Можна не сумніватися, що «парад» імплементування «мовного» закону, як і обіцяв один із його апологетів із дуету Ка-Ка, продовжиться. Після Одеської міськради, яка в понеділок на позачерговій сесії надала російській мові статусу регіональної, вже завтра з тією ж метою на позачергові сесії зберуться Донецька обласна рада та ВР Криму. Відкриття цього «мовного параду» в ефірі «5 каналу» оголосив сяючий Вадим Колесниченко. На жаль, транслюючи одіозного регіонала, — чи то через недогляд, чи то за браком часу, чи то розраховуючи на те, що аудиторія сама прекрасно розуміє, хто є хто, — «5 канал» не здобувся на альтернативну думку одеситів. І це вже схоже навіть не на брак громадянської позиції, а на елементарне недотримання професійних стандартів.
Характерні темпи та молодечий запал, з якою депутати Одеської міськради взялися виконувати свої державницькі функції. Характерно також і те, що першою стала саме Одеса, — легендарне місто з багатою історією, багатим культурним та етнічним ландшафтом, з якого наполегливо намагаються зробити відстійник позавчорашніх імперських ідей і чорносотенства. У той час, як справжнє обличчя міста залишається малознаним як серед самих одеситів, так і серед українців. У екскурсійних бюро вам розкажуть про місто Катерини ІІ, але жодного слова не скажуть про місто, де бурхливо обговорювали ідеї самостійної України тоді, коли в, здавалося б, більш українізованих містах таких сміливців не було. Якщо про Бабеля — то неодмінно про колорит Молдаванки та «воровської» культури і ніколи — про те, а як, власне, скінчив Бабель, про арешт, допити, тортури і, врешті-решт, розстріл — як тоді велося, — за підписом Сталіна.
Такої Одеси не знають. Або не хочуть знати. І на цьому тлі вчорашні заяви Миколи Азарова про «модернізацію» міста звучать, як мінімум, надто претензійно, а по факту — недолуго. «Уряд України має намір зайнятися реконструкцією і модернізацією Одеси та Одеської області й вкласти в цей процес значні кошти (звідкіля, між іншим, ці значні кошти саме на реконструкцію Одеси? — Ред.), — заявив журналістам у ході прес-конференції в Одесі у вівторок прем’єр-міністр України Микола Азаров, передає Інтерфакс. Процес реконструкції та модернізації буде вестися в рамках підготовки Одеси до проведення чемпіонату Європи з баскетболу 2015 року.
Аеропорти, дороги, водоканал — це важливо, але покласти новий асфальт — ще не означає модернізувати країну. Це лише фасад, декоративна частина. Модернізація не може ѓрунтуватися на світогляді позаминулого століття, який активно впроваджується в цьому приморському місті. Тоді це зовсім не модернізація, а зворотний процес — тільки в «сиропі» інфраструктурної реконструкції. Власне, — те, що ми спостерігаємо сьогодні в Росії. Відновлення імперії відбувається на тих самих принципах, на тих самих «глиняних ногах», тільки «костюм» — новий. Модернізація — виключно в засобах.
Попри все, як мінімум, два моменти повинні завадити розгулу апокаліптичних настроїв та пафосу приреченості серед українців.
Здається, у східних та південних регіонах вже з’явилися та зміцніли «здорові сили», які готові чинити моральний та етичний спротив деградації. Це по-перше.
По-друге, у спробах відновити імперію вже проглядається її майбутній розвал. А чи можуть взагалі спроби обдурити історію привести до чогось іншого? Питання тільки в тому, коли саме це станеться та якою ціною — зокрема для України.
Чи вбереже місто толерантність?
