На жаль, головний редактор газети «Час» народний депутат України п. Ярослав Кендзьор, навіть не прочитавши мого матеріалу, висловився категорично в тому дусі, що, мовляв, яка може бути інша точка зору на колишнього генерала КДБ, а якщо вона і є, то його як редактора зовсім не цікавить.
Що ж, не цікавить редактора («Все то вздор, чего не знает Митрофанушка», — як сказав колись Фонвізін вустами пані Простакової), то, може, зацікавить читачів і майбутніх виборців нового президента.
Інколи читаєш, здавалось би, розумні судження мудрої людини і раптом ловиш себе на підступній підозрі: «А чи, бува, не дурень я?», коли в голові твоїй одне мудрування з другим чомусь кінцями не сходяться... Послухайте-бо й ви, як правильно й доречно Василь Овсієнко переповідає — цитую — «відому тезу політика доби Гетьманату і видатного українського політолога В.Липинського» (ідеться про поєднання зусиль патріотів і фахівців колоніального режиму в побудові української держави); як справедливо зауважує: «Щоб судити про людину й передбачити, що вона може вчинити в майбутньому, треба знати, що вона робила в минулому»; як загалом точно окреслює картину суспільного середовища, коли «Україна була щільно оповита кадебістською агентурою», за допомогою якої тут-таки в Україні було «задушене відродження 60—70-х» — називаються імена відомих діячів української культури, котрих «КДБ ...стероризував і морально покалічив», а далі — ось така узагальнююча фраза: «Були задушені — були й конкретні душителі. Вони досі працюють у СБУ або мають від української держави солідні пенсії».
І тут мій розум раптом ніби сковзає на узбіччя логічного шляху мислення. Справді, якщо є «конкретні душителі» — то хто ж вони? А ось хто. Супроти поважного переліку «задушених» виставляється лише одне-єдине прізвище — Євгена Марчука, котрий «у листопаді 1991 року очолив Службу безпеки України». — Це теж цитата. Але!
Ще раз нагадавши сказане Овсієнком вище («щоб судити про людину...»), читаймо далі: «Ми не знаємо, що конкретно робив Є.Марчук у КДБ»; і в іншому місці: «Ще раз кажу: я не знаю, що конкретно робив у КДБ Є.Марчук. Може, він був золотий чоловік. Але КДБ УРСР не робив нічого іншого, як боровся проти проявів патріотизму в Україні».
Брак конкретних знань про конкретну діяльність Є.Марчука в тому страшному відомстві В.Овсієнко компенсує довільними аналогіями та припущеннями. Ось перша з них:
«Знаємо, що Є.К.Марчук закінчив 1963 року Кіровоградський педінститут за фахом українська та німецька мови та літератури. Я теж філолог. Один мій колега теж пішов у КДБ, закінчивши філологію. Він був стукачем у нашому студентському середовищі. А я через півроку став політв'язнем».
А ось друге: «Мабуть, він (тобто Є.Марчук. — Г. Г. ) заздалегідь подбав, щоб на нього в його відомстві взагалі не залишилося компрометуючих документів». І далі вже зовсім незбагненний поворот у розмірковуванні: «Блюзнірством видається мені розчулення деяких політиків перед Є.Марчуком за те, що нібито він не дав декого додушити (називають Сергія Плачинду, Ліну Костенко, Ірину Ратушинську)».
Очевидно, всупереч попередньому запевненню автора статті, для нього головне все-таки не те, що і як робив, а де і ким був його герой «у минулому», тобто сам факт перебування його в тій системі...
