ХТО НАМИ КЕРУЄ?
Процеси, що відбуваються у політиці країни, прямо пов'язані
з рівнем освіти вищого керівництва країни та крупних бізнесменів. Усі вищі
керівники мають радянську освіту. Після отримання цієї освіти в них сформувалася
ідеологічно залежна картина світу, яка у процесі адміністративної роботи
не змінилася і не могла змінитися. Ті, хто намагався поєднати адміністративне
керівництво з бізнесом, отримали деякий досвід, однак за такий спосіб «навчання»
країна заплатила дуже дорогою ціною — корупцією.
Давайте подивимося на тих, хто нами керує. Їх біографії
і життєвий шлях — аж ніяк не таємниця. Досить взяти до рук видання «Хто
є хто в Україні», щоб перед нами пройшли одне за одним покоління партійних
керівників і адміністраторів, що зробили кар'єру в радянський час і нині
дослужилися до вищих чинів. Перегортаючи це видання, ми спробували збагнути
закономірності їх життєвої дороги, звертаючи особливу увагу на їх освіту
і на подальшу професійну перепідготовку. Ми усвідомлено не називали прізвища,
оскільки мова йде не про персоналії, а про покоління, репрезентовані ними
і ті процеси у сфері управління, у яких вони беруть участь.
Ми проаналізували біографії двох десятків чоловік: управлінців
вищої ланки системи державного управління і найбільших бізнесменів. При
складанні списку управлінців для дослідження ми враховували їх посаду (статус
у бізнесі) та вік. Ми звертали увагу на їх походження, первинну освіту,
менеджерський досвід, час входження на рівень ланки вищого управління,
управлінську освіту (або її відсутність).
Провівши аналіз ми поділили цих людей на чотири групи,
у яких простежується залежність від часу народження того чи іншого управлінця
і відповідно від часу отримання ним освіти. Щоб оцінити економічні погляди
цих людей, ми провели спеціальний порівняльний аналіз тих підручників,
за якими вони вивчали свого часу економіку.
Перша група — адміністратори вищої ланки управління — люди
30—40-х років народження. Первинна освіта більшості з них не пов'язана
з управлінською діяльністю. При переході до вищого адміністративного керівництва
повторної освіти або професійної перепідготовки не було (принаймні, про
це не повідомляється у згаданому нами виданні). Їх особистий менеджерський
досвід, набутий у радянський час, абсолютно не відповідає новим реаліям,
в яких усі вони зуміли зайняти високе становище. Перекваліфікацію та набуття
досвіду вони проходили уже під час безпосереднього керівництва на вищих
постах, і це у більшості випадків дорого обійшлося нашій країні. Їх особисті
економічні інтереси були неадекватними новій ситуації, а частіше за все
— навіть не сформовані або не усвідомлені. Усвідомлення власних інтересів
ними відбувалося одночасно з формуванням самих економічних інтересів незалежної
держави. Здебільшого ці люди не прагнуть бути публічними політиками, завойовувати
довіру і підтримку своїх цілей. Їх цілі переважно короткострокові, а чіткі
зовнішньоекономічні устремління у них відсутні (найчастіше вони формулюють
їх так: «з одного боку, з іншого боку»).
Підручники з економіки 50—60 років, за якими вчилися люди
цієї групи, вміщують масу ідеологічного матеріалу про докапіталістичний
та капіталістичний спосіб виробництва, більш чи менш повний виклад «Капіталу»
Маркса, перехідний період від капіталізму до соціалізму, суспільну працю
при соціалізмі, розподіл за працею, планове і галузеве розуміння державного
управління економікою. Основний тип управління, що висвітлюється у межах
планового та галузевого підходу, — адміністративне управління економікою.