Останнє рішення одеської влади є остаточним свідченням відмови від концепції, хай і декларативної, багатонаціонального та мультикультурного міста
13 серпня 2012 року незабобонні депутати Одеської міської ради (фракції Партії Регіонів, родини та ін., здебільшого не українці національністю) одностайно (73 депутати із 71 зареєстрованого на початку сесії!) ухвалили рішення про реалізацію в Одесі положень Закону «Про засади державної мовної політики». Фактично ж ішлося про подальшу реалізацію в місті програми захисту та розвитку російської мови, ухвалену міською радою 2011 року. Згідно з цією програмою, ледь жевріюча під тиском українізаторів російська мова може вижити в Одесі лише завдяки виділеним 800 тис. гривень. Тому всі компоненти постанови виглядали просто як дежавю: і про право на навчання російською мовою, і про рекламу російською, і багато чого в такому ж дусі. Уже кілька років на вулицях міста рясніють численні бігборди з цитатами російських письменників про вищість російської серед усіх земних мов, а нещодавно — і бігборди з феодальними гаслами «Родной регион (в іншому варіанті — «город». — Авт.) — родной язык. Думай и говори на родном языке», а для занадто наївних поруч закріплені й відвертіші: «Родной город — русский язык. Русский язык — одесская самобытность. Другими нам не быть!» Для зовсім далеких курортне, туристичне і, здавалося б, тому приречене на гостинність місто «галасує» наметами під російсько-імперськими прапорами з написами «Одесса — русский город» і відповідними агітаційними матеріалами.
На цьому тлі абсолютно брехливою і блюзнірською є теза в постанові міської ради, кинута мимохідь серед численних згадок про захист головної мови Одеси: «Принятие мер по недопущению публичного унижения и оскорбления государственного и русского языков». Більше того, депутати розтоптали навіть міський статут, ухвалений нещодавно, в якому найбільшим надбанням Одеси декларували багатонаціональність і багатокультурність. Про розмаїття мов одеситів у жодному документі чи інтерв’ю учасників останньої сесії просто не згадано. Як мантру та індульгенцію депутати на кшталт Косміна чи самого голови Костусєва повторювали тезу про 10% російського населення Одеси за останнім переписом 2001 року, таким чином оприявнюючи причину відмови депутатів Верховної Ради від проведення новітнього перепису. Мало, ще занадто мало росіян в Україні. Новий перепис буде тоді, коли влада переконається у своїй повній безкарності, у можливості писати в результатах перепису хоч і 100% нової титульної нації в Україні та за сумісництвом у Росії.
ЧАС ЗАМИСЛИТИСЯ НАД ПРИЧИНАМИ ПОРАЗКИ
Лицемірними є заяви про традиційно зумовлену російськомовність одеситів. Місто не є україномовним лише внаслідок майже перманентних репресій проти українців з боку носіїв агресивної ментальності на владному й побутовому рівнях. Квінтесенцією блюзнірства й невігластва стала заява наприкінці постанови сесії міськради: «Принятие внесенного на рассмотрение Одесского городского совета решения в полной мере соответствует реалиям языковой обстановки в городе Одессе, где на протяжении веков средством межнационального общения является русский язык. Принятие Закона Украины «Об основах государственной языковой политики» позволяет повысить в городе Одессе защищенность русского языка как регионального, разрешить накопившиеся языковые противоречия, гармонизировать языковые отношения и обеспечить права горожан на использование родного для многих одесситов русского языка». Цікаво, що розмите поняття «для многих» Костусєв і Космін відразу почали роз’яснювати, називаючи цифру 80%, хоча сьогодні в Одесі китайську, арабську, в’єтнамську, азербайджанську мови можна почути дуже часто. Не мають морального права згадувати про гармонію ті, хто незаконно вилучав зі шкіл Одеси статути, насильницьки заганяючи дітей у російськомовні класи, пропагуючи ненависть до всього українського й часто загалом неросійського.
А щодо «столітньої» російськомовності Одеси, то тут історик може лише розсміятися. На початку ХІХ ст. Одеса була італійською і грецькою, наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. 32% населення становили євреї. Місто було строкатим і багатомовним, і питання мови спілкування різні національності розв’язували по-своєму, залежно від обставин, традицій, культури. На щастя, жодних програм на захист чи розвиток їхніх мов місто не ухвалювало. Російська ж фактично асимілювалася іншими мовами, зокрема українською. У 1917—1920-х роках в Одесі відчутно посилився українськомовний компонент. До речі, і російська мова значно менше супроводжувала українофобію, ніж нині.
