Конституція, як Основний Закон держави, за своєю юридично-громадською природою є суспільним договором, за яким домовилися жити й працювати певні політичні сили й соціальні верстви в конкретний історичний період. Зміст нашої Конституції 1996 р. — це віддзеркалення того громадського консенсусу, який міг бути досягнутий на п’ятому році незалежності. І проблема, на наш погляд, полягає не в недоліках чи упущеннях тексту Конституції, а в суб’єктивному розумінні її норм чільними представниками українського політичного олімпу. Більше того, деякі з них перед світлом телекамер і представниками дипломатичних відомств беруть на себе відвагу (а може — хоробрість) запевняти всіх у конституційності своїх дій. Заради справедливості зауважимо, що, по-перше, з погляду юридичної чистоти проведення засідання більшої частини депутатів Верховної Ради України (безвідносно до їх найменування) за межами парламенту з незрозумілим (ким і як?) піднесенням руки й наступним підписанням постанови начебто Верховної Ради України не головою Верховної Ради (див. Конституцію) не є бездоганним, а по-друге, жоден правник, який себе шанує, у правовій державі, проголошеній такою в червні 1996 року, не дозволить вчинити тиск на майбутнє рішення Конституційного суду. Хоча в нашій державі на це давно не звертають уваги, а ті хто переступає закон для задоволення своїх амбіцій, очевидно, і цього року будуть визнані кращими людьми країни. «І нема на це ради», — сказали б галичани, але ж і мовчки спостерігати за цими явищами означає погоджуватися з подальшим скочуванням молодої демократії на узбіччя європейського розвитку, поверненням до тоталітарної системи, вихідці з якої зараз старанно намагаються показати себе захисниками тієї ж демократії.
Проблеми формування і функціонування парламентської більшості були предметом обговорення на круглому столі, який відбувся на початку лютого під егідою Товариства конституційного права і Асоціації українських банків. Усі присутні, представники більшості і меншості, зійшлись на думці про необхідність такого структурування парламенту, коли стануть відомі «хрещені батьки» українських реформ, чия воля, виражена в законах, сприятиме подоланню економічної кризи.
Водночас представники наукових установ і громадських організацій звернулись до представників більшості дотримуватись законодавчих приписів щодо проведення засідань Верховної Ради, слідувати нормам Регламенту Верховної Ради України. Наш голос тоді не було почуто і частина Верховної Ради України в екзилі ухвалила «історичні рішення». Чи будуть вони визнані дійсно історичними, скаже своє слово незалежний Конституційний суд, рішення якого з цієї справи служитимуть доказом його професійної честі. «Dum spiro spero».
Першого вівторка в лютому поспішав я до Верховної Ради України, де за Конституцією повинна була відкритись п’ята сесія народних обранців. В коридорах парламенту було напрочуд тихо й стало зрозуміло, що головні події розгортаються в музеї Леніна, який тепер називається Українським домом. Певно, проведення засідання більшості в колишньому центрі партійного виховання вплинуло на його учасників, бо коли я разом з народним депутатом О.Єльяшкевичем підійшов до варти, то мене ввічливо попередили, що депутатам колишніх скликань вхід сюди заборонено і послались на усне розпорядження керівництва. На моє запитання: «На якій підставі?» варта знизала плечима. Бувалий у бувальцях О.Єльяшкевич, до його честі, не залишив цю проблему й став вимагати керівника охорони. Того, звісно, не могли знайти, а в цей час до приміщення зайшов мій колишній колега з Комітету з питань правової політики Юрій Кармазін. Його аргументація виявилася достатньою, щоб варта відступила. У мене відразу виникли запитання: чому депутати Верховної Ради приховують свої дії? Чим я завинив перед державою та парламентом, що мене вже не пропускають до приміщень? Подив посилився ще більше, коли я побачив у холі й у самому залі засідань багато знайомих колег, які не мали жодного стосунку до Верховної Ради України.
Ця історія мала продовження 8 лютого, коли обидві частини розколотого парламенту вирішили працювати в приміщенні Верховної Ради України. Йдучи на це засідання, ще на підступах до парламенту відчув щось недобре, коли депутат-ветеран, який п’ятий термін підряд відстоює інтереси громадян, похвалився мені, що о сьомій ранку бойова сотня депутатів-«більшовиків» за рівним представництвом від кожної фракції ввійшла до приміщення Верховної Ради й «витурила» звідти 12 своїх опонентів. Ця розповідь була настільки захоплюючою, що, здавалось, важливішої події ніколи не було, а в результаті таких дій Україну прийняли до Європейського Союзу. Миттєво подумалось про права людини й громадянина, а також їх представників у парламенті — депутатів. Адже сила є останнім аргументом у суперечці, а в ситуації з розколом Верховної Ради України сторони не намагались почути одна одну.
Однак відбувалось це все за зачиненими дверима (бо ж соромно!). Охорона Верховної Ради України знову не пустила до приміщення депутатів попередніх скликань, окремих журналістів, представників дипломатичного корпусу. Я намагався пояснити охороні, що вона не зобов’язана виконувати чиїсь розпорядження, оскільки за Конституцією засідання Верховної Ради України відбуваються гласно. Якщо ж засідання повинно бути у закритому режимі, то Верховна Рада України приймає відповідну ухвалу. В тісному коридорі пропускного пункту стовпились десятки людей, чиї права було обмежено розпорядженням невідомого чиновника. Ніякі вмовляння не діяли, незрозумілою була позиція депутатів більшості, які на наші апеляції тільки ховали голови в коміри й прямували до зали.
Від кого ховаєтесь? Від тих, хто делегував вам право вершити долю народу? У відповідь — тиша...
І одразу стало зрозуміло, що величезні старання першого і другого демократичного українського парламенту з вирощування первоцвітів волевиявлення народу відкинуто сьогоднішніми «новоукраїнцями». Прикро, але вони цього не усвідомлюють...
Чомусь раптом стало прикро за весь наш люд, який не може захистити себе від таких поводарів... Серце защеміло... За лікарняним вікном горобці весело купаються в калюжах і не знають вони, що чекає на Україну! Володимир СТРЕТОВИЧ, екс-голова Комітету з питань правової політики та судово-правової реформи
