Згідно з результатами останнього опитування групи «Рейтинг», 46% опитаних у Донбасі готові відстоювати територіальну цілісність країни зі зброєю в руках, і це в півтора разу вище, аніж кількість тих, хто підтримав незалежність (32%). Цікава і в чомусь навіть парадоксальна ситуація. Це дає привід ѓрунтовно задуматися про сучасну специфіку суспільно-політичного життя Донеччини, і, можливо, переглянути деякі стереотипні позиції. А ось, в яких особливих тонах і настроях виражалося це життя саме 1991 року, сьогодні варто звернути особливу увагу. Чим став 1991 рік для шахтарської столиці, що писали тодішні донецькі газети, і які суспільні настрої на той час переважали в області?
ТОЧКА ВІДЛІКУ ДЛЯ РЕГІОНУ
«1991 рік для Донецька став часом нестійкості і пошуку орієнтирів, — пише донецький журналіст, письменник і краєзнавець Євген Ясенов у статті «Рік 1991-й. Путч, Юз і біржова лихоманка». — Спроба групи змовників (яких, утім, частина людності вважає патріотами) захопити владу 19 серпня 1991 року в Донецьку не зустріла підтримки. «Найдемократичніша міськрада України» в своїй сесійній залі зібралася оперативно — за декілька годин потому, як телебачення спантеличило країну колючою абревіатурою ДКНС. Суперечки були, але в цілому, рада не мала сумніву: потрібно підтримувати законну владу, під якою тоді мався на увазі лише Горбачов. Боротьби в місті не було. Тиша навкруги, ані танків, ані демонстрантів. Але повітря було насичене невизначеністю...»
Історія з ДКНС призвела до того, що тодішньому міському голові Донецька Олександрові Махмудову довелося залишити свою посаду. Після путчу, відповідаючи на запитання журналістів, він говорив, що дізнався про спробу перевороту зі значним запізненням: мовляв, перебував цього дня в дорозі, і підвела машина. Як би там не було, міськрада відправила Махмудова у відставку, він намагався повернутися в крісло міського голови через суд, але це не вдалося.
Вже за декілька днів, 24 серпня 1991 року, мешканці Донеччини дізналися, що, «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року», вони тепер живуть у новій державі з новим політико-економічним устроєм.
На референдумі в грудні 1991-го, Донецька область показала невисокий показник «за», але, в той же час, 83,9% мешканців області, які підтвердили Акт проголошення незалежності України, — це цифра все ж таки доволі значна.
«Тут є важливий момент, пов’язаний із самим референдумом, який дозволяє перекинути місток до сьогоднішнього дня, — говорив Леонід Кравчук у інтерв’ю газеті «День» 2011 року. — Мене часто запитують: чому раптом такий вибух активності? Чому проголосувало 90,32% виборців? Потрібно сказати, що в нас було 3,5 мільйона комуністів в Україні, була армія, були такі регіони, як Севастополь, які схилялися не до незалежності, як і весь Крим і східні області. А проголосували таким чином, що не було — підкреслюю — жодного населеного пункту в Україні, який би проголосував за Акт незалежності менш ніж 50%. Красномовна цифра! У цьому відбилися і Голодомор, і репресії, і приниження мови, культури, Церкви».
ПРЕСА І СУСПІЛЬНІ НАСТРОЇ
1991 року до прийняття Акту незалежності донецькі газети поступово налаштовувалися на демократичну хвилю, але разом із цим активно просувалися думки про те, що Союз потрібно зберегти. Окрім цього, звичайно ж, виділялася тема шахтарських страйків. 24 серпня 1991 року, напередодні проголошення незалежності, вийшло чергове число газети «Социалистический Донбасс», яка до свята «День шахтаря» поставила питання про те, чи «варто було саме в такій формі у важкий для країни момент боротися за виконання висунутих гірниками економічних і політичних вимог?».
А ще в червні 1991-го газета «Жизнь» розповіла про одну цікаву історію, пов’язану з пресою і прагненням мешканців Донеччини дізнатися, чим живуть на Західній Україні:
«...Багато мешканців Донецької області з подивом виявили в кіосках «Союздруку» газету «За вільну Україну», засновану Львівською обласною радою народних депутатів і яка має статус загальнореспубліканської. Цей факт є цікавий тим, що в державній роздрібній торгівлі Донбасу вперше з’явилася республіканська «опозиційна» преса. Як стверджують кіоскери, яких удалося опитати, газета «За вільну Україну» розходиться першою. Очевидно, є велике прагнення донеччан дізнатися про події в Західній Україні від безпосередніх учасників, а не з «офіціозу». Але рано раділи читачі. Інструктивним листом із Києва було відмовлено нашій області в доставці цієї газети. Тепер вона реалізовуватиметься лише в Донецьку і лише в кількості 351 примірника».
Що ж до того, що писала донецька преса вже після 24 серпня 1991 року, то тут потрібно відзначити основну тенденцію: у нових політико-економічних реаліях місцеві газети — судячи з усього, відбиваючи суспільні настрої — акцентували більше увагу на тому, як далі поточиться саме соціально-економічне життя країни. Своєю чергою, аналітична увага до національно-політичних питань була мінімальною, і вони, як правило, розмішувалися в міркуваннях про економіку і «соціалку».
Наприклад, ось що писав кандидат економічних наук Ігор Сорока в статті «Грядущий ринок і приватизація торгівлі», яка вийшла в числі газети «Сільська Донеччина» за 28 серпня 1991 року: «Виступаючи за збереження державної (республіканської) власності в галузях і сферах, які забезпечують суверенітет національно-державних утворень, зазначимо, що вся інша власність має перейти до рук конкретних людей. При цьому логіка становлення нової державності потребує того, щоб первинна приватизація, тобто передача в руки громадян частки власності, яка мінімально належить їм, здійснювалася в рамках суверенних республік — держав».
Те, як це виражалося надалі, — питання, звичайно, багатозначне, але важливо підкреслити ось що: 1991 рік став початком нових і складних пошуків для специфічного шахтарського регіону, який за радянських часів перебував під особливою опікою держави.
