Здається, тверезий глузд повертається до мешканців України принаймні до їх освіченішої, компетентнішої частини, менш піддатливої на "євразійську", "інтеграторську" демагогію, під гаслами якої ще три роки тому Леонід Кучма переконливо виграв президентські вибори.
Сьогодні, як показують результати соціологічних опитувань (див. "День", №74), найпривабливішим і найприйнятнішим для України виглядає шлях польських і, ширше, східноєвропейських реформ, а не сліпа імітація псевдореформ російських, які за п'ять років завели і Росію, і Україну в однаково глухий кут номенклатурно-мафійної економіки.
Справді, Польща може слугувати чи не найуспішнішим прикладом трансформації посткомуністичного суспільства у Східній Європі. Усунувши 1989 року комуністичний режим від влади, демократична опозиція зуміла рішуче і послідовно декомунізувати суспільство, а відтак і здійснити швидку й ефективну господарчу реформу. Безробіття, яке спочатку сягнуло найвищого в Європі рівня, зменшилося нині майже вдвічі, тим часом як темпи зростання валового національного продукту вже перевершили західноєвропейські.
Втім, прихильники "польського шляху" становлять поки що в Україні лише відносну, але не абсолютну більшість. І, мабуть, саме тому наша "інтеграція в Європу" відбувається головним чином на словах, тим часом як привид "Євразії" зловісно маячить ледь не на кожному кроці нашого політичного, економічного, культурного життя. Інтенсифікація польсько-українських контактів останніми роками має, вочевидь, на меті змінити двоїстий, щоб не сказати двозначний характер українських геополітичних та інших орієнтацій.
На щастя, ці контакти не обмежені офіціозом, - хоч особисті зустрічі президентів, прем'єрів та інших керівників двох сусідніх країн мають справді велике значення. Та ще важливішими для польсько-українських взаємин є контакти між обома суспільствами - співпраця зацікавлених інституцій, громадських організацій і, зрештою, конкретних фахівців. Саме розвиткові такої співпраці на рівні громадянських суспільств і було присвячено конференцію "Польща - Україна: вчора, сьогодні, завтра", що відбулася наприкінці червня в Любліні, в затишному палацику Чарторийських, де розташувався невеликий, але напрочуд діяльний Інститут Центрально-Східної Європи Єжи Клочовського.
Це, зрозуміло, не перша й, вочевидь, не остання зустріч українських та польських інтелектуалів, котрі збираються час від часу для обговорення найактуальніших проблем співіснування обох народів у минулому і майбутньому. Цього разу однак ішлося про вироблення цілком конкретних рекомендацій, зокрема для урядів, щодо можливих ділянок і способів поліпшення польсько-українського співробітництва. Відтак тематику конференції було чітко поділено на галузі бажаної співпраці - культура, наука, освіта, політика, економіка тощо. Проблематика кожної галузі висвітлювалася двома доповідачами - з українського боку й польського, після чого йшла загальна дискусія.
У підсумковому документі, укладеному на підставі триденних розмов, міститься чимало цікавих пропозицій. Наприклад, відкрити Центр польської культури в Києві, а український Центр - у Варшаві. Подбати про окремі кафедри полоністики у Львівському й Київському університетах (самостійні кафедри україністики, виявляється, вже давно існують у Варшаві, Кракові, Любліні). Полегшити науковий, культурний, інформаційний обмін. Остаточно скасувати візовий режим і суттєво збільшити кількість прикордонних переходів. Звільнити від невиправданих податків експортерів та імпортерів української й польської друкованої продукції. Створити банк даних для осіб та організацій, зацікавлених у співпраці. Завершити працю над підручниками історії, тексти яких би були погоджені між українськими й польськими вченими з погляду їх об'єктивності і взаємної коректності.
У декларативній частині звернення висловлено підтримку обом урядам у їхньому намаганні інтегрувати Україну й Польщу в європейські структури, й зазначено, що розширення цих структур має бути не одноразовим актом, а тривалим, відкритим для всіх процесом.
Українська інтелігенція, безумовно, має досить підстав для скепсису - і щодо реакції власного уряду на подібні звернення, і щодо "європейських" орієнтацій власного, глибоко совєтизованого суспільства. Не все гладко і в польсько-українських взаєминах, підтвердженням чого можуть служити недавні ексцеси довкола українського фестивалю в Перемишлі та польських пам'ятників у Львові. "Одна глупота провокує іншу", - сказав із цього приводу один з учасників конференції, викликавши у залі доволі дружні оплески. Схоже, що інтелігентам різних країн легше порозумітися одне з одним, ніж із власним "простим народом", котрий усе ще живе в полоні історичних міфів і слабо реагує на будь-які раціональні аргументи. Однак, попри свою малочисельність, саме інтелігенція все-таки має якийсь, хоч і непрямий, вплив на "маси" - через систему освіти, засоби масової інформації, дії політиків, - а тому й недооцінювати можливостей цього "прошарку" аж ніяк не варто, як, утім, і переоцінювати.
Люблін - Київ