Таким чином, люди першої групи, будучи адміністраторами,
переважним чином не можуть і не вміють робити нічого іншого, крім того,
чому їх навчили в молодості за даними підручниками й у ході їх подальшого
досвіду в радянській системі управління. Саме ці люди назвали реформу державного
управління, що планується, «адміністративною реформою», тобто реформою
всередині адміністративного способу управління. Перехід до стратегічного
чи цільового управління ними не розглядається, тому що у них немає про
це знань — їх освіта не дозволяє їм усерйоз розглядати те, що виходить
за рамки їх освіти, за межі досвіду. Прогнозувати розвиток цієї групи можна
досить точно — у найближчому майбутньому їм доведеться піти з високих посад,
що вони їх займають. Головним їх досягненням можна буде вважати більш чи
менш невеликий рівень завданих втрат і боргів країни. Їх заслугою можна
буде вважати створення і збереження нинішнього політичного устрою і, можливо
(якщо вони встигнуть скоректувати свою кадрову політику), талановитих і
сильних професіоналів, яких вони залишать після себе.
Друга група — бізнесмени- політики старої хвилі — люди
40—50-х років народження. Це люди приблизно того ж покоління, що й попередня
група, але які з тієї або іншої причини свого часу зайнялися господарською
діяльністю. Їх кар'єра у радянський час була пов'язана з їх адміністративною
діяльністю. Ця діяльність дозволила їм набути досвіду і ресурсів для підприємницької
діяльності у новий час, яка, розростаючись і виходячи на високий рівень,
потребувала високих покровителів, лобіювання своїх інтересів, а іноді й
безпосереднього «входження у владу». Їх економічний інтерес пов'язаний
з використанням здобутих ними у минулому ресурсів, які частіше за все дісталися
їм у спадок від держави. У новий час вони продовжують поєднувати бізнес
з політикою.
Більшість людей цієї групи отримали можливість займатися
бізнесом завдяки перекачуванню у приватну власність державних ресурсів.
Багато хто з них зумів довести свій бізнес до загальнодержавного рівня
завдяки протекціонізму або монопольному становищу, займаному ними на вітчизняному
ринку не в останню чергу за рахунок лобіювання ними своїх інтересів на
політичному рівні або через особисті зв'язки з першими особами. Прогнозувати
їх майбутнє можна імовірнісно — можливо, їх бізнес буде розукрупнений,
як тільки їх покинуть покровителі, а новій управлінській системі доведеться
запропонувати їм однакові для всіх правила гри. Можливо, вони збережуть
своє нинішнє соціальне становище та багатство, але втратять свою монополію
і протекторати з боку держави. Якщо ж їх тип діяльності закріпиться як
основний, тоді в країні буде конституйовано олігополістичний капіталізм
з елементами демократії.
Третя група — помірковано-ліві й ліві політики — люди 50—60-х
років народження. Це освічені адміністратори і наукові працівники епохи
пізнього застою. Переважно ідеологи, теоретики та мрійники. Загальне враження
від них таке, що вони не повністю отримали: чи то не вчасно зметикували,
чим треба займатися, чи то не змогли знайти собі місця у нових умовах,
чи то хтось несправедливо з ними обійшовся. Це дуже енергійні люди, але
уся їх енергія має сильний руйнівний потенціал. Крім того, їх управлінська
діяльність сильно ідеологізована і непрагматична. За своїм економічним
інтересом вони представляють дрібних власників і вимушені шукати підтримки
серед незаможних прошарків, пенсіонерів та люмпен-пролетаріату. Дехто з
них абсолютно свідомо обстоює збереження адміністративного способу управління
у державі аж до повернення «держплану» і СРСР. Прогноз для цієї групи невтішний
— зі старінням електорату цієї групи і зміни покоління при владі політичний
вплив цієї групи меншатиме. Деякі її представники вимушені будуть піти
в освітню (наукову) діяльність або зайнятися дрібним бізнесом.
