Олександр ТУРЧИНОВ, заступник голови партії «Батьківщина»:
«Анатолій (Гриценко. — Ред.), як мені здається, просто захотів отримати політичні дивіденди на протиставленні себе іншим. У влади є постійний запит на так звану третю силу, яка била б разом із Партією регіонів по опозиції. І на цю роль приглядають багатьох. Головне завдання — розкол опозиційного руху. Мені дуже прикро, що Гриценко зараз грає роль, прописану в сценарії Адміністрації президента, синхронізуючи свої заяви з такими як Ющенко і Ляшко... Логіка лідерів міні-партій зрозуміла. Для них норма про прохідний бар’єр 1% в законі про вибори була важлива. Ми не змогли її протягнути, але ми змогли провести положення, які мінімізують можливість фальсифікацій. А чесні вибори для нас важливіші за дрібні політичні амбіції».
Анатолій ГРИЦЕНКО, лідер партії «Громадянська позиція»:
«Жорстка опозиційна риторика, імітація боротьби за визволення Тимошенко вдало поєднуються із грою в піддавки з Банковою. 17 листопада ми стали свідками змови вождів БЮТу з Банковою, під час прийняття закону про вибори — вони чітко виконали команду Чечетова і, на жаль, спонукали до ганебного голосування частину фракції «БЮТ-Батьківщина». Добре, що не всю — знаю, що люди моральні у фракції є і вони не брали участі в тому дійстві... Тепер вожді БЮТу готові підставити своє «опозиційне» плече Януковичу, аби разом проштовхнути через Раду та бюджет-2012 і закон про ринок земель, і антиконституційний закон 9127, і багато чого іншого. Торги не завершено...»
Ірина ГЕРАЩЕНКО, народний депутат України від фракції «НУ-НС»:
«І в стані влади сьогодні, до речі, теж дуже серйозний розкол. Учора я мала можливість прослухати брифінг одного регіонала, який звинувачував свого однопартійця в тому, що той їздить на краденому авто... Це, звичайно, проблеми Партії регіонів. Мене, насамперед, турбує інше — це нещирість у стосунках між політиками і віртуалізація політики. По-перше, опозиції необхідно змінити риторику. Допоки не буде щирості, ніякі показові обійми чи спільна участь у мітингах не працюватимуть на об’єднання. Ми вже це неодноразово проходили: політики об’єднувались навколо когось, а одразу після того, як цей хтось ішов у відставку, починалися чвари. По-друге, українська політика стає штучною. Медіа народжують таких собі віртуальних персонажів, «буратінок», які бродять з сайту на сайт, з шоу на шоу, але за ними не стоять реальні виборці, тобто вони не є реальними лідерами».
КОМЕНТАР
Вадим КАРАСЬОВ, політолог:
— По-перше, це — демократична опозиція. І об’єднати її адміністративним ресурсом, ресурсом страху, ресурсом належності до одного клану, як це було за часів перебування в опозиції Партії регіонів, — неможливо. По-друге, наявність багатьох лідерів опозиції свідчить про те, що немає визнаного лідера, або визнаний лідер знаходиться не в політиці, а за гратами. Демократів може об’єднати авторитет лідерства. Сьогодні такої кандидатури на лідерство, а не на «вождизм», — немає. Третє — це інституційний чинник. Немає виборчих блоків, а є політичні партії. Якщо був би блок, можна було б об’єднати всі партії в потужну демократичну коаліцію і дати відсіч партії влади. Свого часу так зробили проти Владіміра Мечіара, коли сім партій об’єднались в коаліцію, і звідти пішло демократичне відродження Словаччини з початку 2000-х років. А в Україні такий варіант заблокований Законом про вибори. Очевидно, кожна партія буде конкурувати з іншою партією на демократичному полі, відбираючи одна в одної голоси...
Опозиція, поки що, не має концептуального бачення свого місця в картографії нинішнього політичного процесу, а, відповідно, не може виробити стратегію. Чому? Як моделювати цю картографію? Можна накреслювати по лінії «опозиція — влада», можна по лінії «суспільство — влада», або «суспільство проти влади». Якщо опозиція проти влади, що характерно для демократичних розвинених суспільств, то немає нічого страшного, коли є декілька опозицій, вони конкурують між собою, вступають в коаліції між собою і таким чином проходить політичний процес. У нас ситуація інша. У нас є влада, яка відірвана від суспільства і фактично відгорожена парканами, щитами «беркутівців», а з іншого боку — суспільство: бурхливе, протестуюче, невдоволене, яке відчужене від влади і від політики. Опозиції потрібно вирішити головне концептуальне питання, яке вплине на їх стратегію: вони на боці себе, на боці своїх партій, які теж відірвані від суспільства, чи вони на боці суспільства? Якщо опозиція буде партією суспільства, тоді всі мають стати на один бік — бік суспільства, а не шукати сепаратних домовленостей, можливостей ексклюзивних каналів, які може надати влада. Якщо вони зрозуміють, що вони мають віддзеркалювати це передреволюційне суспільство, то тоді тут не може і не має бути великих протиріч. Можуть бути протиріччя тактики, а не стратегії. А оскільки вони не мислять себе на боці суспільства, а мислять себе в структурі опозиційних еліт, а не в народі, то тоді починається боротьба за місце в елітах. Йде боротьба не проти влади за суспільство, йде боротьба за себе, за пролонгування свого місця в елітах, за продовження привілеїв, за те, щоб бути на верхівці, хоча й в опозиції...
