли з подпілля, більшовики швидко зростали у чисельності. Але вплив їх у радах зростав надто повільно. Тому в кінці літа 1917 року Ленін тимчасово відмовився від гасел, що ґрунтувалися на стратегічному завданні партії і взяв на озброєння лозунги рад. Напередодні збройного повстання ця партія, подібно до хамелеона, поміняла своє забарвлення, щоб злитися за кольором із радами.
Свою 14-томну «Історію Радянської Росії» англійський учений Едвард Карр розпочав двотомником «Більшовицька революція 1917—1923 рр.». Російську (Русскую) революцію він назвав більшовицькою: у кінцевому підсумку, якраз більшовики забарвили її у свої кольори. Але Карр, як і всі інші вчені, піддався на пропагандистський виверт більшовицьких вождів, які поєднували свою, справді революційну, але дуже специфічну програму дій з революцією 1917 року. Один iз лідерів Української революції Володимир Винниченко не випадково назвав більшовицький переворот у листопаді 1917 року робітничо- селянською революцією. Завдяки більшовикам, які привласнили радянські гасла, 7 листопада перемогла радянська революція.
Уже в грудні 1917 року більшовики поставили поза законом головну партію ліберальної демократії — кадетів. Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем почала незабаром полювання на інші партії, у тому числі на союзників більшовиків у Жовтневому перевороті — лівих есерів. Ради робітничих і солдатських депутатів, які уособлювали в революції антидержавне начало, були оголошені більшовиками і справді стали органами державної влади. Проте під жахливим пресингом чекістів від колишніх рад залишилася тільки оболонка. Робітничі та солдатські колективи позбулися можливості щоденно змінювати в радах своїх депутатів. Тепер колективи повинні були дисципліновано голосувати за тих кандидатів, яких їм рекомендували більшовицькі парткоми. Від 1917 року однією з ключових сфер діяльності компартійних комітетів, аж до Центрального, стало «радянське будівництво», тобто створення мережі рад iз контрольованим складом депутатів. Безпосередньо на себе партійні комітети брали обмежену частку державних функцій. Левова пайка управлінської роботи покладалася на виконавчі комітети рад.
Завдяки такому розмежуванню функцій партія зберігала політичну владу в повному обсязі, але не брала на себе відповідальності за поточні справи. Ради зовсім не мали політичного значення, але наділялися повним обсягом розпорядчих функцій. Можливі непорозуміння між партійним і радянським апаратами попереджувалися заміщенням відповідальних посад у радянських установах тільки членами партії більшовиків.
Компартійно-радянський тандем не випадково назвали радянською владою. Через систему рад диктатура вождів державної партії заглиблювалася у народні низи. Досягалося це наділенням мільйонів громадян реальними, хоч обмеженими управлінськими або контрольними функціями. У народності такого політичного режиму було неможливо сумніватися ще й тому, що свої кадри він черпав iз низів суспільства. Робітничо- селянське походження стало знаком вищої соціальної якості, подібно до того, як раніше таким знаком вважалося дворянське походження.
Завдяки перетворенню рад в органи влади й утворенню компартійно-радянського владного тандему партія більшовиків поділилася на дві частини з принципово різними функціями. Внутрішня, тобто апаратна партія, була нервовим центром радянських, профспілкових, силових та інших органів. Зовнішня партія складалася з мільйонів рядових членів, які виконували функцію «передавального пасу» від народних низів до верхів влади.
Своєю радянською фізіономією компартійно-радянський тандем звертався до народу. Населення обирало персональний склад радянських органів, керуючись затвердженими в парткомах списками кандидатів від «блоку комуністів та безпартійних». Будь-яка непрогнозована поведінка на виборах розглядалася як антирадянська дія, якою повинні були займатися чекісти.
Своєю партійною фізіономією компартійно-радянський тандем звертався до членів монопольно існуючої партії. Унаслідок побудови партії на засадах «демократичного централізму» керівники та вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи у відповідності з нормами статуту.
У 1994 р. Р.Пайпс сформулював суть компартійно-радянського режиму таким чином: «Державна влада в країні формально належала ієрархічно організованим, демократично обраним Радам. Фактично же останні були тільки фасадом, за яким приховувався істинний суверен—комуністична партія». Ця коротка формула абсолютно вірна, але позбавлена деталей, а в них — усе. По-перше, ради були не тільки фасадом, а й цілком реальною владою. По-друге, за радами справді приховувалася компартійна диктатура, але істинним сувереном було вище партійне керівництво, а не партія в цілому. По-третє, вибори в ради організовувалися методами «радянського будівництва», які важко назвати демократичними. У сумі ці деталі представляють радянську владу в дещо іншому світлі. Якщо зазирнути в корінь, то в «робітничо-селянський владі» ми зовсім не побачимо рад.
Одним iз геніальних винаходів у техніці був шарнірний механізм, який дозволяє здійснювати взаємні повороти чи обертання двох намертво з’єднаних сфер навколо загальної осі. Цим забезпечується перетворення одного виду руху на інший. Геніальним витвором В. Леніна був «шарнірний» політичний режим — симбіоз диктатури державної партії, носії якої (диктатури) знаходилися на вершині владної піраміди, з цілком реальною й поширеною в усій товщі народу владою радянських органів. В обох своїх компонентах — виконкомах рад і партійних комітетах влада була справжньою, тому що мала реальні повноваження і вільно використовувала їх. Однак диктаторська влада зосереджувалася лише в одній, найвищій ланці всієї вертикалі — політбюро ЦК РКП(б) — ВКП(б) — КПРС.
Ми говоримо про компартійно-радянський тандем, тому що він існував на інституційному рівні. Насправді, однак, ради були частиною партії. Цьому твердженню зовсім не суперечить те, що деякі члени рад були безпартійними. Безпартійні, як і члени партії, представляли соціальні групи, національні меншини, жіноцтво і молодь — у заздалегідь визначених у парткомах пропорціях.
Таким чином політичний режим, який назвали радянською владою, був закорінений в масі населення, але цілком вільний від виборців у своїх діях. Диктаторський за своєю природою, він однаково успішно використовував засоби пропаганди і терору. Обумовлена терором відсутність контрпропаганди істотно підвищувала ефективність пропагандистського впливу влади на суспільство. Користуючись цими засобами, керівники комуністичної партії могли поставити на порядок денний комуністичні гасла, від яких тимчасово відмовилися в серпні 1917 р.