Підручники з економіки 70-х років принципово мало чим відрізняються
від підручників 60-х років (та ж плановість і той же галузевий принцип
управління економікою). Однак у цих підручниках вже більше місця відводиться
господарському розрахунку, рентабельності і прибутковості соціалістичного
виробництва, а також способам економічного стимулювання праці. Безумовно,
це сприяло процесу більшої індивідуальної економічної активності людей
з освітою на базі таких підручників. Однак істотним чином на принципове
розшарування людей, котрi вчилися за цими підручниками, вплинула перебудова:
одна частина людей (друга група) зуміла вжити свої економічні знання на
не завжди законне збагачення, а інша частина людей (третя група) застрягла
на нищівній критиці й опозиції як особливому типі діяльності й продовжує
обстоювати «соціалізм з людським обличчям».
Загалом саме протистоянню другої та третьої груп ми зобов'язані
процесом невизначеності та хаосу, що триває як в економіці, так і в політиці
нашої країни. Їхня взаємна критика й спрямована на знищення один одного
діяльність не можуть бути примирені. Їхнє протистояння може вирішити лише
час. Їхня заслуга перед майбутнім полягатиме в тому, скільки вони зможуть
залишити замість себе талановитих професіоналів, які при цьому будуть відрізнятися
від другої групи тим, що виступатимуть за рівні правила гри, демонополізацію
бізнесу та скасування державного протекціонізму, а від третьої групи тим,
що не будуть так сильно ідеологізовані.
Четверта група — бізнесмени-політики нової хвилі — люди
60-х років народження. Їхня кар'єра пов'язана з бізнесом у новий час, тобто
вона почалася пізніше, ніж у бізнесменів-політиків старої хвилі (друга
група). Від представників старої хвилі їх відрізняє також і те, що в них
немає радянського адміністративного досвіду, що в цьому випадку є перевагою.
Їхній економічний інтерес сформувався в той час, коли всі державні ресурси
були вже розділені, й їм найчастіше доводилося створювати свої ніші для
бізнесу з нуля. Від представників старої хвилі їх відрізняє більш висока
активність і навіть агресивність на зовнішньому ринку, наявність чіткіших
і усвідомленіших зовнішньоекономічних інтересів. Однак саме відсутність
минулого адміністративного досвіду та відповідних адміністративних зв'язків
не дозволяє їм відчувати себе у своєму колі щоразу, коли доводиться входити
у владу або стикатися з її представниками по роботі.
Підручники з економіки 80-х років відрізняються від підручників
70-х тим, що в них більше уваги приділяється товарно-грошовим відносинам
при соціалізмі, господарському розрахунку, кругообігу та обігу виробничих
фондів, кредиту за соціалізму, витратам підприємств, системі цін, чистому
прибутку та фінансам, грошовому обігу та балансу народного господарства.
Значна кількість сторiнок приділяється міжнародній системі розподілу праці
та формам економічної співпраці. Такі знання мали сформувати людей з непоганою
економічною підготовкою та готовністю до зовнішньоекономічної діяльності.
Проте ця зовнішньоекономічна діяльність людей четвертої групи й частково
людей другої групи створила з них особливий прошарок людей, який має стійку
назву —«олігархи».
Внаслідок зіставлення типів зовнішньоекономічних проектів
великих бізнесменів Росії та України, ми змушені констатувати таке. Одні
з найзаможніших людей Росії були створені на зовнішньоекономічних схемах,
побудованих на експортних операціях, хоча й сировинних. Тоді як найбагатші
люди України виросли на зовнішньоекономічних схемах, побудованих на імпортних
операціях з енергоносіями, найчастіше бартерного типу. Таким чином, нові
українські олігархи були створені на схемах, коли імпортуються енергоносії,
за це розплачуються товарним бартером, частка прибутку нелегально ввозиться
готівкою, а потім ці суми легально повисають на нашій державі, як борг
перед Росією. Оскільки наші доморослі олігархи виросли на таких імпортних
схемах, то вони не мають своєї активної зовнішньої політики (хоч би стосовно
тієї ж Росії). Тоді як російські бізнесмени-експортери не лише мають свою
зовнішню політику стосовно України, а й навіть неодноразово вже змушували
нас віддавати за борги то військові кораблі, то стратегічні бомбардувальники,
використовуючи державний політичний шантаж. Тому в даної групи ми можемо
зафіксувати брак знань у сфері стратегічного планування, що приводить до
їхнього програшу в стратегічному поєдинку з Росією.