Напевно, саме ці традиції, попри хамський та істеричний тиск, сьогодні утримують велику частину одеситів від спокуси долучитися до розправи над усім українським. Лише нещодавно стала відомо про те, що 52% батьків одеських першокласників вирішили віддати своїх дітей до класів із українською мовою навчання. Більше того, педколектив україномовної гімназії №7 навіть відмовився запроваджувати в себе російські класи. Можна лише бідкатися щодо того, що інші педколективи українськомовних шкіл виявили традиційну українську гнучкість. Такої наруги над російською мовою ані «батьки міста», ані їхні спонсори витримати не можуть. Загрожує «полетіти» вся система преміальних. Тому невдовзі ми дізнаємося про «добровільну» зміну рішення багатьох батьків, звільнення «нетолерантних націоналістів» тощо.
Але сьогодні не час занадто перейматися новими репресивними акціями, цілком прогнозованими, навіть обіцяними виборцям. Натомість українцям пора замислитися над причинами наших перманентних поразок, зміною всією парадигми українського національно-визвольного руху.
З ІСТОРІЇ ОДЕСЬКОЇ УКРАЇНОФОБІЇ
На початку ХХ ст. Одеса мала репутацію одного з центрів чорносотенного, шовіністично-ксенофобського руху, із яким, щоправда, досить вдало боролися ліберальні й національні течії, фактично носії образу Одеси як оази європейськості, свободи. У радянські роки саме цей — другий — образ переміг. Крім післявоєнного офіційного звання міста-героя, Одесу сприймали як місто-здравницю, місто-інтернаціоналіст (по-сучасному — толерантне), у якому, утім, як і скрізь у країні Рад, розв’язано всі національні протиріччя. Хоча цей образ, як і всі радянські, був далеким від реальності, він довгий час жив і в сучасній Україні. Одесу сприймали як своєрідну модель новомодних учень про мультикультурне суспільство. Місцева влада підігрувала цим настроям, балансуючи між різними силами — від проукраїнських, що здебільшого представляли українців Одеси (за даними перепису 2001 р., нагадаємо, українцями визнали себе понад 60% одеситів і стільки ж — в області), до проросійських. Насправді це балансування найчастіше створювало перешкоди на шляху до закономірного прагнення українців Одеси зрештою здобути права титульної нації, забезпечити сприятливі умови для розвитку своєї культури й передусім мови. Так, уже на початку 1990-х років, за часів головування містом Е. Гурвіца, було ухвалено постанову про запровадження офіційної тримовності: української, російської й англійської. В останні роки керування Е. Гурвіца Одеська міська рада взяла активну участь у параді мовних суверенітетів. Прогинання перед російським лобі засвідчило й сумнозвісне встановлення пам’ятника Катерині ІІ. Наявність української мови в освіті та ЗМІ і в 1990-х роках була суто формальною. Навіть в офіційно україномовних школах учителі здебільшого ігнорували вимоги батьків вести уроки українською, а тим більше спілкуватися цією мовою на перервах. ЗМІ активно поширювали погляд на толерантність як на повагу до виключно російського, фактично асиміляцію українців у «русском море». Недаремно навіть україномовний варіант тексту про Одесу у «Вікіпедії» постулює як цілком об’єктивне насправді ненормальне явище: діти українців-вихідців із сільських районів «здебільшого розмовляють російською мовою. Інші мови в Одесі менш розповсюджені, і їхні носії володіють або російською мовою, або суржиком, які й уживають як мову міжетнічного спілкування». Намагання української інтелігенції змінити ситуацію наштовхувалися на спротив не лише відвертих українофобів, а й ліберально-космополітичної «тусовки» як у самій Одесі, так і за межами міста, зокрема у впливовій одеській діаспорі.
