КОМУНІСТИ — НАЦІОНАЛІСТИ
Фундатор соціал-демократії Маркс вважав національні інтереси несумісними із захистом інтересів трудящих. Та вже на початок ХХ століття соціал- демократи країн Заходу будували свої партії на основі цих інтересів. Відколовши від них комуністів, Ленін повернув їх до ранніх поглядів Маркса, що у робітників немає вітчизни, їхній рух інтернаціональний, і партії мають управлятися з одного центру. Однак через 30 — 40 років і у компартіях Європи все «повернулося на круги своя» — їх очолили єврокомуністи — націоналісти, що сповідують національні інтереси, а не беззастережне підкорення наказам Москви в ім’я горезвісної інтернаціоналізації. Це зумовлено неприємними для компартій подіями. Записане у їхніх статутах підкорення Комінтерну дало підставу Сталінові, коли він був у 1939 році союзником Гітлера, розпустити Польську компартію за те, що вона закликала народ боротися з німецькими окупантами. Після цього у ряді країн членів Компартії стали небезпідставно вважати іноземними агентами.
З розпадом СРСР націонал-патріотичні погляди стала сповідувати і російська Компартія Зюганова. Та Компартія України зберегла старі підходи. Це парадокс, оскільки навіть тоді, коли вона була не самостійною партією, а «загоном» ВКП(б) і потім КПРС, проти лінії, що насаджувалася Москвою, часом боролися її найяскравіші лідери, які відстоювали національні позиції. Найвідоміший Микола Скрипник — глава Уряду радянської України після її створення, потім неформальний лідер партії ще 12—13 років. Розглянемо історію боротьби цих напрямків у Компартії України і перспективи її відродження у наш час.
НАЦІОНАЛЬНІ ЛІДЕРИ, «ГАУЛЯЙТЕРИ» І «ГУБЕРНАТОРИ»
Щоб виникла і збереглася незалежна держава, повинна існувати національна еліта — живий носій культури, мистецтва, науки і мови її народу. У 1991 році Україна стала державою, оскільки у попередні 70 років серед її керівників — комуністів були національні лідери, які не дозволили «гауляйтерам» Кремля завершити перевиховання цієї еліти в російському імперському дусі, хоч їм багато що вдалося зробити. Відомо, що в період окупації гауляйтерами називали німців, які управляли окупованими країнами та областями. Українські генсеки Хрущов, Косіор і Каганович реально від них не відрізнялися, проводячи політику центру, що їх призначив, яка часом приносила Україні нещастя. Косіор і Постишев вилучили хліб у колгоспах, що провело до голодомору. Хрущов у 1937 році при проведенні репресій в Україні зробив їх набагато масовішими і жорстокішими, аніж у будь-якому іншому регіоні колишнього СРСР, а у 1946 році сприяв розв’язанню громадянської війни в західних областях.
Щоб не допустити відстоювання керівниками України її інтересів, при Сталіні існувала неофіційна заборона на обрання генеральними секретарями ЦК КП(б)У осіб корінної національності. Та мало змінилося становище і після того, як незадовго до його смерті владу в республіці очолив українець Кириченко, хоч він і його наступники вже якось прагнули сумістити служіння інтересам центру із захистом «у межах дозволеного» інтересів республіки та її населення. Оточення останнього за часом секретаря ЦК Щербицького зараз стверджує, що він був правителем такого типу (хоч його поведінка при Чорнобильській катастрофі дає мотив у цьому засумніватися). Та національними лідерами вони не були, ставлячись до України, як до території. Їх можна назвати вже не «гауляйтерами», а «губернаторами» з місцевої еліти. Однак намагалися продемонструвати близькість до народу не тільки вони, а й «гауляйтери». Хрущов носив вишиту українську сорочку, Каганович і Косіор сприяли українізації, здійснюваної Скрипником.
Зміцнити національну самобутність України намагався Шелест, але на той час московські наглядачі дуже уважно стежили за кожним кроком республіканських керівників, і він негайно за це поплатився. В історії радянської України лише Скрипник зміг стати національним лідером.
ЗБЕРЕЖЕННЯ АКАДЕМІЇ НАУК І ПРОВЕДЕННЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ
Доля Скрипника трагічна, а політичні погляди певною мірою суперечливі, як у кожного неординарного лідера, що випередив свій час. Переконаний ленінець, член партії з 1897 року, який понад 15 років входив до складу керівництва УРСР як член Політбюро ЦК КП(б)У, він був національним патріотом. Таких націонал- патріотичних поглядів лідери комуністичних партій Європи (іспанської, потім інших) стали дотримуватися пізніше, у 50-х роках.
