І, дійсно, усі пропозиції щодо локальних проблем ЗМІ (скажімо,
передачі редакційних приміщень у власність колективів тощо), локальних
потреб Спілки у коштах (на Будинок ветеранів, санаторно-курортне лікування
членів Спілки, створення Національного прес-клубу та ін.), які лунають
регулярно на всіх зустрічах представників мас-медіа та представників влади,
у т.ч. і Президента, — вимагають єдиного: нормально налагодженого бюрократичного
механізму у роботі з громадськими, профспілковими, творчими організаціями.
Та, на жаль, тією ж мірою, як цього механізму не існує в нашій виконавчій
владі, точно так само, саме з точки зору практики «ручного управління»,
діє і Спілка журналістів, не пропонуючи грамотних, системних програм із
налагодження взаємодії медіа з державно-управлінськими структурами. Одночасно
Спілка не заявляє себе і як інституція, яка б захищала права і свободи
журналістів, принципи свободи слова методами громадського тиску на всі
гілки влади (яскравий приклад чого продемонстрували нам нещодавно російські
колеги, коли, окрім іншого, об’єднаними зусиллями десятка впливових видань
було випущено газету на захист А.Бабицького).
Звичайно, заради справедливості потрібно зауважити, що
у виступах голів обласних журналістських організацій йшлося і про речі
глобальні: щодо пріоритетної підтримки державою україномовних видань, роздержавлення
ЗМІ, скасування пільг на поширення деяких видань (читай — лояльних до влади),
зниження податкового тягаря на книжкову і газетну продукцію (хоча б до
рівня Росії), дотримання законодавства у галузі інформації комерційними
телерадіокомпаніями тощо. Та про все це говорилося через кому, не кажучи
вже про те, що багато з порушених питань (ну ще один приклад: виробництво
вітчизняного паперу) прямо стосувалися загалом-то діяльності Держкомітету
з інформполітики, який існував донедавна, представники якого, сидячи у
залі, втім, скромно відмовчувались. Все те, що відбувалося на пленумі,
нагадувало профспілкові збори радянських часів, або парт-госпактиви, або
з’їзди народних депутатів часів перебудови, коли кричали всі і про все,
але відомо, з яким кінцевим результатом. Попри те, що начебто вся «демократична
громадськість» усе ще покладає надії на уряд реформаторів (наскільки при
цьому ця громадськість блаженна — розмова інша). А наша журналістика вступила
зараз немовби у новий час, післявиборний, із уже створеною парламентською
більшістю, майбутнім референдумом, із реакцією європейських організацій
на певні процеси в Україні тощо. Проте Спілка журналістів на чолі зі своїм
керівником була не готова вести розмову з прем’єр-міністром про речі концептуальні
для нашого інформпростору. І натяку не було на якусь сформовану, сформульовану
і систематизовану програму розвитку і дій як самої Спілки, так і вітчизняної
журналістики. Не йшлося ні про дотримання законодавчих рамок у взаємовідносинах
ЗМІ зі всіма гілками влади, ні про оптимізацію механізмів захисту свободи
слова, ні про встановлення, нарешті, чітких «правил гри» на інформаційному
ринку, створення однакових для всіх умов медіа-бізнесу, ні про реальні
кроки з демонополізації засобів доставки та поширення ЗМІ... Судячи з усього,
свого часу обрання головою Ігоря Лубченка зіграло, звичайно ж, позитивну
роль — принаймні нині Союз дистанційовано від виконавчих структур, займаючи
досить незалежну позицію. І все ж один — у полі не воїн.
Саму атмосферу пленуму вражаюче характеризував такий нюанс:
півтори години, що його учасники провели в очікуванні прем’єр-міністра,
який запізнювався після короткого «розбирання» з представником «Укрпошти»,
пройшли у курилках. Членам правління Спілки нічого було обговорювати —
принаймні публічно — один із одним. І ситуація нагадувала до болю знайоме:
ось приїде пан, пан нас розсудить.
Можливо, не можна звинувачувати категорично саму Спілку
та її номенклатуру, тим більше, якщо врахувати передпенсійний або пенсійний
вік більшості членів її правління. Вони живуть законами іншої епохи (які,
до речі, нині з вражаючою швидкістю, і не без посильного сприяння самої
інтелігенції, поширюються у суспільстві знову). Вони звикли розмовляти
із владою вийнятково мовою чолобитних. Вони не знайомі у більшості своїй
із принципами роботи професійних спілок у демократичних країнах. Про те,
що вітчизняній журналістиці вже давно потрібна інша Спілка, з іншими завданнями,
пріоритетами та організацією діяльності — вже сказано немало. Власне, більшість
журналістів, тих, чиї імена зараз на слуху, вже і не є членами Спілки —
і вона, до речі, вже цілком могла б трансформуватися у Спілку ветеранів
журналістики, зі своїми специфічними завданнями. А от справжня професіонально-
творча Спілка журналістів — це те, що зараз, вочевидь, стоїть на порядку
денному. І ініціювати її створення, очевидно, мають самі журналісти, поки
ця ідея не оволоділа нашою офіційною або олігархічною номенклатурою, яка
і тут напружиться, щоб швиденько виготовити щось кишенькове і для себе
зручне. Тільки створення такої Спілки — з грамотними менеджерами, юристами,
з наступальною позицією і незалежністю від державного бюджету — дозволить
їй реально впливати на інформаційний простір країни і положення в ньому
конкретних журналістів та ЗМІ — як приватної, так і державної форми власності.
Тільки така Спілка зможе реально сприяти прозорості медіа-бізнесу, встановленню
однакових для усіх ЗМІ відносин із податківцями (для того, щоб фіскальна
політика держави не перетворювалася на інструменти політичного ручного
управління). Тільки при такій Спілці політики не зможуть, скажімо, перешкоджати
діяльності позавідомчої Національної ради з питань ТБ та РМ або запросто
витісняти з інформаційного простору неугодних їм журналістів.
Бо коли ми, журналісти, говоримо про свавілля чиновництва
і тіньового капіталу в країні — то маємо взяти певну частку провини і відповідальності
і на себе. Громадські інституції, які можуть стати реальними контролерами
дій влади, ніколи не ініціюються зверху. Вони завжди створюються копіткими
зусиллями самих громадян. Поки ж ми, журналісти, приймаємо правила гри,
що нав’язуються нам, вважаючи за краще бути ким завгодно: рупорами, прохачами,
жінками відомого призначення або ніби вільними птахами, що поглядають гордо
на менш «просунутих» колег, які кубляться у бруді, — наші ЗМІ завжди займатимуть
у суспільстві те місце, яке вони зараз займають. І ніякі соціологічні рейтинги,
які демонструють, начебто, високу довіру електорату до преси та ТБ, не
закамуфлюють очевидного: медіа в Україні не є самостійним чинником (тобто,
реальною четвертою владою) політичних і соціальних процесів. Не вони впливають
на громадську думку, а через них влада або олігархи визначають її. І поки
в Україні не буде створено могутньої самостійної журналістської організації
— нічого у цьому плані в країні не зміниться, апріорі зумовлюючи і ступор
багатьох демократичних процесів.
Наталя ЛІГАЧОВА, «День»
ВІД РЕДАКЦІЇ
Публікацією думки нашого оглядача «День» починає дискусію
про нинішній стан Спілки журналістів, назрілі у ній зміни і можливі шляхи
реформ. Зрозуміло, передусім ми надамо слово нинішнім керівникам Спілки.