ОДЕСИТИ ПОТРАПИЛИ НА ГАЧОК ІЗ НАПИСОМ «ТОЛЕРАНТНІСТЬ»
Українці Одеси у своїй природній боротьбі за національні права закономірно сподівалися на підтримку центральної влади, тому тенденції до децентралізації, регіоналізації й федералізації сприймали негативно, адже розуміли, як і які сили реально зможуть використати ці кроки. Проте у протягнуту руку вони отримали камінь у вигляді кпинів у нетолерантності, бажанні порушити національну гармонію (фактично усталену колоніальну практику розподілу населення на «рівних» і «рівніших»). Недаремно майже всі заїжджі з політичного, навіть проукраїнського (на словах) бомонду, приїжджаючи «на гастролі» в Одесу, умить перетворювалися на російськомовних, фактично ігноруючи українців міста, підриваючи декларативну державність української мови, підігруючи настроям про її непотрібність в Одесі. Усі ці тенденції значно поширилися в останнє десятиліття. Кволість, непослідовність «помаранчевої» (краще б «синьо-жовтої») влади, власна пасивність і невміння до мобілізації, комплекси, постійні сигнали з Києва й Західної України, із середовища лібералів-космополітів на кшталт В. Павліва, О. Дроздова, В. Расевича, Ю. Андруховича, Я. Грицака про, мовляв, непотрібність «українізації» цілком російського Півдня й Сходу, хибно розтлумачені «толерантність», «мультикультурність», застарілість методів національно-визвольної боротьби, несформованість національної ідеї, безсенсовість пошуку національних героїв (адже, мовляв, немає в українській історії осіб, прийнятних для всіх, — начебто таке десь і колись можливе!), підміна поняття «національність» громадянством, заклики до поширення суцільної, всеосяжної, односторонньої любові, каяття українців перед начебто нещасними й недостатньо задоволеними у своїх національних правах національними меншинами зробили свою справу — українці роззброїлися, навіть не озброївшись, занедбали свої національні ідеали, ще не сформулювавши їх, перед загрозою остаточної асиміляції, підготованою російськими грішми й консультаціями спецслужб. Мову було переміщено з площини душі нації, рідномовних обов’язків (І. Огієнко) до не такого вже й потрібного додатка, замінника, інструмента, товару, який можна дешево продати, або й навіть набридливого недоліку, від якого треба позбавитися заради вищої й панівної культури. Отже, українців Одеси, утім, як і всієї України, «розвели, як кошенят», новітніми маніпуляторами ще раніше, ніж про це заявив Чечетов. Вони потрапили на гачок, на якому вправні особи написали: «Толерантність». Недаремно автори ганебних змістом і бездарних відкритих листів із засудженням ВО «Свобода» тепер аж ніяк не стурбовані мовними реформами, і протестів від них не чути. Українці занадто бідні, щоб оплатити боротьбу за свої права, і тому незацікавлені.
Усе це написано для того, щоб нагадати, що сучасний лінгвоцид українців має глибокі коріння й причини і є не лише наслідком підступних дій проросійських сил. Останнє рішення міської ради Одеси є тільки остаточним свідченням про відмову від концепції, хай і декларативної, побудови міста як толерантного та багатонаціонального. Тепер проголошено курс на цілком російське моноетнічне місто, хоча такими в самій Росії є лише найбільш заштатні, маленькі й Богом забуті.
Прогнозовані рішення сесії Одеської міської ради та інших східних та південних міських рад (а є ще й обласні) були б неможливі в умовах існування українців як спільноти сильних, мобілізованих на боротьбу за свій життєвий простір, подолання колоніального стану. Двадцять останніх років було цілком достатньо, аби принаймні спробувати здійснити цей крок в умовах доситьь прогнозованого реваншу з боку чорної сотні. Без того, аби стати мовою драйву, визволення, звитяг, боротьби, українська мова приречена на геттоізацію, резервацію, приречена цілком демократично, абсолютно у дусі лібералізму та мультикультуралізму, з чим можна привітати всіх прибічників цих шкідливих для українців ідей. Українцям пропонують готові резервації. Так, Український клуб Одеси, що виник перед вирішальним натиском українофобів, вже гостинно розкрив свої двері перед українцями як перед національною меншиною, мовляв, тут можна розмовляти українською, і за це навіть не поб’ють. Його лідери співпрацюють з партією «Родина» та її телеканалом АТВ, за межами «резервації» переходять на «хазяйську мову». Очевидно, це шлях в нікуди, адже діти тих, хто обере резервацію з неї, неодмінно підуть до культури, що не стримується штучними рамками псевдотолерантності.
Дехто і тепер закликає до співпраці з режимом, лякаючи маргіналізацією, начебто це страшніше, ніж асиміляція чи геноцид. За цією збоченою логікою українська інтелігенція має включитися у процеси владних реформ, забути про опозиційність (Кондратюк Олексій. Реальна чи маргінальна політика? // 12 квiтня 2012 http: //lviv. proua. com/article/2012/04/12/083448.html).
