единица — ноль...
В. Маяковський
Нещодавно у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка відбувся захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук. Дисертант — Аль-Хадіді Сауд дослідив відмінності у сприйнятті емоцій між двома групами київських студентів — арабами (Йорданія, Сірія, Ліван, Йємен і Палестина) та слов’янами. Якщо йдеться про позитивні емоції, араби у мімічній експресії людини виділяють лише ЩАСТЯ і СИМПАТІЮ, тоді як слов’яни фіксують ще й третю складову —ЗАХОПЛЕННЯ. Серед негативних емоцій араби чітко розпізнають СТРАХ; слов’яни натомість виділяють ВІДРАЗУ і ЗАЗДРІСТЬ. Відрізняються також ключові ознаки, які беруться до уваги при визначенні емоційного стану особи: араби найчастіше роблять висновок, базуючись на виразі очей, а слов’яни основну увагу приділяють губам. Отже, представники двох культур по-різному дивляться на обличчя людини і по-різному бачать те, що на ньому написано. На думку дисертанта, ці відмінності пов’язані з такими психологічними рисами арабів, як підвищена тривожність, непевність у собі, емоційна ранимість (нейротизм і психотизм). Можливо, йдеться про віддзеркалення тієї «жертовної свідомості» ісламської інтелігенції, у якій К.Макійя вбачає витоки інтелектуальної кризи арабського і всього мусульманського світу («День» за 23 жовтня ц.р.).
АРАБИ Й АРАБЕСКИ
Спробуйте, читачу, вирішити приклад із шкільного задачника — 529х712, послуговуючись римськими цифрами. Або й не пробуйте, бо все одно не зможете. Тим кращий привід маємо, щоб із вдячністю згадати математика Мухаммеда аль- Хварезмі, завдяки якому сучасна система нумерації стала надбанням спочатку арабів, а тоді й Європи. А саме слово «цифра» ведеться від арабського «сифр». На початку IX ст. аль-Хварезмі написав книгу про науку «ал-джебр» — це був перший посібник з алгебри, невдовзі перекладений з арабської мови на латинську — з універсальної наукової мови Сходу на таку ж мову Заходу. Не останнім у переліку фундаторів сучасної математики є ім’я Абу аль- Біруні, знайоме також астрономам і філософам. Поети Абулькасим Фірдоусі та Омар аль-Хайям, астроном Улугбек, лікар Абу Алі ібн Сіна (Авіценна) — ці імена видатних представників мусульманського світу увійшли в сукупну скарбницю людства. Але ж зверніть увагу на міста, в яких народилися ці достойники: Бухара, Самарканд, Тус, Нішапур і Хорезм (території теперішніх Ірану, Таджикистану і Узбекистану). Хорезмійці аль-Хварезмі та аль-Біруні не були етнічними арабами, відтак мали питомі прізвища, які не розпочиналися на «аль-», але... Ось що писав сам аль-Біруні про дії арабського воєначальника після захоплення Хорезму: «После того, как он погубил хорезмийских писцов, убил священнослужителей и сжег их книги и свитки, хорезмийцы остались неграмотными» (див. Л. Климович, «Книга о Коране», М., 1988). Того ж таки року у м. Дебалі араби стратили усіх дорослих чоловіків, які відмовилися перейти у іслам. Сталося це менше, ніж через 100 років після смерті Магомета (Мухаммеда). То що — можемо говорити про експансію барбаринців, власна культура яких спиралася лише на духовні надбання підкорених народів? Відповідь на це запитання не може бути однозначною, коли йдеться про імперії. Арабський халіфат, розпочавши війну з усім світом на початку VII ст., за 100 років заволодів Сирією, Палестиною, Єгиптом і ще багатьма східними провінціями Візантії, підкорив Іран, захопив більшу частку Піренейського півострова, плацдарми у Північній Африці, Закавказзі і Середній Азії. Досяг цього, грабуючи, рубаючи голови — і п’ять разів на день стаючи навколішки, щоб проголосити славу Аллаху. Водночас у надрах першого і подальших халіфатів вирував плавильний котел, у якому культурні і наукові досягнення древньої Греції, Індії, Ірану та інших народів Центральної Азії поєднувалися із здобутками новітньої доби. Хрестоносці — хотіли того чи ні е сприяли збагаченню Європи новими для неї ідеями, запозиченими на Сході. Бібліотеки почали приростати за рахунок перекладів з арабської мови. Це були і «ал- джебра», і забуті та відкриті знову твори Арістотеля, і «Медичний канон» Авіценни. Культурологи ще мусять сказати, який вплив на замордованих апокрифами і богословською схоластикою європейців справив переклад «Кітаб алф лайла уа лайла» («Тисячі та однієї ночі»). Чи не варто нам від оповідок Шехерезади вести родовід того, що називаємо белетристикою? А від віршів Омара Хайяма відстежувати розвиток тієї поезії, у якій ідеться не про Бога, не про героя, а про кохання і дружбу, вино і квітку, життя і смерть?