I тут я дозволю собі не дуже ліричний відступ, а точніше — особистісний екскурс також у те саме, а може й трохи глибше минуле. У мене зберігається кілька унікальних, по-своєму історичних документів, що засвідчують і мою не просто безпосередню, а більше того — спадкову причетність до колишньої колгоспно-радянської тоталітарної більшовицької системи з її багатомірними макро- й мікро- економіко- політичними показниками й наслідками. Серед них: пенсійне посвідчення моєї матері — члена колгоспу імені Мічуріна Менського району Чернігівської області Гайової Марії Сидорівни, 1904 р.н., видане 10 липня 1965 р., де засвідчується призначення їй пенсії за віком — цитую — «в розмірі дванадцять крб. — коп. з середньомісячного заробітку 4 крб. 23 коп.»; і довідка з Верховного суду УРСР, віддрукована на номерному аркуші 047086 від 27 березня 1990 р. № 1485н89, де якийсь Є.І.Овчинников повідомляє, що — цитую мовою оригіналу — «Постановлением Пленума Верховного суда УССР от 8 декабря 1989 года приговор Черниговского областного суда от 27 июня 1939 г. и определение Верховного суда УССР от 11 января 1940 г. отменены, а уголовное дело производством прекращено... за отсутствием состава преступления. Гр. Гаевой Т.И. по данному делу реабилитирован».
Щоб було зрозуміліше, наведу ще одну цитату з листа на мое ім'я від 15.02.89 р. за 13-2274-89: «Прокуратурой Черниговской области Ваше заявление о реабилитации Вашего отца рассмотрено. По материалам архивного уголовного дела Гаевой Тит Игнатьевич обвинялся в том, что будучи враждебно настроенным против Советской власти пытался подорвать ее авторитет, был против колхозного строительства и проводимых на селе мероприятий. Прокуратура области считает, что Ваш отец в 1939 году осужден необоснованно... Данных о дальнейшей судьбе Вашего отца, его месте захоронения не имеется... Зам. прокурора области старший советник юстиции В.И.Григорьев».
До яких роздумів спонукає ця інформація? А ось до яких. Моя мати понад тридцять років перебувала в колгоспі і за якихось півтора року до смерті отримала «заслужену» пенсію, що майже втричі (!) перевищувала її середньомісячний заробіток. Отже, причетність її до колгоспної системи більш ніж очевидна. А прихильність?.. Так само, як і батька, безпосередньо причетного не лише до колгоспної, а й до власне репресивної системи. І якби він змовчав про своє ставлення до першої або хтось не доніс його слів до другої, то так, можливо б, і до бригадира чи до завфермою дослужився, або — поступи в партію, то й і в голови колгоспу вибився б! Але чи означало б це беззастережну відданість колгоспному ладові? Сумніваюсь.
Візьмімо інший приклад. Якщо я, приміром, п'ять років, а Василь Овсієнко цілих дванадцять, відбував у в'язниці, то хіба це означає, що обоє ми неодмінно мали перейнятися її злодійськими законами. Звісно, не без того, що хтось і переймався, адже і в нашому, зеківському, середовищі були різні люди — одні просто відсиджувались, інші намагалися якось пручатися чи зариватись, а треті «стукали»... Навіть у партіях — цих, здавалось би, добровільних об'єднаннях політичних однодумців — їхні члени часом поділяються не лише на поміркованих та радикалів, а нерідко колишні друзі й побратими стають запеклими ворогами, в чому й пан Василь, думаю, сам неодноразово мав нагоду переконатися. Уже не кажучи про всілякі там суворо регламентовані певною системою відомства — будь то ідеологічні, правоохоронні чи репресивні, — прихильність до яких визначається саме цією регламентацією! То чому ж тоді він з такою безапеляційною впевненістю твердить: «Адже, щоб зробити успішну кар'єру в КДБ, треба бути до мозку кісток заприсяженим Москві. Чи, може, не так?».
Може, й не так. Принаймні не завжди й не зовсім так. Не хочу наводити цілої низки історичних прикладів, досить назвати лише одне ім'я — гетьмана Івана Мазепи, щоб засумніватися в однозначності подібних «заприсяжень». Звичайно, як казав колись В.Ленін, усяка паралель кульгає, але ж згадаймо, що й сам В.Овсієнко відсутність прямих доказів для аргументації своєї позиції в ставленні до конкретної особи охоче підмінює аналогіями та припущеннями, а висновки робить не на основі аналізу політичної ситуації, а лише за підказом голосу власної пригніченої панічним страхом інтуїції та, вибачте на слові, ханженської псевдоморальності:
«Це аморально — стоячи під портретами замучених КДБ своїх побратимів, просувати одного з кадебістів у президенти, — заявляє Василь Овсієнко і, лякаючи себе і всіх нас перспективою такого президентства з «командою», якої він хоч і «не знає достеменно», але «ніяк не годен полюбити», трохи далі додає: — «Аморальнішу владу важко собі уявити... Якщо наріжним каменем держави стануть ці люди — вона не встоїть. Або це буде неукраїнська держава. Тобто недемократична... Я не хочу такої держави. Я боюся такої держави».
