Чим ближче до виборів, тим більше хочеться ізолюватися від того інформаційного бруду, який кожного дня ллється з екранів телевізорів, радіоприймачів, друкованих видань, інтернет-сайтів. Складається враження, що ми живемо у своєрідному вакуумі, де будь-яка інформація спрямована виключно на популяризацію окремих політичних партій і блоків.
Особливо дратує піар передвиборчих «гонщиків», які виступають за надання російській мові статусу другої державної. Партія регіонів, соціалісти, комуністи виступають своєрідними «рупорами» народної волі, але якою саме є народна воля, ніхто не з’ясовував. З одного боку, їхній політичний хід є зрозумілим: більша частина електорату східних і південних областей користується російською мовою. Але, з іншого боку, за даними останнього перепису населення, 70% жителів України визнали своєю рідною мовою українську. Виникає колізія. А може, проблема у свідомому ігноруванні державою культурних проблем, зокрема, мовної?
Так історично склалося, що територія Лівобережжя більшою мірою зазнавала асиміляції, пропаганди русофільських тенденцій, звідси ж і такий разючий дисбаланс між Заходом і Сходом нашої держави. На відміну від Львова, де російськомовні школи можна перерахувати на пальцях однієї руки, на Луганщині їх безліч, а от українських — 23%... А на Півдні України, зокрема, в Криму, ситуація ще гірша. Перебуваючи влітку в Євпаторії, звернулася до бабусі українською, але замість відповіді на поставлене мною запитання, почула ображене: «Говорітє по- человєчєскі!», себто — російською. Щоправда, це було за часів правління попереднього президента, але не впевнена, що зараз там щось змінилося... Захід більшою мірою українізований, але це знову-таки не результат державної політики, а історична особливість Правобережжя, де асимілятивний фактор не досяг такого всеохоплюючого розвою, як на Лівобережжі.
Здавалося б, з цієї ситуації знайти вихід надзвичайно проблематично, особливо коли деяка частина політиків підперчує і без того гостру проблему двомовності, сіє національний розбрат і нетерпимість між українцями Заходу й Сходу.
Мовні проблеми сучасної України певною мірою нагадують Францію повоєнних часів. Коли перед французькою мовою з’явилася загроза її асиміляції з англійською, французький уряд негайно ухвалив закони, що обмежували прокат голівудських фільмів у кінотеатрах країни, встановив ліміт на використання журналістами іншомовних слів, зобов’язав чиновників усіх рівнів послугуватися лише французькою мовою. Такі кроки французького уряду були сприйняті неоднозначно: далеко не всі громадяни схвально відреагували на ініціативу вищих посадовців, але прийняте ними рішення було політично зваженим, і змінювати його політики не збиралися. Франція досі не ратифікувала Європейську конвенцію регіональних мов і мов національних меншин, бо положення конвенції суперечать Конституції республіки, у якій офіційно захищається лише французька мова. Іншим мовам офіційно жодних прав не гарантовано, хоча це не заважає Франції фінансувати викладання цих мов, мистецькі проекти, адже ніякої загрози розвитку власне державній мові вони не несуть.
Варто згадати також історичний досвід Італії, де італійською до приходу Гарібальді володіло лише 47% населення. Та італійці все ж таки змогли відродити забуту мову. Під гаслом «Ми створили Італію — створимо італійській народ» італійська наполегливо запроваджувалась в усі без винятку сфери суспільного життя.
Наразі, на мою думку, не російська, а українська мова потребує захисту й фінансування, адже загальновідомо, що 90% книжкового ринку — російська продукція. Кінематографічний продукт також російськомовний. Чи зможе в таких умовах, та ще й якщо чиновникам усіх рівнів дозволять говорити російською, вижити українська мова? Навряд чи...