Звичайно, слід погодитися з тим, що українці мають вдосконалюватися, зміцнювати конкурентноздатність своєї культури. Однак такі заклики, відірвані від закликів до політичної боротьби, позбавлені сенсу. Невже чехи, болгари, словаки, словенці, литовці та інші розмовляють своїми мовами лише тому, що їхні літератури та мови кращі за російську, англійську, французьку, чи техніка краща за японську? Ні. Мова жива лише тому, що в народу зберігається національна гідність, якщо хочете, націоналізм, тобто стійкість перед принадами позірно кращого чи вищого. Українцям не вдасться перестрибнути через фазу, яку пройшли всі народи, — постколоніального визволення, часто кривавого та запеклого, як у цьому запевняють «противсіхи-миротворці». Є лише одна альтернатива — розчинитися у «російському морі». Принаймні іншої альтернативи нам не залишають. Дороговказом для українців мають стати слова незабутнього Юрія Іллєнка: «Я не демократ, я українець, і мені набридло, коли на мене плюють!» Лише у боротьбі за здобуття політичної влади, суцільної зміни законів у бік україноцентричності, полягає останній шанс до порятунку української мови, а відтак етносу, нації та держави.
«ОДЕСА ПЕРЕСТАЛА БУТИ ТОЛЕРАНТНИМ МІСТОМ»
Володимир КУДЛАЧ, співробітник Одеської національної наукової бібліотеки імені М. Горького:
— Рішення позачергової сесії міськради мене зовсім не здивувало, бо політики, які представляють нині владу в Одесі, ніколи не приховували своїх справжніх намірів, прагнення до домінування російської мови в Одесі. Позиція одеських «язичників» мене не лише обурює, дратує чи викликає прикре почуття — вона є свідченням того, що Одеса перестала бути толерантним містом. Демагогія, лицемірство, спекуляції, маніпулювання статистичними даними, неповага до норм Конституції — це методи колеснікових, ківалових, костусєвих та «иже с ними». Прикриваючись Європейською хартією, ці люди принижують нашу державу, українців, яких прагнуть випхати на узбіччя суспільного життя.
Ці передвиборчі ігрища дорого нам коштуватимуть, оскільки порушують міжнаціональний мир, відкривають дорогу тим, хто нетерпимо ставиться до всього українського. Як доказ — випадок, свідком якого я був днями. Один немолодий чоловік завітав до бібліотеки і поцікавився книжками про українського радянського митця, який мав одеське коріння. Йому дали ѓрунтовний «Словник художників України». «Ну вот, все на этом украинском!» — роздратовано кинув той. «У вас проблеми з українською?» — поцікавився я. «Да мне она как кость в горле! — майже з ненавистю вигукнув «цінитель прекрасного». На жаль, це не поодинокий випадок.
Інше питання: у що фінансово виллється для українських платників податків, якщо всі надписи відтепер ітимуть трьома мовами — українською, російською та англійською? Ухвалення подібного «закону» — це фіаско найперше тих політиків, які впродовж двох десятиліть розповідали нам байки про «133 національності в Одесі», про необхідність «поступової українізації».
Що маємо робити? Не поступатися і розбудовувати «паралельне суспільство», громадянські інститути. Особисто не маю ні поваги до подібних «законів», ні бажання їх виконувати, позаяк мотивація їхніх «хрещених батьків» ненепереконлива і веде до розколу українського суспільства.
«ТРЕБА НЕ ГРАТИСЯ У ВИКОНАННЯ ЦЬОГО ЗАКОНУ, А ДІЙСНО ВИКОНУВАТИ ЦЕЙ ЗАКОН ДО ОСТАННЬОЇ БУКВИ!»
Наталія РУДЕНКО, директор Сімферопольської української гімназії:
— Мій настрій — глибока депресія. Мені незрозуміло, куди і для чого всі так поспішають — ось і в Криму сьогодні відбудеться позачергова (!) сесія, на якій російську мову визнають регіональною. Хіба ситуація настільки гостра, що цілих 20 років якось терпіли, а тепер не можуть дотерпіти навіть до чергової сесії? Тим більше, що Президент наголосив, що в закон ще будуть внесені зміни, і визнавати регіональними якісь мови все ж таки потрібно було вже після того, як ці зміни буде внесено. Так, Ганна Герман сказала, що поріг визнання регіональними мовами може бути підвищений до 20 — 30%. Це важлива деталь, і треба почекати, коли законодавець ухвалить цю норму. Ми нібито живемо не у своїй державі, тобто у своїй, але, по суті, на чужій землі! Бажання вислужитися перед сусідом досі є найвищою чеснотою для чиновника...
