Учора минуло 19 років від дня проведення перших парламентських виборів у незалежній Україні. Перед тим, у 1990 році, до Верховної Ради вже обирали народних депутатів І скликання, однак тоді Українська РСР була ще частиною Радянського Союзу. Перші ж демократичні вибори в державі відбулися 27 березня 1994 року. За усіх 450 депутатів ІІ скликання голосували на мажоритарних округах, а явка виборців склала майже 76% (у 2012-му голосувало 58% українців). Про спільне й відмінне у роботі Верховної Ради тодішнього і нинішнього скликань говоримо з народним депутатом Сергієм САСОМ (в парламенті з 1994 р.).
— Сергію Володимировичу, як ви оціните якість парламентаризму ІІ скликання й того, який маємо зараз?
— По-перше, парламент 1994 року був не такий заполітизований, як сьогоднішній. Тому що партій у той час було мало, а ті, що були — знаходилися в зародковому стані. Вони не могли серйозно впливати на політику держави, в тому числі на виборчий процес, і не брали активної участі в державотворенні, за винятком окремих демократичних рухів на кшталт Народного Руху України. До того ж партії, які були створені тоді, базувалися на певних корпоративних принципах, або ж опиралися на певного лідера. До речі, ця тенденція збереглася й по сьогодні.
По-друге, вибори 1994 року були, як на мене, найдемократичнішими й відбулися з найчеснішим результатом, що повністю ретранслював настрої та уподобання тогочасного суспільства. Мінімальним також був вплив адмінресурсу, бо депутати обиралися по мажоритарних округах на чотири роки.
По-третє, крім партійних функціонерів із Комуністичної партії, до парламенту пройшло багато представників господарства, які були носіями прагнень тих прошарків суспільства, які вони представляли. Мені випало у другому скликанні працювати з людьми, які мали величезний досвід роботи на виробництві, значний життєвий досвід і користувалися значною підтримкою та повагою суспільства, але механізм реалізацій тих ідей був дещо ускладнений. Усе пояснювалося відсутністю досвіду державотворення, встановлених процедур, процесуальних норм, які визначали роботу та підходи щодо майбутнього розвитку. Простежувався такий собі броунівський рух, але значна робота все ж була зроблена, і депутати ІІ скликання внесли свою лепту в розбудову української державності.
А далі, з переходом на пропорційну систему, «обличчя» парламенту кардинально змінилося. Народними депутатами стали масажисти, охоронці, тренери, водії тощо. Я абсолютно з повагою ставлюся до людей цих професій, але у Верховній Раді мають працювати люди, які зуміють повністю присвятити себе законотворчій діяльності. У той же час сьогодні депутатами стають для нарощення чи захисту власних бізнесових інтересів.
— Виходить, проблема нинішнього парламенту в правилах виборчої системи?
— Між 1994 і 1998 роками на довиборах у Верховну Раду вже почали використовувати певні технології підкупу, які не мали нічого спільного з демократичним обранням. Тому як запобіжний захід і було введено пропорційну систему (як я вже сказав, має свої мінуси). Вона мусила допомогти зменшити вплив і можливості підкупу на певних округах. Але відступ, який відбувся на виборах у 2012 році, говорить про те, що підкуп виборців, особливо на мажоритарних округах, мав летальний характер. Тобто використання адміністративного ресурсу, підкуп виборців, голів дільничних комісій, суддів став основною ознакою виборів-2012. Ми розуміємо, що цей відступ був зроблений владою для того, аби гарантовано привести до парламенту свою більшість, але я переконаний у тому, що він однозначно матиме негативні наслідки.
