В українській політиці та економіці є теми, обговорювати які, а тим більше — проводити аналіз, у певні періоди часу не прийнято, аби не зашкодити відносинам держави з міжнародними інституціями. Саме такою темою є співробітництво України з Міжнародним валютним фондом. Однак, призупинення з боку МВФ програми розширеного кредитування України у вересні минулого року і затягування з прийняттям рішення про її поновлення, схоже, дали поштовх до зняття свого роду «табу» з критичного оцінювання відносин з МВФ, які суттєво погіршились і опинилися під загрозою розриву. Саме так можна розцінювати нещодавні публічні висловлювання Леоніда Кучми з приводу співпраці з МВФ на сучасному етапі.
Невідомо, чи був свого часу зроблений попередній поглиблений аналіз можливих негативних наслідків співпраці з МВФ, а якщо й був, то чому погодилися на висунуті фондом умови? Але, як часто буває, ейфорія від впевненості, що «закордон нам допоможе» змінилася тверезою оцінкою результатів. І тут виявилося, що «не все так добре у нашому домі». Чому ж так сталося, наскільки вигідним було для України співробітництво з МВФ, наскільки реальним є поновлення кредитування, і які можуть бути наслідки у разі його остаточного припинення?
Апологети співпраці з МВФ у якості найголовнішого аргументу наводили те, що кредити МВФ надаються під найменший на міжнародному фінансовому ринку відсоток. Другий аргумент — ці кредити є вкрай необхідними «ліками» для нашої хворої економіки, без яких вона, ну аж ніяк, не одужає. Використовуючи медичну термінологію, варто зазначити, що застосування будь-яких ліків дає позитивний ефект тільки за дотримання трьох умов: достатності лікувальної дози; їхнього впливу на чітко визначені хворі точки організму; відсутності побічних ефектів, здатних звести нанівець усе лікування. Аналізуючи шість років нашої співпраці з МВФ, доходимо висновку, що всі ці зазначені умови фактично були відсутні.
Загальна сума наданих Україні кредитів за обома програмами МВФ склала близько $3,5 млрд. або $70 на одного українця. Сума для країни з 50 мільйонами населення настільки мала, що не могла справити значного впливу на економіку. Для порівняння — Мексика отримала від МВФ $52 млрд.
Іншою проблемою було ефективне використання наданих кредитів. Тут одразу ж виникла перешкода у вигляді жорсткого обмеження сфери використання цих коштів. Їх не можна було вкладати у модернізацію і розвиток виробництва, розробку нових технологій та зразків високотехнологічної продукції тощо. Вони призначалися лише для підтримки платіжного балансу, тобто для закупівлі імпорту. Таким чином кредитні гроші фактично використовувались не всередині країни, а поверталися за кордон, звідки й прийшли, підтримуючи економіку розвинутих країн. Збільшуючи зовнішній борг держави, такі умови породжували проблему повернення боргу та ще й з відсотками.
Одночасно ці «дешеві» кредити здійснювали руйнівну дію на економіку України в силу умов їх надання. Дозволю собі невеличке образне порівняння. Вам конче потрібні гроші, і ви йдете до свого доброго сусіда, щоб позичити їх. Він згоден надати вам потрібну суму на певний термін і, навіть, без відсотків, але на наступних умовах. По-перше, ви повинні працювати тільки на одній роботі і ніде не підробляти, по-друге, ваша дружина повинна припинити торгувати на тому базарі, де торгує сестра сусіда, по-третє, ви повинні перестати оплачувати навчання своєї доньки у вузі і не давати їй кишенькових грошей — нехай кидає навчання і йде працювати, по- четверте... і так далі. Думаю, що більшість з нас замислиться — а чи варто приймати такі умови, оскільки фінансові втрати для вашої сім’ї перевищать суму наданої позики. Україна ж погодилась на умови МВФ, і чому так сталося, зараз ще сказати важко. Цілком можливо, що, як це вже було не раз, не прорахували всіх наслідків. А можливо, метою були кредити за будь-яку ціну, тому негативного впливу умов їх надання просто не бажали помічати. Це вже нагадувало поведінку наркомана: головне — отримати чергову фінансову ін’єкцію, і знову забутися тяжким сном.