Ой, пане Василю! Та чого вже нам з вами боятися? Хіба нинішня влада, що довела народ до вимирання й прирікає майбутні покоління на стагнацію, — краща, хоча її представники раніше, може, й не всі так прямо співпрацювали з тим же КДБ, а посідали місця і в не менш «відповідальних» відомствах? І хіба тепер Україна — українська? Чи, може, вона буде українською в разі перемоги Симоненка або Ткаченка? Якщо вже відразу не потрапила в президенти людина з того боку муру, то нині, як кажуть, і поготів. На жаль, наша держава поки що не Чехія, та й взагалі, держава у нас поки що не наша. І чи не єдине, на що спромоглося населення України в галузі державотворчості за роки так званої незалежності — це перетворити клептоманів на клептократів... І ще — допустити до суспільної годівниці брутально-хамуватих невігласів з ницою рабською психологією під мішурою вульгарної псевдодемократії. А ви, Василю, наївно ототожнюєте поняття неукраїнське з недемократичним і явно плутаєте фаховість із відданістю. Щоправда, тут же ви самі себе і спростовуєте, згадуючи в числі гідних опонентів московській імперській політиці колишнього царського генерала фіна Маннергейма. До цього ряду можна сміливо додати чеченця Дудаєва, певною мірою поляка Ярузельського, та не забуваймо, що й генерал Вашингтон спершу був підполковником англійських окупаційних військ, а Богдан Хмельницький мав такий же чин у війську польському. І ще, кому як не вам, оскільки ви так «тягнетесь до християнства», має бути достеменно відома та істина, що найвидатніші протестанти, єретики та антиклерикали виходили, як правило, з колишнього попівського середовища. Згадаймо хоча б Яна Гуса чи Мартіна Лютера.
Звичайно, вам «ніхто не заборонить сумніватися в намірах нашого генерала». Сумнівайтеся собі на здоров'я, тільки навіщо ж підмінювати поняття і в полемічному запалі навіть перебріхувати щодо ворожості вашого фаху «українсько-німецькому філологові-кадебісту Є.Марчуку». Це навіть, як ви кажете, з моральних міркувань неетично. Та й може завдати реальної шкоди саме тій українській справі, за яку ви неодноразово страждали і зараз так уболіваєте, хоч настійно підкреслюєте, що не хочете лізти в політику, а керуєтесь виключно моральними мотивами. І тут ви, пане Василю, зізнайтеся, знову лукавите, бо чого ж тоді вашу статтю передруковують засоби масової інформації, яких важко запідозрити не те що у високій моральності, а навіть в елементарній проукраїнській орієнтації. Хоча справді, якщо політика вимагає розумного компромісу між бажанням і змогою, а ви «на такий «подвиг» навіть задля «консолідації нації» не здатен», то навіщо каламутите воду, збиваючи з пантелику тих, хто прагне використати, чи не єдиний за сьогоднішньої розкладки політичних сил реальний шанс повернути українське суспільство зi злодійсько-нехлюйських антиукраїнських манівців у русло законної української державності.
Звичайно, було б некоректно й передчасно запевняти зараз, що Євген Марчук обов'язково стане українським Вашингтоном, хоча за певних обставин, при наявності особистої волі й докладанні відповідних зусиль груп його підтримки серед усіх нинішніх претендентів на «шапку Мономаха» він виглядає найбільш підготовленим для цієї ролі. А щодо команди з «фахівців колишнього колоніального режиму», то відомо, що однією й тією ж сокирою можна обрубувати і сухі сучки, й молоденькі пагінці, і просто нарубати дров — залежить від того, куди й на що її спрямувати й на що спроможним буде рубака...