На посту голови Раднаркому Скрипник перебував у 1918—1919 рр., коли структура влади в республіках та в Москві була іншою, ніж при Сталіні і пізніше. Ленін тоді також був усього лише головою Раднаркому РСФСР. Генеральні секретарі ЦК стали першими керівниками в Союзі і республіках уже при Сталіні. Скрипника повинен був контролювати голова Українського ревкому Григорій Петровський, але будучи малорішучим, він не втручався у його роботу. З того, що тоді зробила виконавча влада, корисним для майбутнього, було збереження Академії наук, створеної при гетьмані Скоропадському. Складність збереження полягала і в тому, що її створив «ставленик окупантів», і в тому, що вона знаходилася в Києві, а столицею України був Харків. Проте спробам її ліквідації Скрипник рішуче чинив опір. Він підпорядкував її Наркомпросу і визначив порядок фінансування. Коли Ленін «націоналіста» Скрипника замінив «гауляйтером» Христіаном Раковським, вона була легалізована і питання про її закриття уже не стояло.
У 1921 році з ініціативи Скрипника було створено на базі Петенської районної Харківська міська партшкола, через рік — Вища партійної школа УРСР, до якої примикала група української інтелігенції. Українську мову та літературу у цій школі викладав Володимир Сосюра — майбутній поет, а першим директором її, за рекомендацією Скрипника, став Іван Черний (батько автора).
Більший слід в історії залишила українізація, проведена Скрипником у 20-х і на початку 30-х рр. Проводилася вона адміністративно. На українську мову було переведено діловодство державних і партійних установ, Працівники державних установ, включаючи лікарні і магазини, мали скласти іспити на знання мови. Ті, хто не склав, підлягав звільненню, а оскільки тоді існувало безробіття, це було важким покаранням. Ефект з’явився відразу — в українські школи стали поступати учні з сімей, у яких не говорили українською, але вважали за потрібне навчити цьому дітей. Автор учився пізніше, коли українізацію засудили, однак це тривало за інерцією — у його класі було понад 3/4 дітей із таких сімей.
Тому результати українізації були вельми успішними, особливо у тогочасній столиці Харкові та інших русифікованих східних містах. Після неї 80% загальноосвітніх шкіл і вузів гуманітарного та сільськогосподарського профілю було переведено на українську мову, тираж українських газет у 4-5 разів перевищив тираж російських, з’явилися нові українські театри. На той час, коли українізацію змінила «інтернаціоналізація» (реально — русифікація), українська мова вже перестала бути виключно сільською, як раніше. Тому зараз, через 60 років, в Україні неможливо уявити Президента або главу Уряду, які б не знали мови корінної нації, як це має місце у деяких інших пострадянських країнах.
Українізація була унікальною політичною кампанією, яка не мала аналогів у світі — її провів лідер, який формально посідав другорядний пост у республіці з обмеженою самостійністю при ворожому ставленні до неї держави. Однак попри це, вона проводилася протягом 5-6 років енергійно, із застосуванням жорстких адміністративних заходів. Успіху її сприяв ряд обставин. Українська мова у радянській Україні номінально була офіційною з моменту її створення, але реально вона не використовувалася через незнання службовцями української граматики, а навчальних закладів було мало через брак підручників та вчителів. Невідповідність номінального і реального стану справи дала привід Скрипникові, як члену Політбюро, у середині 20-х років підготувати проект рішення ЦК КП(б)У про українізацію і добитися його прийняття. Переконати керівництво було нелегко, але Скрипнику це вдалося. Він обгрунтував його висловлюванням Сталіна, що при соціалізмі розквітне культура народів СРСР, національна за формою, соціалістична за змістом. Цю тезу вихідець із малого народу висловив, ще не як «вождь народів», а як нарком у справах національностей. До моменту початку українізації його погляди змінилися, але вголос він про це не говорив. Лише з 30-х років він став висловлювати великодержавні погляди, але навіть і тоді формально не відрікся від тези розквіту національних культур.
Доводи Скрипника переконали обережного генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича. Постанову було прийнято, а його призначено наркомом освіти, якому тоді були підпорядковані школи, вузи, установи культури. А інтенсивно українізація почала здійснюватися, коли у 1928 році генсеком став Станіслав Косіор, який працював з 1922 року у Сибіру, а з 1926 року в апараті ЦК ВКП(б) у Москві. На відміну від Кагановича, вихідця з містечка на Київщині (нині у Чорнобильській зоні), української мови він не знав, але вважав за необхідне виконувати рішення попередника. Рішуче протистояв українізації другий секретар Постишев, але незабаром після Кагановича він також відбув до Москви.