У всіх проаналізованих осіб, віднесених нами до сфери великих
бізнесменів і управлінців вищої ланки управління, немає спеціальної менеджерської
освіти, деякі з них набували її на власному досвіді ціною багатьох помилок
і довготерпіння керованого ними персоналу апарату. Серед осіб, які розглядаються
нами, явно помітно брак кваліфікованих кадрів, оскільки до того часу, коли
вони почали свою діяльність на постах вищого керівництва, ВПШ вже були
зруйновані, а створені замість них інститути перепідготовки кадрів годяться
хіба що для середнього управлінського складу.
Для тих iз них, хто захистив дисертацію, характерною є
одна особливість — усі вони захистили дисертації в основному останнім часом
(впродовж 90-их років), тобто лише тоді, коли, з одного боку, рівень адміністративної
влади дозволив це зробити, а з другого — дисертація стала чимось на зразок
обов'язкового атрибута влади, й останнє — коли дисертація перестала становити
наукову цінність, і її захист перетворився на формальне визнання з боку
інституційної системи освіти.
Наша теза стосовно нинішніх великих бізнесменів і вищого
керівництва країни полягає в тому, що навіть нелегальний бізнес і не завжди
відкриту політику вони роблять невміло. Претензії, котрі часто висуваються
їм із боку журналістів, мають бути пов'язані зовсім не з тим, що вони провінціали
за походженням або дістали погану освіту. Ці претензії мають полягати в
тому, що вони так і залишилися в рамках своєї освіти, отриманої раніше,
і старого досвіду, не зумівши переучитися або дістати заново повноцінну
управлінську освіту, що відповідає сучасним світовим вимогам.
СТВОРЕННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ ВИЩОГО КЕРІВНИЦТВА
Описана вище ситуація — результат того, що владна еліта
досягла об'єктивної межі, границі своєї компетенції, і вона неспроможна
принципово змінити свої концептуальні підходи в управлінні державою та
великими компаніями передусім через отриману освіту і небажання переучуватися.
Тасування кадрів, спроби поліпшити виконавську дисципліну, посилення відповідальності
нічого не дадуть. Усі кадри, що приходять з описаних нами поколінних груп,
просто об'єктивно не в змозі змінитися: вони можуть працювати виключно
в рамках адміністративних схем, у рамках адміністративного типу керівництва.
Вони не можуть самі по собі перейти до цільового управління або до стратегічного
планування, тому що їх просто ніхто не вчив цього. За межами їхнього світогляду
залишилися проблеми відкритого бюджетного процесу, публічна політика, індикатори
ефективності економіки в нових умовах, точки зростання, найближча зона
розвитку тощо.
Сектора освіти, який займала раніше ВПШ, немає. Раніше,
в радянські часи, кращі люди (вищі за посадою і за рівнем завдань, що вирішуються)
повинні були мати ліпшу освіту. Для цього існували ВПШ — вони надавали
явно ліпшу освіту: лекторам ВПШ дозволялося говорити набагато більше, в
них було більше свободи щодо знань, які повідомляються, і набагато більше
свободи, що стосується аналізу поточної ситуації, бо їхнім учням була потрібна
не агітація і пропаганда, а інструменти і технології роботи з реальною
ситуацією. У нас тепер усе навпаки.
