Чинний Президент Леонід Кучма має в своєму розпорядженні вагомий аргумент: контроль над адміністративним апаратом. Це серйозний резерв, який можна було б використати для того, щоб «підправити» результати всенародного волевиявлення. Однак переможному ходу Кучми перешкоджають серйозні чинники. По-перше, для того, щоб «підкоректувати» результати виборів до потрібного результату, необхідно мати хоч якийсь істотний власний рейтинг. У Кучми, за даними найбільш достовірних опитувань, він становить 5—7%. Тобто з урахуванням реальних можливостей фальсифікації (якщо брати за основу торiшнi парламентські вибори), його можна було б «дотягнути» до 12—15%. Малоймовірно, що цього вистачить хоча б для того, щоб потрапити у другий тур. При цьому необхідно враховувати, що після того як у передвиборну боротьбу вступив голова ВР Олександр Ткаченко, Президент буде серйозно обмежений у використанні адміністративних важелів.
Схоже, є визначеність і на правому фланзі. Формальне рішення про єдиного кандидата не прийнято, але фактично таким кандидатом вже став Євген Марчук, котрий спирається на основні націонал-демократичні та правоцентристські сили і має тенденцію до розширення електорату. Номінальною противагою йому буде Геннадій Удовенко, який, за активної президентської підтримки, можливо, збере необхідний мільйон підписів. Однак неприховане співробітництво з адміністрацією саме по собі ослабляє електоральні позиції Удовенка, і тут навряд чи допоможуть спекуляції на пам'яті В'ячеслава Чорновола.
Переконливіше за все представлено лівий спектр. Троє з оголошених претендентів (Олександр Ткаченко, Олександр Мороз і Петро Симоненко) цілком можуть боротися за перемогу. Осібно стоїть прогресивна соціалістка Наталя Вітренко. Її особливе положення пояснюється не тим, що Наталя Михайлівна сама оголосила себе такою, що належить до лівих. Довгий роман Вітренко з адміністрацією Кучми останнім часом зовсім заплутався і зараз, напевно, навіть їй самій не зовсім ясно, з яким з президентських штабів вона товаришує і від кого їй чекати фінансової й адміністративної допомоги. А без такої підтримки вже перша проблема (мільйон підписів) може стати для п. Вітренко останньою.
Найстабільніше положення на лівому фланзі зберігає лідер Соцпартії Олександр Мороз. У його невеликій (але цілком «розкрученій») партії немає небезпечних для лідера «підводних течій». Водночас СПУ — хороший інструмент для організаційної виборчої роботи. За даними опитувань, Мороз може розраховувати не тільки (і навіть не стільки) на голоси прибічників власне СПУ, скільки на лівоцентристськи налаштованих виборців, які не приймають «ультра революційного» радикалізму комуністів і надмірного об'єднувально-союзного пафосу Олександра Ткаченка.
Голова Верховної Ради проявив себе незвичайним тактиком. Якби Ткаченко заявив про свій намір брати участь у виборах минулого літа чи восени, він виявився б «криголамом» лівого руху (але не більш того, без якихось шансів на успіх) — у ролі, яку йому спочатку нав'язувала адміністрація Кучми. Зараз ситуація принципово інша. Її особливість, звісно ж, не в театрально витриманому антуражі «згоди з волею народу, котрий закликав...». Ткаченко вийшов на арену, затвердившись «у образі» і укріпивши свій вплив на політичні процеси, причому не тільки на парламентську законотворчість. За оцінками спостерігачів, губернатори щонайменше 9 областей — ставленики спікера. Це хороший доробок. Необхідно також враховувати «внутрішній зв'язок» (у тому числі й організаційний) Верховної Ради з місцевими радами. Зрозуміло, Президент може звільнити «ненадійних» губернаторів (хоча вже, мабуть, пізно), але не будемо забувати, що окружні виборчі комісії формуються саме радами. Зрозуміло, абсолютного контролю над системою місцевого самоврядування у Ткаченка немає, але дуже помилиться той, хто не враховуватиме вплив спікера в цьому дуже важливому питанні. Ну, а селянські уподобання (мова не про СелПУ, а про електорат) стосовно Олександра Миколайовича давно відомі. Нарешті (і це найважливіше), участь у виборчому марафоні голови Верховної Ради вносить організаційне сум'яття в дії тих місцевих керівників, які щиро орієнтовані на підтримку чинної влади, а тим губернаторам, які хотіли б ухилитися від вірнопідданицьких «старань», надає довгождану «вилку» — можливість вибору об'єкта своєї лояльності. Таким чином, висунення Ткаченка в даний момент розколює не стільки лівий спектр, скільки «партію влади» і, як вже зазначалося, різко знижує адміністративно-організаційні можливості Леоніда Кучми.
