Обговорення закону про вибори до Верховної Ради у самій Верховній Раді обіцяє бути не менш, якщо не більш непередбачуваним та інтригуючим, ніж внесення змін до Конституції. Зацікавленість народних обранців очевидна: закон цей вони приймають для себе самих, і саме особливості оновленого закону мають забезпечити залишення більшістю нинішніх депутатів своїх мандатів при собі.
Перш ніж звернутися до можливих варіантів змін до виборчого закону, доречно було б повернутися до часів горбачовської «перебудови», коли спосіб проведення виборів, який був чинний на той час, піддавався найбільшій критиці. Були в цій критиці два моменти, про які нинішні демократи всі як один забули і нізащо не бажають згадувати. Перший момент: закон про вибори, власне, як і всі інші закони, що стосуються депутатів, мав бути чинним для депутатів наступного скликання. Усі пільги та привілеї депутати мали ухвалювати не для себе, а для своїх наступників. Закон про вибори також мав би прийматися депутатами не під чергові вибор и, а під наступні. Тобто чинні депутати не повинні були мати права щораз змінювати правила виборчої гри в своїх найближчих інтересах. Другий старанно забутий момент: кількість можливих каденцій для народного депутата. Якщо для президента країни народні обранці з піною у рота обстоювали й обстоюють лише два терміни перебування на посаді, то самих себе вони готові бачити в депутатських кріслах безкінечну кількість разів.
Дотримання двох вищеназваних правил одразу б зробило нашу виборчу систему на порядок прозорішою та раціональнішою. Тільки приймаючи закон не для себе особисто, можна дійсно дотриматись усіх норм і не допустити у виборчому законі можливості маніпулювання та зловживань. Швидше за все, наші нардепи про дружно забуті перебудовчі вимоги в найближчі сто років так і не згадають, тому будемо виходити із реальності. Реальність сьогодні в тому, що депутати палко прагнуть пропорційного виборчого закону. Саме в цьому більшість парламентських старожилів вбачають гарантію вітчизняної демократії. Маючи на увазі гарантію власного переобрання. Втомилися наші політичні лідери їздити до виборців і роздавати заздалегідь нездійсненні обіцянки. Практично ніхто з них не має стовідсоткової гарантії переобрання в «своєму» окрузі. Звідси й повага до політичних партій, які ще не так давно прийнято було вважати чимось несправжнім, бутафорським.
Нічого, власне, й не змінилося. Просто партійна бутафорія саме зараз стала потрібною. Чому бутафорія? Тому що навіть дійсно потужні та впливові партійні структури поєднуються в свідомості виборців з іменами конкретних лідерів. За них на чолі списку народ і голосує. А як саме зветься партія чи блок, ніхто назавтра й не згадає. Приклад — Наталія Вітренко, яка надовго залишилась у пам’яті політично активної частини населення. Хто сьогодні згадає назву її партії? Те ж саме можна сказати про Юлію Тимошенко та Павла Лазаренка, чия слава набагато більша за назви їхніх партій.
Таким чином, і сьогодні вітчизняні партії є не тим, чим вони мали б бути згідно чинного законодавства та світової політичної традиції. Українські партії — не більше, ніж трамплін до парламенту для окремих політиків та їхнього найближчого оточення. Існуючий поки що чотиривідсотковий бар’єр, лише подолавши який партія може пройти до парламенту, залишається чи не єдиним застереженням від перетворення нашої демократії на абсурд. Досить того, що за чинним поки що законом кожен бажаючий має можливість оперативно утворити блок із кількох «безхазяйних» політичних партій, яких у нас, незважаючи на «зусилля» Мін’юсту, більш ніж достатньо. Так, наприклад, спроби знайти хоч якісь ознаки існування Української консервативно-республіканської партії далі, ніж за три метри від нардепа-списочника Степана Хмари, буде коштувати бажаючому неабияких зусиль.
Чи можна запобігти подібним казусам у новому законі про вибори? Безперечно, що так. Підготувати відповідний законопроект під силу будь-якому випускнику юридичного факультету, якщо сам випускник не претендує на обрання в нардепи. Коли ж закон готують ті, кому за цим законом обиратися, виникають і ще виникатимуть безліч абсурдних на перший погляд пропозицій на кшталт встановлення «одновідсоткового бар’єру» для проходження партії до парламенту. За такою логікою простіше встановити планку на рівні 0,22222 відсотка. Саме такий результат дає ділення ста відсотків на чотириста п’ятдесят. Тобто на кількість місць у Верховній Раді. Чому ні? За такої системи зовсім не буде ображених, і принаймні лідер партії, яка подолає «бар’єр» у 0,22222 відсотка, зможе гарантовано влитися на чотири роки до лав вітчизняних законодавців.
Уже зараз можна передбачити, що після обговорення та гарячих дебатів із застосуванням найновіших технологій вітчизняної парламентської боротьби новий виборчий закон буде гарантовано змішаним. Тобто в ньому будуть змішані інтереси більшості нинішніх законодавців залишитись такими ще хоча б на один термін. Коли ж ця законодавча суміш буде добряче збовтана в процесі реальної виборчої боротьби, ми знову одержимо в парламенті щось каламутне. Як завжди.
