На інтерв’ю у газеті «День» №110—111, за 25—26 червня 2010 року
Після ознайомлення із запитаннями Л. Івшиної та відповідями на них А. Яценюка складається враження, що еволюція цього політика триває.
Водночас, мене, з одного боку, як людину, що поділяє більшість тез, які висловив А. Яценюк на сторінках газети «День», — з іншого боку, як потенційного виборця, не полишають певні сумніви щодо спроможності лідера «Фронту змін» публічно визнавати свої помилки та діяти, як державний діяч, навіть коли на кону стоїть політичний рейтинг.
Поясню, чому.
Маю декілька запитань до пана Яценюка, відповіді на які, на мою думку, бажали б отримати також багато мислячих громадян України. Гадаю, чесно відповівши на них, екс-претендент на президентську посаду зможе також убезпечити себе від можливих політичних помилок у майбутньому.
Отже, перше запитання. Як ви сьогодні оцінюєте свою критику на адресу колишнього президента В. Ющенка, що пролунала з приводу славнозвісної минулорічної заяви Д. Медвєдєва? Адже в цьому разі цілком зрозуміло, що йшлося не про Ющенка особисто, а про позицію Президента України щодо недопущення російського домінування на пострадянському просторі, передусім в Україні.
Більше того, кому, як не Вам, людині з дипломатичним досвідом і президентськими амбіціями, не знати про ті непублічні, але агресивні заяви, що лунали на різних щаблях російської влади на адресу Ющенка та інших керівників держав Центрально-Східної Європи, які прилетіли в Тбілісі під час російсько-грузинської війни 2008 року. Не в традиціях кремлівського керівництва дарувати такі вчинки. Історія з Литвиненком — тому красномовне підтвердження.
З огляду на це, чи змінилася ваша думка тепер? Чи припускаєте ви думку про те, що, зайнявши угодовську позицію з ПР, комуністами та іншими реакційними силами, які під приводом критики начебто антиросійської політики президента Ющенка здійснювали дискредитацію зовнішньої політики України, ви фактично стали їхнім спільником?
Друге запитання.
Наскільки успішною видається вам ваша президентська рекламна кампанія, побудована переважно на мілітарній символіці та лозунгах індустріалізації тощо у стилі 20-х років минулого століття?
Не секрет, що красиві декларації без означення конкретних часових меж, механізмів та ресурсів, особливо людських, необхідних для їх реалізації, залишаються не більш ніж популістським пайком для електорату, чому ми вже були свідками не раз.
Тому чи раціонально було вкладати досить великі суми в сумнівної якості політичну рекламу замість того, щоб профінансувати два-три проекти, наприклад:
— енергозбереження (юридичний, організаційний, інформаційний супровід на рівні окремої адміністративно-територіальної одиниці пілотного проекту з автономного використання енергії вітру, сонця, біосировини для забезпечення потреб життєдіяльності);
— уже озвучена індустріалізація — інвестиції у винаходи вітчизняних науковців і доведення їх до промислового виробництва у нас в Україні, а не за кордоном;
— екологія — втілення в життя хоча б одного проекту щодо утилізації сміття в будь-якій точці України.
Безумовно, реалізація і належна реклама хоча б одного такого проекту показали б реальні можливості пана Яценюка та його політичної сили досягати задекларованих цілей.
Третє запитання.
Мабуть, ніхто не буде сперечатися, що просування та якісна промоція українського продукту (промислового, сільськогосподарського чи мистецького) — це прямий обов’язок наших чиновників з диппредставництв — МЗС і торгових місій — Мінекономіки. На жаль, якість їхньої роботи просто безнадійна, не залежно від того, які сили перебували при владі — чи молоді й успішні бізнесмени Тігіпко, Яценюк, чи представники академічної науки Терьохін, Данилишин, а віз цей тягнуть окремі ентузіасти, рекламуючи самих себе за кордоном власним коштом, ще й наражаючись на перепони з боку як вітчизняної, так і іноземної бюрократії. Тобто маємо критично малий рівень професіоналізму, державницького підходу і патріотизму в державному управлінні.
Які рецепти може запропонувати лідер «Фронту змін» для подолання цієї проблеми і для того, щоб реформи в державному управлінні слугували не збільшенню кількості чиновницького апарату, а його якісному оновленню?
І насамкінець — запитання, яке перегукується з попереднім, але є більш широким та важливим під гуманітарним кутом зору, особливо в контексті останніх наступів як усередині країни, так і ззовні, не лише на національні інтереси України, а й на наші національні цінності.
Ідеться про створення мережі Українських культурних центрів за аналогією з Французькими, Британською Радою, Інститутом Адама Міцкевича, на необхідності яких уже другий десяток років наголошують усі не байдужі до України вчені, громадські діячі.
Ви є постійним учасником різних міжнародних форумів, у тому числі за участю представників української діаспори за кордоном. Чи розглядали ви можливість виступити ініціатором (співзасновником або в якомусь інакшому форматі) створення Українських культурних центрів, об’єднавши всі необхідні для цього ресурси як з боку діаспори, так і всередині країни? Вважаю, що такі кроки знайдуть підтримку серед багатьох громадян (у тому числі спонсорську), навіть тих, хто розчарувався в політиці, оскільки, хоч би як там було, нарешті має з’явитися інституція, яка покаже світові країну, з якої, наприклад, насправді походить королева Франції Анна Ярославна.
Наперед дякую за відповіді.
Із повагою, Світлана МИХАЛЮК, юрист, Київ