У той же час, вже після першого року співпраці з МВФ, провідні вітчизняні економісти забили тривогу. Ще у 1996 році Микола Азаров, який був тоді головою комісії ВР з питань бюджету, сказав, що «виконання рекомендацій МВФ призвело до недоотримання держбюджетом тільки у першому кварталі близько $500 млн. при обсязі обіцяної «допомоги» (якщо, звісно, можна кредит вважати за допомогу) $400 млн. Доцільність подібного «обміну» викликає серйозні сумніви...» («Бізнес», №16 від 30.04.1996 р.) У подальшому умови МВФ ставали все більш жорсткішими, такими, що межують з національними інтересами нашої країни, і прийняття їх фактично означало б розписатися у власному непатріотизмі. Прикладами є: відмова від вільних економічних зон, скасування мита на експорт насіння соняшника, припинення регулювання ринку зерна, надмірна лібералізація зовнішньої торгівлі. Врешті-решт, зачепившись (чи зациклившись) за кілька невиконаних пунктів меморандуму про співпрацю, МВФ припинив надання Україні чергових траншів за програмою розширеного кредитування.
Якщо об’єктивно оцінити всі попередні роки нашої співпраці з МВФ, то мусимо визнати, що позитивних зрушень в економіці досягнуто не було. І справа тут не тільки у відсутності бажання проводити повноцінні ринкові реформи. Одним із головних гальм цих реформ, на мою думку, були саме висунуті МВФ умови, бо впровадження реформ, яких потребувала українська економіка, неодмінно наштовхнулося б на їх несумісність з економічними постулатами, що були закладені у рекомендаціях МВФ. Відзначимо лише два найголовніших. Нав’язана Україні монетаристська економічна модель не могла бути застосована в умовах економіки перехідного періоду. Не існує жодного прикладу, коли б використання цієї моделі в умовах, близьких до наших, дало б позитивний ефект. До того ж, як зазначив академік Юрій Пахомов, для більш-менш розвинутих країн додаткові умови, що висуваються МВФ, руйнівні, причому особливо для їхнього науково-технічного потенціалу. Але для МВФ немає різниці між постсоціалістичними країнами та країнами Латинської Америки, хоча запропоновані фондом рецепти далекі від універсальності.
Зараз Україна вже майже рік змушена жити без зовнішнього фінансування, покладаючись лише на власні фінансові ресурси. А те, що навіть за умов призупинення фінансування, ми продовжуємо дотримуватись цілого ряду положень укладеного меморандуму про співробітництво, пояснюється ще жевріючими сподіваннями на поновлення кредитування. Наскільки виправдані ці надії — покаже час. Однак, вже зараз ясно, що умови співпраці слід змінювати, наполегливіше відстоюючи власні інтереси, про що заявив і Президент України. Питання в тому, чи піде МВФ на зміну цих умов? Не думаю, що на сьогоднішньому етапі МВФ так вже зацікавлений у співпраці з Україною, особливо у світлі своїх внутрішніх проблем і очікуваного перегляду стратегії подальшого співробітництва з країнами, що розвиваються. Тим більше, що за шість попередніх років «мавр свою справу зробив», немалим чином посприявши тому, що українська економіка була відкинута на десятки років назад.
Але, навіть у разі відмови з боку МВФ від співпраці на прийнятних для України умовах і остаточного її припинення, не треба робити з цього трагедії. Світовий досвід містить достатньо прикладів, коли, припиняючи співробітництво (а інколи й не починаючи його) з цією фінансовою організацією, країни, що знаходились на перехідному періоді, успішно здійснювали реформування своєї економіки. Прикладом тому є країни Балтії, Словенія, Хорватія, Словаччина. Схоже, що вище керівництво країни вже почало проробляти й такий варіант. Свідченням цього є заява Леоніда Кучми, що якби в України була можливість найближчим часом (читай достроково) розрахуватися з МВФ за наданими кредитами, то він би це з радістю зробив і припинив би співпрацю з фондом. Такий приклад вже є — Румунія, яка здійснила подібне у 80-х роках. Щоправда, ціною величезних зусиль і падіння рівня життя. Але у Румунії не було такого резерву, який є в України. Маються на увазі (як би це не здавалося дивним) нав’язані з боку МВФ умови, відмова від яких здатна дати більший ефект для економіки країни, ніж самі кредити.
Можна також розробити і здійснити ряд заходів, які б здемпферували наслідки припинення кредитування на початковому етапі. Зокрема, відмовитись від некритичного імпорту і ввести валютні обмеження, подібні до тих, які діяли після війни у країнах Західної Європи; переглянути режим зовнішньої торгівлі, ввівши протекціоністські заходи для захисту внутрішнього ринку, тощо. Резерви завжди є, треба тільки їх знайти. Своє слово могла б сказати і РНБО, присвятивши цій проблемі одне з своїх засідань. Зрештою, останній рік, прожитий без зовнішніх запозичень, збагатив нас досвідом і довів, що й без них можна жити. Так що, зіскочимо з «фінансової голки» чи ні — залежить не стільки від МВФ, скільки від нас самих.