Щоб ці запитання не здавалися дивними, мусимо пам’ятати, що розпад Римської імперії, готське барбаринство і візантійський догматизм спричинилися до того, що у друге тисячоліття Європа увійшла, утративши пам’ять про античну культуру. Араби нам її повернули... Так чи інакше, саме мусульманський світ спричинив той світоглядний поштовх, внаслідок якого Європа піднялася до здобутків Відродження. Це не стосується малярства і скульптури: будь-яке відтворення образу Аллаха і його рабів іслам забороняє. Втім, для себе мусульмани компенсують це витонченою архітектурою. Оригінальні орнаменти (арабески), насичені плетивом геометричних і стилізованих рослинних мотивів із каліграфічними вкрапленнями релігійних та поетичних текстів, можуть багато розповісти про внутрішній світ людей Сходу. Але сумнівно, що європеєць зможе своє враження від арабів і арабесок викласти у якихось чітких формулюваннях... Напівтони і напівтіні, паузи і напівпаузи, інтонації та алюзії, скупа міміка і майже відсутня жестикуляція свідчать, що у розмові з вами араб скаже лише те, чого йому сказати не шкода. На базарі у Хайфі чи в сувенірних крамничках Єрусалиму араб репетує, хапає вас за полу і відчайдушне торгується, але це такий концертний номер, який не зачіпає його душі, бо араб — самодостатній. Не найгірша людська риса.
СТО IМЕН АЛЛАХА
У певному сенсі СИНТЕТИЧНА арабська (східна) культура є давнішою від європейської (західної) — і принаймні не гіршою від останньої. Італійський прем’єр С.Берлусконі, заявивши про вищість Заходу над Сходом, був справедливо покритикований. Але він, здається, просто переплутав терміни, назвавши «східною цивілізацією» ісламський фундаменталізм. Афганські таліби знищили кам’яні скульптури Будди — пам’ятку світового значення. Це засвідчує, що вони є дикуни. Дикунами були і більшовики, які висадили у повітря Золотоверхий Михайлівський собор у Києві і храм Христа- Спасителя у Москві. Якщо не брати до уваги деталі (чалма чи шолом із червоною зіркою, автомат Калашнікова чи пістолет братів Маузерів), то чим революційні таліби відрізняються від революційних більшовиків? Ну, скажете ви, різниця очевидна: в одному випадку фанатична віра, в іншому — войовниче безбожництво. Отже, хочеш не хочеш, а доводиться із книжкової шафи діставати Коран. Ісламські богослови сперечаються про те, чи був Коран створений Аллахом, чи він є предвічний, як і сам Аллах. Не будемо торкатися цієї теми. Не ставлячи під сумнів сакральності Корану, зауважимо, що з чисто літературної точки зору ця книга є зібранням переказів Біблії і коментарів до неї — непослідовними, насиченим повторами, протиріччями і посиланнями на реалії життя і виживання в Аравійській пустелі. Грунтовна стаття С.Махуна «День» за 27 жовтня ц.р.) дозволяє не говорити про хронологію становлення і розповсюдження ісламу. Зауважу лише, що його виникнення збіглося у часі із виснаженням Ірану та Візантії у їх довготривалому конфлікті. До того ж арабські племена, які заселяли прикордонні території цих держав, стали «п’ятою колоною» халіфату. На певних етапах ісламської експансії союзниками халіфату були юдеї і християни. Спричинялися до цього виключно політичні мотиви. Про якусь особливу привабливість мусульманства не йшлося — зокрема й тому, що більшість регіонів, на які накотився халіфат, за культурою переважали пустельників-бедуїнів. До того ж магометани частково були і є язичниками (бо не заперечують багатожонство), частково — зороастрійцями- вогнепоклонниками (бо дотримуються правил ритуальної чистоти), частково — юдеями (бо роблять обрізання