Французький король Людовік XIV (1643—1715), монарх надзвичайно амбіційний, владний і самозакоханий (саме його «вірні піддані» називали не інакше, як «Король- Сонце»), у своїй політиці не був позбавлений творчої фантазії першовідкривача. Його величність любив створювати різні міністерства, комісії, адміністративні палати та інші органи з підпорядкованих собі особисто чиновників. Цим бюрократичним структурам король доручав рішення найважливіших, на його думку, завдань державного значення: вдосконалення фінансів, судової системи, місцевого управління, і мабуть, насамперед, «поліпшення» (читай: розширення, збільшення) кордонів Франції. Саме з цією метою в 1669 році Людовік утворив так звану приєднувальну палату («chambre de reunion») зі знатних дворян, заслужених дипломатів, відомих маршалів і генералів, провідних судових діячів, доручивши цій найцікавішій інстанції юридичне обѓрунтування правомірності, справедливості та необхідності приєднання до Франції тих чи інших територій (які, наприклад, належали в ту епоху Іспанії, Швейцарії, італійським або німецьким міні-державам). І «приєднувальна палата» енергійно «обѓрунтовувала» завоювання військ короля...
Ця цікава історія, як не дивно, має безпосереднє відношення до «чорної» дати, яку відзначала щойно громадськість практично всіх європейських країн: 70-ліття з початку Другої світової війни. Прагнучи створити дійсно надійні запобіжні механізми, міцні гарантії неповторення в майбутньому подібного кошмару (70 млн. загиблих — страшне застереження для людства), політики, парламенти, суспільні діячі, історики, «прості» громадяни шукають відповідь на фундаментальне питання: чому не вдалося тоді, в 1939 р., зупинити агресора (агресорів)? І хто, власне, здійснив агресію, які лідери (вожді, тирани, демократично обрані керівники), які саме держави?
Найбільш поширений варіант відповіді (в країнах Східної Європи, особливо в Польщі та державах Балтії він зараз підтримується переважною більшістю громадян) виглядає так: два тирани, Гітлер і Сталін, уклавши 23 серпня 1939 року «Пакт про ненапад» з секретним протоколом до нього, розділивши на власний розсуд карту Східної Європи, потім здійснили спільну скоординовану агресію проти польської держави — Гітлер із Заходу, а Сталін зі Сходу. Незважаючи на героїчний, запеклий опір польських воїнів, «удар у спину», нанесений сталінським режимом 17 вересня 1939 року, коли радянські війська вступили на територію східних польських земель («кресув всохдніх», як кажуть поляки), зумовив поразку Речі Посполитої. Таким чином, відповідальність за розпалювання війни покладається виключно на двох диктаторів, які розділили світ. Польща постає безвинною жертвою агресії, причому не тільки з боку нацистської Німеччини (тут предмета для дискусії немає), але й з боку СРСР.
Ця концепція стала дуже популярною (на думку багатьох — єдино вірною) в українському інтелектуальному середовищі — і в політико-дипломатичному, і в журналістському. Абсолютно некритично озвучують її ті люди, які щиро дотримуються націонал-патріотичних переконань. Тим часом варто дуже серйозно замислитись: чи не приховано тут добре сплановану пастку, а саме: чи не може (у разі визнання Україною на офіційному рівні такого підходу) бути поставлено під сумнів фундаментальний принцип непорушності кордонів незалежної України (і з Польщею, і з Румунією — бо входження Чернівецької області до складу УССР також пов’язано з пактом Молотова — Ріббентропа!). Дійсно, якщо визнати факт «агресії проти Польщі зі Сходу» в 1939 році, то абсолютно логічно постає питання: а чи не варто «окуповані» землі Польщі (нагадаємо, це вся Західна Україна з центром у Львові та Волинь) повернути «законному» власнику, тобто відродити кордони 1939 року? Хотілося б сказати з усією ясністю: змова двох тиранів гідна, безперечно, прокляття і засудження, але, засуджуючи його, всім тим, кому реально дорога територіальна цілісність України, треба особливо ретельно підбирати кожне слово, а тим більше — в умовах ослаблення нашої держави. Бо хоч на державному рівні непорушність кордонів України і Польщі зафіксована — хто знає, чи не повернеться наступне (саме наступне!) покоління польських політиків до ідеї відновлення кордонів 1939 року, як свого часу Пілсудський боровся за Річ Посполиту в межах 1772 року? Якщо тут немає 100% гарантії — а її немає — треба бути дуже обережним у словах! Навіщо давати можливість для організації «приєднувальної палати» в Варшаві? Навіщо відкривати «ящик Пандори»?
