У не такому далекому, але наївному минулому, громадськість та політична еліта удавали або щиро вірили в те, що знають відповідь. Мета реформ — у побудові в Україні ринкової економіки та демократичної політичної системи. Пізніше з’явилася теза про вступ до ЄС, але вона має досить самостійне значення.
Згодом, нехай навіть і пізно, і уже не взмозі зупинити суспільний та економічний хаос, ми зрозуміли, що ринкові реформи пов’язані із часом неприйнятними соціальними жертвами, одночасна із ними демократизація із легкістю може привести до влади екстремістів, а шлях до ЄС не тільки тернистий, а й сповнений чималих несправедливостей та протиріч.
Наші ліберали стверджували, що ринкові реформи посуваються у нас надто повільно, із ностальгічними поглядами назад — звідси і зубожіння, і зловживання, і невдоволення. Багато західних політекономістів, навпаки, стверджували, що реформи у нас пролетіли надто швидко, некеровано і перервано — звідси: і зубожіння, і зловживання, і розчарування. Висновок звідси може бути такий: немає жодної універсальної програми економічних реформ. Є лише держава та суспільство із вихідними даними, певними інтересами суспільно-політичних угруповань та фінансово-промислових груп, зовнішньополітичними пріоритетами та культурною традицією.
Станом на 2000-й рік в Україні склалася ринкова економіка. У цій економіці, за даними досить доречного опитування каналу «Інтер», один відсоток громадян може дозволити собі все, що завгодно, чотири — все, крім т.з. предметів розкошу (себто машини, другої квартири тощо), трохи більше за десять відчувають себе ситими, інші перебувають у злиднях. Розпливчасті «ринкові» реформи закінчилися — більша частина ВВП виробляється у недержавному секторі, звідти ж надходить більшість податків.
Але чи є цей ринок подібним до ринків розвинутих країн планети, де проживає її «золотий мільярд»? Ні. Бо він є за сутністю «антисуспільний», за структурою — тіньовий. Наш ринок просякнутий корупційними зв’язками, малоіндустріалізований, не надає ані прийнятного об’єму робочих місць, ані отримує достатньо внутрішніх та зовнішніх інвестицій. Все це аж ніяк не сприяє українській суспільно-економічній експансії (бо це є сенс життя кожного суспільства) — хоча б у межах власних кордонів.
Отже, цей ринок потребує корекції — ні, не такої що пропонують ліві. Корекція ринку в Україні задля утримання росту — росту виробництва, заробітної платні, бюджетних прибутків та видатків, соціальної справедливості та зменшення безробіття і бідності. Ось яку мету має переслідувати українська політично-адміністративна еліта, якщо вона виконує ті самі функції що їй притаманні на території проживання «золотого мільярду» (себто служить суспільству). Але вона їх не виконує. Чому?
Саме тут постає питання демократичної політичної системи. Довгий час ми вважали, що із демократією у нас все рухається у правильному напрямку. Так само вважали і наші західні партнери. Окрім Балтії саме Україна стала прикладом мирної зміни влади у 1994-ому році. Ми навіть колись хизувалися своєю ліберальністю, особливо на тлі кривавих подій у Росії, Придністров’ї і на Кавказі, встановлення тиранічних режимів у Білорусі та Середній Азії. Що ж трапилося?
Політична система, що ми її ствердили подихом полегшення у пам’ятну ніч — є чи не найпротирічніша і не найнестабільніша серед існуючих світових моделей. Така система, на подив усім світовим політологам, таки запрацювала демократично, але лише у Франції. І то після тривалої «розборки» між президентом Де Голлем, партіями та громадськістю. Отой перехідний період (а як відомо, тимчасове буває тривалішим за постійне) був ані виразно авторитарним, ані демократичним. Як і у нас — результати виборів приблизно збігались із бажаннями виборців. За відсутності Її Величності альтернативи. І стався вибух, схожий на сучасні київські події. Такі системи, як у деголлєвській Франції або у нас звуться у світовій політології «напівфасадними» демократіями.
Отже, у нас така собі «напівфасадна» демократія. Та чи подібна така система до тих, що керують суспільствами країн «золотого мільярду»? Ні. Тому що вона не дає спражньої альтернативи, не підтримує суспільної ініціативи, легко маніпульована, глуха до суспільних викликів та пріритетно відноситься до певних економічних інтересів.
Відтак наша демократія потребує корекції. Корекції задля поширення «відчуття свободи», що так притаманне сучасному громадянинові розвинутої країни. Корекції, спрямованої на більшу відповідність її функціонування всебічному розвиткові українського ринку. Корекції, спрямованої на включення України до домінуючого на цій планеті конгломерату пост-індустріальних суспільств.. Адже нехай би як виглядала їх зовнішня політика, у межах своїх кордонів вони таки є демократіями. Чи можлива така корекція?
Тут постає питання суспільної трансформації. Чи відбулася вона в Україні? Певною мірою — так. Українці навчилися в екстремальних обставинах захищати свої права, без максималiстської упередженості відноситися до підприємництва; помандрувавши Заходом, зрозуміли, що таке гідний рівень життя. Але у цілому наше суспільство, за виразом В.Полохала скрижаніле. Воно навряд чи є громадянським, ще у меншій мірі — відкритим. Бо розмиті, але не зруйновані більшовиками традиційність та патріархальність — захист від викликів зовнішнього світу — відновили свою динамiку після падіння режиму. Номенклатурними привілеями, молодими подружжями, розкладом профспілок, релігійним фанатизмом — процес ретрадиціоналізації міцно вхопив наше суспільство за горло.
Чи це суспільство схоже на суспільства розвинутих країн? Ні. Бо воно нежиттєздатне, потенційно нестабільне та просякнуте неприхованим патронатом. Отже, наше суспільство потребує корекції. Спрямованої хоча б на те, аби проповідники демократичних змін та постіндустріалізму не залишилися голосами у пустелі. Відповідальність за проведення корекції суспільства в Україні може лягти хіба що на плечі освітян, журналістів, свідомих захисників своїх та чужих прав і поодиноких ділових людей. Чи поталанить їм? Побачимо.
Кінець задекларованих на початку перебудови реформ промайнув повз наші затьмарені скрутою та розчаруванням очi — і ми його не помітили. Бо він видався нам спотвореним відображенням наших ідеалів і мрій у кривому дзеркалі. А оскільки ламати дзеркало, подібно до народного прислів’я — марнування часу, то маємо тепер змагатись не з вітряними млинами, а з реальністю малодемократичного, соціально зубожілого та традиційного суспільства. Великий «стрибок» шляхом усебічної, ненасильницької суспільної корекції — ось і надто спізніла українська національна ідея.