і не їдять свинини), частково — християнами (бо віддають належне тому, кого називають «Іса ібн Маріам» — Ісус син Марії), а в межах християнства мусульмани мають спорідненість із протестантами (бо не визнають посередників між людиною і Богом — священнослужителів). Сто імен має Аллах; дев’яносто дев’ять із них можна знайти у Корані; соте тіпається таїною, і, можливо, знав його лише Ісус — завдяки чому і здійснював чудеса, про які йдеться у Євангелії... Кількість настанов, які Аллах дав своїм вірним, поцінувати важко. Але те, що багато з них собі навзаєм суперечать, не підлягає сумніву. Після подій 11 вересня ц.р. багато уваги приділяється тому, як розуміти «джихад». 4-ий і 33-ій вірші (аяти) 47-ї; сури (одкровення) дають підставу вважати, що це пошук внутрішньої гармонії, подолання щоденних спокус і суворе дотримання правил шаріату. Одначе 4-ий аят цієї ж сури звучить категорично: «А когда вы встретите тех, которые не уверовали, то — удар мечом по шее; а когда произведете великое избиение их, то укрепляйте узы» («Коран», М., 1990, пер. І.Ю.Крачковського). Чи не була атака на Пентагон і Манхеттен спробою «укрепления уз»?
За більшовиків мечі уже вийшли з моди, а хмарочосів і «боїнгів» ще не було; довелося командармові Тухачевському труїти повсталих тамбовських селян іпритом... Такої рекомендації для атеїстів нема у «Маніфесті комуністичної партії»; у «Корані» нема прямих терористичних інструкцій для мусульман; у Євангелії не згадується про насильницьке, під страхом смерті, вихрещення юдеїв, ревним прихильником якого був візантійський імператор Іраклій; у творах Лютера нічого не говориться про концтабори для знищення ворогів «рейху». Отже: у межах атеїзму і будь-якої релігії може знайти собі місце «чорна сотня»; ні Коран, ні іслам самі по собі не є причинами сьогоднішньої напруженості у світі.
РОЗКВIТ I СТАГНАЦIЯ
Перед тим, як стати однією із трьох світових релігій, іслам був невеликою політичною партією, яка виникла внаслідок родоплемінних конфліктів на Аравійському півострові. Геополітична ситуація сприяла тому, що мусульманство поширювалося так швидко, як жодна інша релігія. Поєднання релігійної, політичної та військової влади в особі халіфа перетворювало його на особу авторитетну не лише за посадою, а й сакральну. Іронія долі полягає у тому, що Аравія дуже швидко утратила провідну роль у мусульманському світі — Медіна була столицею Халіфату менше тридцяти років. Далі на перший план висунувся Дамаск, а ще пізніше по черзі Багдад, Каїр і Стамбул. Якщо йдеться про культуру, науку і мистецтво, то саме Багдадський халіфат був золотою добою ісламського світу. Сьогодні його територію обмежують кордони держави, яка має назву Ірак, а нинішній «Багдадський халіф» — Саддам Хусейн — є фігурою, одіозною навіть у мусульманстві. Османський (Оттоманський) халіфат засвідчив, що провідними у ісламі можуть бути не етнічні араби (а турки). Велика Стамбульська імперія дала світові неперевершені зразки військово-бюрократичної організації, але говорити про квітування поезії, математики чи астрономії на її теренах нема підстав. Минулося... На жаль. Внеском арабів у сукупну мусульманську культуру були лише іслам, мова і доісламська бедуїнська поезія. Богові (чи богам) маємо дякувати за збіг обставин, які спричинилися до ВЕЛИКОГО КУЛЬТУРНОГО СИНТЕЗУ, який відбувся на Сході і на багато віків визначив долю Заходу. Нинішній мусульманський Схід є культурна провінція. Час від часу змінюються її політичні лідери, але перегони тарганів мають таку особливість, що навіть їх переможець — тарган.