Водночас я не думаю, що ситуація безвихідна. Гадаю, попри всі рішення, ми маємо жити на своїй землі й почувати себе вдома, як господарі. Що робити? А все дуже просто, хоч би як дико це звучало — треба не гратися у виконання цього закону, а дійсно виконувати цей закон до останньої букви! Там визнано регіональними 18 мов — отже, не тільки російською, а всіма вісімнадцятьма мовами мають бути таблички на дверях усіх начальників; вісімнадцятьма мовами мають виходити газети, вестися мовлення по радіо і телебаченню; всі рішення органів державної влади та їхні сайти також мають бути не жартома, а цілком реально всіма 18 мовами. Прийняли — нехай виконують. Скажуть, що грошей нема — нехай шукають, адже до ухвалення закону ще все мали прорахувати.
При цьому особливу увагу слід звернути на виконання вимог усіх законів стосовно державної української мови, і саме вона внаслідок цього закону має вийти на перший план, а регіональні не можуть бути вищими за державну. І ніде не можна допустити, щоб регіональною мовою користувалися замість державної.
«ТАКИЙ ПРЕСИНГ МАЄ ЗБУДИТИ УКРАЇНЦІВ»
Іван МЕЛЬНИК, редактор газети «Чорноморські новини», Одеса:
— «Завдяки» нашій адміністрації ми йдемо попереду всієї України в плані русифікації. Вважаю, що це просто піар, оскільки людям немає чим похвалитись, якимись конкретними результатами. Тому що дороги по селах розбиті й невідремонтовані; врожай цього року, на жаль, через погану погоду не такий, як торік (тоді він був хорошим завдяки погоді, тож хвалилися на всю Україну, начебто вони самі збирали той урожай). Немає чим похвалитися в економіці —промисловості в Одесі як такої взагалі не залишилось. Щодо розвитку краю як курортного теж нічого конкретного не робиться. Тому і «русский язык у нас стал региональным, а завтра мы добьемся, чтобы он стал государственным». На цьому напередодні виборів будуть грати. Наскільки наші люди на це купляться? З одного боку, триває певний тиск, зокрема, батьків одеських школярів негласно змушують писати заяви щодо російської мови викладання. Впроваджуючи «мовний» закон на цьому рівні, насправді йдеться тільки про одне: засилля, утвердження і виштовхування нашої державної мови і утвердження російської. Наразі важко щось казати, але я сумніваюся, що так само активно питання просуватимуться щодо болгарської, молдовської, гагаузької мов, які досить поширені в нас у Південному регіоні. Звісно, Одеса — це українське місто, але величезної трагедії з цього закону не робимо. Адже, мені здається, навпаки, отакий пресинг певною мірою має збудити нас, українців, щоб ми стали на захист української мови, розмовляли нею, утверджували її. У нас є Український клуб Одеси — громадська організація, в якій збирається наше українське ядро. Якщо раніше ми, люди толерантні, намагалися в транспорті чи магазині переходити на російську мову, коли нею до нас зверталися, то зараз україномовна частина моїх знайомих принципово почала розмовляти лише українською — для того, щоб засвідчити, що ми є українці. Мені здається, українській громаді в особі всеукраїнських організацій, можливо, навіть партійних, треба активізувати прийняття закону про підтримку саме державної мови. Адже ми в ситуації, коли державна мова не має жодної підтримки. Я переконаний, що українська мова звучатиме, і тут багато залежить від нас усіх в Україні сущих.
P.S. В Одесі російська стала регіональною. Одеситів ніхто не запитав. На під’їзді до Одеси я увімкнув радіо й дізнався, що Одеська міськрада визнала російську мову регіональною на підставі закону Колесніченка — Ківалова. Наскільки я пам’ятаю, це можна зробити шляхом збору не менше 10% підписів жителів регіону, а вже потім міськрада голосує. Але підписів ніхто не збирав — усе вирішила сесія міськради, що законом не передбачено. Я вже говорив, що цей закон виконати неможливо. Як же я помилявся. Даруйте за помилки — пишу з телефону, заважають сльози радості.
Андрій ЧЕРНИКОВ, pravda.com.ua, 13 серпня 2012