І взагалі, вся мажоритарна складова і розмови про те, що депутат має бути ближчим до виборців — це, як на мене, суто лозунгові речі. Тому що коли подивитися на норми Конституції й законів, які регулюють статус народного депутата, то абсолютно зрозуміло, що основною його діяльністю є законотворча робота. А можливість вирішувати певні питання на виборчому окрузі пов’язані виключно з бізнесовими можливостями обранця або міри його наближенням до влади. Тобто якщо виборці, керуючись своїм велінням серця і переконаннями, обрали представника опозиції, то вирішувати всі питання він може тільки за рахунок коштів свого попереднього бізнесу, але не через механізми держави.
Як бачимо, обидві системи мають свої негативні сторони, тому треба шукати оптимальний варіант.
— Чи легко було просувати й ухвалювати законодавчі ініціативи у парламенті ІІ скликання, й як усе відбувається тепер?
— Безумовно, радикально змінилася законодавча процедура. У цьому плані депутатам ІІ скликання було дуже важко. Адже більшість із них прийшла з виробництва, і треба було вникнути у процедуру написання законів, якої тоді фактично не існувало. Вона була на рівні інтуїтивних речей, вказівок, традицій іншого парламенту, які зовсім не забезпечували права на законодавчу ініціативу. Я пам’ятаю свої перші кроки в законотворчій діяльності й мушу сказати, що ця справа мені давалася досить важко. Усе, від початку й до кінця, доводилося виконувати самому, не було помічників, комп’ютеризації й людей, які б могли щось порадити. Важко було зрозуміти, як має виглядати закон. Але про що вже говорити, коли до цього часу закон про нормативно-правові акти ВР так і не прийняла. Проте депутатів нинішніх рятує те, що якісь напрацювання стосовно цього питання вже є, і першопрохідцями стали у тому числі народні обранці парламенту ІІ скликання. Тому я переконаний, що досвід попередніх парламентів має бути в арсеналі теперішніх депутатів, оскільки його напрацьовували в умовах творення нової держави.
— У парламенті VII скликання, як і у II-го, націонал-демократи перебувають в меншості. У чому полягає проблема?
— Бачте, був певний сплеск у суспільстві, коли припинив існування Радянський Союз. Тоді громадяни України почали тягнутися до чогось нового, і неабияке піднесення приніс Народний Рух. На його тлі почали будувати щось абсолютно нове, демократичне. Однак Рухом тоді керували не прагматики, а романтики, гуманітарії, які мали своє розуміння утвердження держави, що не опиралося на економічні закони. А фінансова влада перейшла в руки інших людей, які в той час благополучно розкрадали державне майно та в нечесний спосіб отримали певні активи. Саме тоді у нас з’явилися мільярдери та надзвичайно заможні люди. Зараз політика формується за їхньою безпосередньою чи опосередкованою участю. Адже виборча система України дозволяє тому, хто платить, замовляти музику на свій смак. Парламент перевівся на грошові відносини. А з іншого боку, зараз дуже важко розрізнити політичні погляди тієї чи іншої партії, бо майже ніяка з них не взяла за основу своєї платформи один із варіантів класичної ідеології.
— На що звертало увагу суспільство під час передвиборної кампанії 1994 року?
— Тоді всі хотіли певних змін, аби позбутися залишків радянського минулого. Тоді в суспільстві домінувало уявлення про Україну як про одну з найбільших і найперспективніших республік колишнього СРСР. Усім здавалося, що треба зробити лише невеличке зусилля — і країна відразу ж стане в один ряд із найрозвиненішими країнами світу. На розгляд під час зустрічі з громадянами, трудовими колективами ставили як локальні, так і глобальні питання. Всі були переконані, що врешті-решт ми заживемо краще, бо всі необхідні для цього передумови в країни є. А потім сталося, як сталося, а не так, як усі бажали.
— Тобто фінансовий аспект не відігравав великої ролі?
— Звісно. Про підкупи, обіцянки взагалі мова не йшла. Тоді кандидати в депутати у своїх передвиборних програмах обіцяли вирішити завдання щодо проведення газу, води, підвищення заробітної плати. Та й самі люди, як на мене, більш по-державному ставилися до того, що відбувалося в суспільстві.