Хоч як це парадоксально, найскладніша ситуація — у комуністів. За формальними ознаками (найбільша партія, найбільша парламентська фракція) лідер КПУ міг би претендувати на перше місце в лівому таборі. Суворо кажучи, цьому є тільки одна, але непереборна перешкода: Петро Симоненко (здається, єдиний з серйозних претендентів) не може виграти у Кучми президентські вибори і це знають всі політологи. Схоже, це розуміє і сам Петро Миколайович, і саме тому так нерішуче він виходив на стартову доріжку. Звісно ж, комуністи можуть упевнено розраховувати на 20—25% голосів. Швидше за все, це буде «прохідний бал» для першого туру. Однак ніяка «розкрутка», ніяке неприйняття виборцями Кучми не зможуть дати «сірому радикалу» Компартії більш аніж 30— 35% голосів у другому турі. Можливо, що у разі «чесних» виборів цього вистачило б навіть Симоненку (настільки далеко завела маятник суспільного настрою політика «реформ» у виконанні Кучми). Але в тому-то і річ, що саме з Петром Симоненком у другому турі ніхто не гратиме чесно. Тут цілком доречно пригадати виборчий анекдот, розказаний Леонідом Даниловичем Кучмою на зустрічі лідерів держав Центральної Європи в польському замку Ланьцут влітку 1996 року, незадовго до виборів президента Росії. Там (у анекдоті) оголошують результати виборів: у Зюганова — 52%, але у Єльцина — 65%. Зрозуміло, оголошувати сфальсифіковані результати виборів завжди далеко небезпечно, однак у разі пари «Кучма — Симоненко» саме так і станеться. У лідера комуністів немає того авторитету за рубежем, який є, наприклад, у Євгена Марчука. У нього немає тих реальних важелів влади, якими володіє Олександр Ткаченко. Більшість виборців (навіть з тих, хто віддасть голоси за Симоненка), дізнавшись про те, як нахабно їх обдурили і навіть усвідомлюючи обман, швидше за все, зітхнуть із полегшенням. Тут якраз той випадок, коли люди готові швидше змиритися зі знайомим злом. Що ж до можливостей КПУ вивести на вулицю своїх найрадикальніших прибічників — то така можливість серйозно навіть не може розглядатися — наш народ дуже втомився.
Що ж примушує Петра Симоненка вступати в боротьбу в такій безнадійній ситуації? У нього — свої внутрішні проблеми. Зрозуміло, на нього тиснуть ортодокси в партійному керівництві. Можливо, що деякі з них мають свої окремі «задні думки». Взяти, наприклад, «комуніста № 2» Адама Мартинюка, якого навіть товариші по партії називають за очі «Саддам Іванович». Він — один з найрадикальніших борців за висунення партійного лідера кандидатом на президентство і, в перспективі — на політичне харакірі. Є, щоправда, два принципових питання: чи готові комуністи нести всю повноту відповідальності за те, що Леонід Кучма залишиться президентом України ще на п'ять років? Друге питання стосується тільки комуністичних лідерів: чи готовий Петро Миколайович Симоненко поступитися роллю керівника КПУ (наприклад, тому ж Мартинюку), після того як комуністи будуть змушені «очиститися» від Петра Миколайовича як такого, що «не виправдав високого довір'я»?