Модний нині американський політолог Гентингтон (або Хантингтон) говорить про зіткнення західної та східної цивілізацій. Це — безпідставна спекуляція. Східна цивілізація — на відміну від дубового ісламського фундаменталізму — є прекрасною квіткою серед світових культур. Саме поняття «конфлікт цивілізацій» не має сенсу, бо цивілізація, за визначенням, є чимось таким, що передбачає взаємодію і толерантність. Хоче того п. Гантингтон чи не хоче, але гарячим прихильником його тези є той же Саддам Хусейн — персона, до будь-якої цивілізації не причетна. До жодної цивілізації не належали Ірод, Сталін, Гітлер, Пол Пот чи Мао. Всі вони були дикунами. Як і таліби разом із бен Ладеном.
ПРО ЩАСТЯ
Вісім років тривала війна між Іраном та Іраком; десять років винищують себе навзаєм афганські угрупування, одні з яких об’єднують пуштунів («Талібан»), інші — таджиків, узбеків і хазарейців (Північний альянс). У такий трагічний спосіб ісламський світ засвідчує свою диференційованість, яка, зрештою, є запорукою його можливого прогресу. Мусульмани-казахи і мусульмани-чеченці, серед яких я кілька років працював у Казахстані, за ментальністю відрізняються не менше, ніж християни і буддисти. Майже всю квоту Росії на хадж до Мекки вичерпують дагестанці, а утричі численніші башкири та волзькі татари моляться у себе вдома. Кримські татари, за моїми спостереженнями, поводять себе набагато цивілізованіше, ніж ті люди, які колись оселилися у їхніх домівках та переіменували їхні міста та села. Якщо ви, панове, їдете у Крим на відпочинок, то вибирайте місця, де багато татар, і це гарантує різноманітний, дешевий і чистий курортний базар.
Події 11 вересня — це сигнал від бен Ладена не лише офіційній Америці, а й ісламському світові: інтелігенції, яка стомилася від клерикальної задухи, і урядам, які намагаються утримати фундаменталістські партії та організації у якихось межах. Захід має допомогти своїм потенційним союзникам. Ракет і бомб для цього недостатньо, але й без них, на жаль, не можна обійтися. Події 11 вересня — це сигнал і західній інтелігенції. Який вона сприйняла не зовсім адекватно, орієнтуючись на Кіплінга і і Гентингтона. Нема конфлікту релігій, культур чи цивілізацій, а є конфлікт ідеологій. «Ісламська за формою, тоталітарна за змістом» — ось сутність позиції естремістів. «Мусульмани всіх країн, єднайтеся!’’ — знайоме гасло, за яким — кров. Самодостатність — не найгірша людська риса, але якщо йдеться про почуття самодостатності у суспільстві з величезною дитячою смертністю і трагічно низькою тривалістю життя, то це є ознакою його кризи. «Невірні не можуть бути щасливими», — не раз і не два читаємо у Корані; щось подібне знайдемо і в Біблії. Центральна проблема полягає у тому, чи цю проблему людина вирішує для себе, чи за кожного з нас вирішує вождь або пророк.