Сьогодні не царська справа вчитися. Парадокс: чим вище
людина рухається службовою драбиною, тим слабша і нерозвинутіша освітня
структура навколо неї. Такому становищу сприяє те, що немає системи підвищення
кваліфікації та системи перекваліфікації для вищого управлінського складу.
В Україні зруйновано систему перепідготовки кадрів. А в освітні заклади,
що залишилися, залучені переважно представники виконавчої влади. Ситуацію
якось намагаються змінити за рахунок візитерської освіти за кордоном, коли
управлінець вирушає переймати досвід. За всієї корисності таких поїздок,
отримані там знання не є системними і не можуть бути поставлені в заслугу
вітчизняній освіті.
Сьогодні немає вузів, які б ставили завдання або хоч би
привселюдно заявляли, що мають намір стати освітнім центром зі світовим
ім'ям. Національний університет ім. Т.Г.Шевченка так і залишився явищем
вузьконаціональним, що не претендує на сучасний рівень освіти. Києво-Могилянська
академія, хоч і запрошує зарубіжних викладачів, але при цьому пішла у спеціалізацію
і готує, по суті, емігрантів. Студенти настільки проникаються західною
культурою, їхні знання західного зразка настільки не відповідають вітчизняній
реальності, що вони дуже часто знаходять роботу за кордоном, а то і взагалі
виїжджають із країни.
Для представників вищого керівництва не існує структури
освіти, як не існує системи перепідготовки кадрів для сфери вищого керівництва.
Це час для появи квазі-консультантів. Дефіцит знання заповнюється нашвидку
організованим навчанням. При цьому не з'являється ні проектів, спрямованих
на розвиток, ні, власне, масштабних освітніх проектів. Реформа освіти багато
в чому не рухається, тому що управлінська діяльність не розглядається як
провідна сила суспільних трансформацій. При цьому для становлення нового
типу освіти треба долати галузеве розуміння освіти, яке залишилося від
радянського періоду. Ми досі маємо освіту, що відповідає попередньому способу
господарювання, і саме освіта значною мірою втримує такий стан речей.
Сьогодні в Україні з'явилася і розвивається така інституція,
як партії, де основний упор робиться на оргбік, а не на освіту, і які теж
потребують освіти, свіжих ідей і думок з боку світової еліти. Партії не
розробляють стратегії розвитку і самі перебувають поза ситуацією розвитку.
Вони відживають цикли зародження-розпаду і йдуть з політичної арени. Нинішні
партії не розраховують на довгостроковий період свого існування, не готують
собі кадрову зміну. Партії не займаються освітою і навіть не ставлять завдань
утворення нового кадрового складу в своїх програмах (в цьому легко пересвідчитися,
переглянувши програми декількох найбільш впливових політичних партій).
Звідси надія на інше покоління. Але нове покоління повинно
мати принципово іншу освіту. А де ж її взяти, якщо для того, щоб вона з'явилася,
необхідно, щоб люди найвищих посад визнали себе неосвіченими і добровільно
погодилися «сісти за парту»? Нове покоління може зіткнутися все з тим же
парадоксом: що вищу посаду обіймає людина, то рідше вона проходить курси
підвищення кваліфікації, то менше людей її можуть консультувати. Втім,
дуже можливо, що позитивну зміну ситуації принесе саме нове покоління.
Нинішнє покоління управлінців має полювати на нове поколінням, стимулювати
його освіту і готувати собі гідну зміну. Порятунок нинішнього покоління
управлінців у тому, щоб залучити нових політиків і дати їм можливість реалізувати
те, що вони самі не змогли.
Досвід подібних проектів, коли у владу приходили нові з
сучасною освітою люди і докорінним чином міняли ситуацію в країні, можна
черпнути на прикладі Чилі, Єгипту, Грузії. Нестандартні підходи до освіти
в процесі управлінської роботи демонструє президент Калмикії Кірсан Ілюмжінов.
З чого треба починати, щоб змінити ситуацію, не так важливо. Головне спробувати
змінювати…