Власті Союзу спочатку не заважали українізації. Ще при Ленінові склалася традиція не втручатися у другорядні з точки зору центру питання внутрішньої політики республік. Ленін рахувався з Україною ще будучи в опозиції, щоб мати союзника у боротьбі з Тимчасовим урядом. Він підтримав її автономію, а потім незалежність. Від цього важко було відразу відмовитися після приходу до влади, тим більше, що Брестським договором вона була закріплена на міждержавному рівні. До того ж значну частину бійців червоної армії становили українці, а українські «банди» Махна врятували Москву від вторгнення Денікіна, який змушений був, зняти з фронту ударну армію Слащева і кинути її проти Махна, не дійшовши до столиці всього 200 верст. Пізніше «м’який» підхід до України зберігся, поки Сталінові, зайнятому боротьбою за владу, було не до неї. Проте у 1933 році це «самоуправство» забрали. До Харкова повернули Постишева. Українізації було покладено край, непосильна хлібозаготівля привела до голодомору. І Скрипник, не чекаючи неминучого арешту, застрелився.
НАЦІОНАЛ-ПАТРІОТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ У НИНІШНІЙ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ
Велику частину членів Компартії України складають пенсіонери з військових, партійних працівників та державних службовців. Важко чекати якихось змін закостенілих поглядів немолодих людей, вихованих на старих догмах. Їхні погляди відображає нині політика лідерів партії. Другу частину партії складають опозиційно настроєні до влади України молоді і середніх років люди. Вони здатні критичніше ставитися до старих догм, і рано чи пізно прийшло б до того, до чого прийшли комуністи Європи у 50-х роках. Для людей, здатних аналізувати події, лозунги «об’єднання слов’ян» і «відновлення Союзу» сьогодні виглядають абсурдно. Підстави для об’єднання у союз, рівноправний хоча б за формою (як колишній СРСР), немає. Так у Росії переміг традиційний імперський дух. Вона знову дотримується вікової традиції «збирання земель» і закликає до об’єднання тільки при повному підкоренні територій, що приєдналися до неї на правах колоній. Найбільш чітко про це написав ідеолог російського імперіалізму Солженіцин у статті «Як нам облаштувати Росію».
Є ще дві важливі обставини, які роблять союз із Росією непривабливим для молодих комуністів. Перше — те, що Росія будує не соціалізм, а олігархічний капіталізм азіатського зразка, і становище трудящих там мало відрізняється від нашого. Та ще важливіше те, що вона — воююча країна. Краю війні на Кавказі не видно, навряд чи наші молоді комуністи прагнуть воювати, захищаючи російські інтереси.
З огляду на це, не був несподіваним з’їзд молодих комуністів, що відбувся у Києві, по суті, засновницький з’їзд лівої опозиційної партії, що стоїть на національно-патріотичній платформі, близькій до платформи єврокомуністів та нинішньої Компартії Росії. Поки що у пресі немає повідомлень про її програму, але висловлювання її лідерів свідчать про те, що вони хочуть бути послідовниками традицій, закладених Скрипником. Якщо це так, можна чекати появи у нашому парламенті конструктивної лівої опозиції, оскільки нинішня Компартія, котра закликає до ліквідації України як держави, такою бути не може.
Хоч цю подію слід розцінювати, здебільшого, як позитивну, таку, що сприяє становленню демократії у нашій країні, але у неї є й зворотна негативна сторона. Розкол і подрібнення і без того дрібних політичних партій України дещо раніше поширилися на Соціалістичну, а тепер на Комуністичну партії, тобто перейшли з правої у ліву частину політичного спектру. Та найефективніше діє звичайна двопартійна система влади. При багатопартійній системі кількість діючих політичних партій не може бути більшою за 4—5, а у нас кількість партій наблизилася до сотні, перевищивши ефективний максимум у 20—25 разів. Однак не у стільки ж разів, а ще значно нижчою стала вага кожної партії. Вплив їх усіх, разом взятих, тому надто невеликий.
Зі створенням нової лівої партії збіглися за часом дії молодих екстремістів щодо захоплення приміщення старої традиційної Компартії, частину з яких складають члени Народного руху. Як і майже всі екстремістські дії, вони викликали реакцію, діаметрально протилежну тому, чого хотіли досягти їх виконавці. У цьому випадку молоді рухівці лише сприяли підвищенню котировок не любимої ними Компартії.
