Лєв Гумєльов, російський демократ
(«От Руси к России», М., 1992)
«Одного бив би за те, що катує, а другого за те, що не борониться»
За Тарасом Шевченком
На тлі 15-річного проміжку формальної незалежності й відсутності реального суверенітету, вже не згадуючи попередні колоніальні 75-річчя і 300-річчя під Росією, особливо гостро сприймаються поразки і втрати:
складання атомної зброї без належної компенсації і міжнародних гарантій;
Чорноморський флот (неадекватний, «братський» розподіл);
збереження російської імперської ідеології в українських структурах і такої ж культури;
зміцнення «п'ятої колони» і «демократичне» заохочення до її поширення по усіх українських широтах і глибинках аж до Карпат.
Україна свого часу пройшла стадію «реального соціалізму». Сьогодні бачиться наступний період — період «реальної демократії». Бо, як заявляють фахівці Міжнародного центру перспективних досліджень: «Жодне покоління українців не жило в умовах реальної демократії» («Українська правда», 28 грудня 2006).
Отож, давайте жити в умовах реальної демократії!
Очевидно, слід розуміти реальну демократію таким чином, коли:
1) реально погоджують, адаптують українську історію до вимог сусідньої держави, колишнього (?!) суверена;
2) реально пристосовують економічну політику до вимог інших країн, союзів;
3) суспільство з невизначеними національними ознаками реально відмовляється від формування української держави;
4) реальне громадянство без реальних національних ознак і відповідальності за країну перебування перетворюється в перманентний електорат із своїми симпатіями/антипатіями.
Проза життя. Нічого надзвичайного, несподіваного не трапилось за зазначений проміжок, очевидно, нереальної демократії, окрім хіба що народних збурень під проводом Народного Руху України (1989— 1992 рр.) та Майдану (2004 р.), що породили чергові ілюзії та сподівання.
А з другого боку, тривали процеси «обнулення», які підводилися під фундаментальні основи новітньої держави (а це «обнулення» історії України, яка, слід розуміти, починається від 24 серпня 1991 р.); «обнулення» російських боргів Україні. Росія, як спадкоємець усіх надбань СРСР (валютний, алмазний фонди, закордонні представництва (майно!) тощо, мала б сплатити Україні близько 17 відсотків її частки. Напрошується висновок, що ніхто у Кремлі не збирається ні сплачувати, ні відповідати за збитки, завдані Україні російської імперією. Та власне, не чути й з боку чільних представників українських владних структур про підготовку відповідних позовів, якими можна було б завалити міжнародні суди щодо некомпенсованих втрат від штучних голодоморів 1921— 1922 рр., 1932—1933 рр., 1946—1947 рр., за цикл експериментів з українцями на їх виживання.
У цьому ряду цікаво знати: це винищення чи дискримінація українців? А також доречно нагадати, що демократичне «обнулення» екології і злочинні її наслідки, «обнулення» культури (неповернення, викрадення історичних, музейних цінностей тощо) сформували нігілістичне ставлення до Української держави. І відтак, держава з органу, що активно (агресивно, у доброму розумінні цього слова) відстоює по всьому периметру національних інтересів українське їх ядро, перетворилася в бюро по наданню платних послуг.
Допускаю думку щодо свого упередженого ставлення в оцінці реальних досягнень демократичного маршу «чесних, прозорих виборів», у результаті яких більшість в органах влади не українська, або ж «вільної політичної конкуренції», де гроші вибирають депутатів, — стають мірилом цінностей і самоцінністю, чи різноманітних «свобод» принижувати себе шляхом вседозволеності в економічній, фінансовій, культурно-духовній сферах.
Визначальною «демократичною» рисою нинішнього владного істеблішменту була й залишається постійна адаптація державної політики як до зовнішніх процесів (без будь-якого серйозного впливу на останні), так і до внутрішніх (інспірованих архаїчними структурами «вчорашнього дня»).
Політичний процес мусить формуватися і реалізовуватися, виходячи з національних (українських) інтересів. Це було б демократично. І крапка, як каже Президент Віктор Ющенко.
Натомість — виявляється, що основним (одним з основних) досягнень демократичних процесів є сповідування (але недотримання) так званих принципів мирного співіснування різновекторних політичних угруповань.
Результатом такого «співіснування» є реанімація революційної термінології на кшталт: «узурпація державою» ринкових інститутів, «узурпація влади» однією політичною силою тощо.
Декоративність демократії в умовах безвідповідальних і нічим непідтверджених декларацій, універсалів, декретів, протоколів про наміри, круглих столів, утвердження імперативних мандатів ще раз засвідчують відсутність належного компасу у прокладених «дорожніх мапах». Та й для чого, власне, формувати дорожню карту, якщо кожна з представлених політичних сил йде за своїм азимутом.
Мимоволі ми стаємо свідками того, що договірна демократія немає нічого спільного з відродженням процесів національно-демократичного розвитку, так бездарно забалаканими на початку 90-х минулого століття.
Добре і легко говорити про надбання й цінності демократії та демократичних інститутів, особливо, коли влада належить тобі, або ж коли ти сам є владою. Як сказав нещодавно Сергій Льовочкін, керівник апарату прем'єр-міністра України: «...демократія — це, в першу чергу, чіткі та прозорі процедури, які унеможливлюють будь-які політичні спекуляції, інтриги та перетягування «ковдри повноважень» («Українська правда», 16 січня 2007 р.).
Власне, ключові слова: «політичні спекуляції», «інтриги», «ковдра повноважень» претендують на окреме висвітлення в колоритній мозаїці проблем демократичного поступу. Бо за кожним з цих слів тягнеться шельф альтернативних формулювань проблеми, залежно від розмітки «політичного поля» і відповідно до системи цінностей різних «гравців».
Суть, саме це, як на мій погляд, важливо для «реальної демократії». Головне, хто формує «політичну палітру» (владні структури, неурядові організації, засоби масової інформації), хто є головними дійовими особами. А чи ж проглядається відповідно до «чітких та прозорих процедур» так само чітке формулювання державного бачення майбутнього українського народу і які цілі на цьому шляху переслідуються, це питання другого ешелону, що покликаний надати демократичного лоску реальним процесам.
Відтак, будь-який «демократично призначений» уряд, що намагатиметься бути успішним, прагнутиме засвідчити позитивні зміни щодо:
якості життя населення;
соціальної стабільності;
національної безпеки.
І тут, як розуміє шановний читач, не обійтися без демократичних процедур переконання широких людських мас у грандіозних зрушеннях. Якщо ви не повірили, що вам стало краще і безпечніше жити, тим гірше для вас, — вважайте, що всіх нас у черговий раз реально, демократично «обнулили».
Ну той що, як кажуть «реальні українці», — хіба ж вам звикати?
