Інакше кажучи, якщо після десятиліття геноциду, війни, кривавих міжетнічних зіткнень суспільство виявляється здатним на євроінтеграційний шлях, це означає принаймні три речі. По-перше: ЄВРОПЕЙСЬКА ДЕМОКРАТІЯ НЕМИНУЧЕ ПЕРЕМАГАЄ ПОСТТОТАЛІТАРНІ РЕВАНШИСТСЬКІ СИНДРОМИ. Навіть якщо ці синдроми набувають мілітарного виміру. По-друге: НЕ ІСНУЄ ЖОДНОГО «СЛОВ’ЯНСЬКОГО БРАТСТВА». Все це — істеричні російські міфи. На Балканах розверзлася, зокрема, прірва між слов’янськими народами, навіть мова яких тоді писалася через дефіс: сербо-хорватська... Ці народи навчаються сьогодні добросусідству лише тому, що, розділені між собою, стають членами єдиної європейської родини. Тобто не анахронічні міфи рухають історію, а процес швидшої чи повільнішої модернізації православних країн слов’янського світу. І саме Сербія доводить, що — теоретично — колись процес демократії міг би торкнутися й Росії... Словом, по-третє: НЕМАЄ НІЧОГО НЕМОЖЛИВОГО. За наявності культурних підстав та політичної волі європейську ідентичність можна розбудувати, консолідувати і захистити.
Фактично ми стаємо свідками цікавого парадоксу: протистояння між Росією та Європою дедалі більше загострюється, але простір цього протистояння звужується тією мірою, якою посткомуністичні країни Східної Європи стають членами європейської спільноти. Продовження антизахідної політики з боку Росії виявляє зі щораз більшою очевидністю, що в ролі захисників міфічного «слов’янського братства» виступають екстремісти, націоналісти, мілітаристи всіх мастей і кольорів — в тому ж таки діапазоні від червоного до коричневого. А репрезентантами проєвропейських сил стають люди, що прагнуть діалогу, порозуміння, реформ, змін. У колективній уяві фіксується константа: приналежність до «російського світу» не лише гарантує відсталість, а й сіє війну, жах, кров. І що ж тут можна заперечити? Росія вела, веде і вестиме війни — холодні й гарячі, національні й трибальні, економічні та релігійні. Але Росія веде ці війни від страху: страху опинитися тет-а-тет зі своїми проблемами, з нерозв’язністю цих проблем. І це замкнене коло, бо поки суспільство не вимагає від влади ці проблеми розв’язати, доти влада почуває себе безкарною. А безкарність влади генерує суспільство, безсиле захистити свої інтереси.
Балканська трагедія довела, що європейська «західна» ідентичність — це раціональність, стабільність, врегульованість суспільно-політичних процесів, високі стандарти життя. А «східна» ідентичність — це нераціональна, нестабільна реальність, що породжує хаос, конфлікти, ворожнечу, бідність, маргінальність. На початку 90-х Балкани символізували безнадійну відсталість, немодерність, повернення до трибального, примітивного, варварського виміру існування суспільства. Це було «темне місце», прірва насилля, кунсткамера монстрів ХХ ст., готових щохвилини вискочити з ідеологічного формаліну та знищити все живе. Але європейська перспектива оздоровила це «темне місце». Тут ще зберігається корупція, процвітає тіньова економіка, не бракує депресивних регіонів. Тут старі націоналізми ховаються, мов скорпіони між каміння, — миротворцям ще рано покидати цей край. Але кожен крок у бік Європи додає фарби і тепла загрозливим обрисам Балканських гір — сценарію фінальної драми минулого століття. Того століття, що починалося одним вистрілом у Сараєві, а закінчилося — канонадою по Сараєву. Один вистріл призвів до падіння Австро-Угорську імперію, а канонада поклала край експансії «російського світу». Але еволюція відбулася: якщо на початку 90-х років термін «балканізація» був синонімом фрагментаризації держави, жорстоких міжетнічних конфронтацій, геноциду, архаїчного націоналізму й брутального мілітаризму, сьогодні цей термін стає синонімом відродження, подолання фатальних закономірностей минулого.
Шлях до європейського світу — це шлях демократизації інститутів влади, вирішення міжетнічних конфліктів через діалог, а тим самим і зміцнення унітарності держави. Спроба зберегти колишню Югославію шляхом насилля обернулася її розпадом. Нині Балкани повністю прямують до Європи і НАТО. Входячи до ЄС країна за країною, балканська реальність стає поволі ареалом миру і добробуту. Найуспішнішою з країн Східної Європи — нових членів ЄС — виявилася Словенія (і, на жаль, від словенців нерідко можна почути «ми не слов’яни» — їм ближча німецька ідентичність). Хорватія та Албанія(!) — вже члени НАТО. В листопаді Албанія стала також офіційним кандидатом у члени ЄС... На тлі цього всі без винятку українські політики мали б перестати з’являтися перед людські очі. Як дата членства в ЄС для Хорватії називається 2011 рік. Македонія виконує ПДЧ, а Чорногорія (що 2007 року вийшла зі складу Сербії шляхом референдуму, і європейськи зорієнтована Сербія вже її не бомбардувала!) подала заявку на приєднання до ПДЧ. У жовтні цього року офіційну заявку подала президія Боснії та Герцеговини... І це при тому, що де-де, а в цій країні, розділеній між Республікою Сербською та мусульмансько-хорватською федерацією, проблем таки ж не бракує. Цікаво, що при всіх риторичних заявах нинішні лідери боснійських сербів саме в членстві країни в НАТО вбачають гарантію збереження Республіки Сербської. Аналітики припускають, що через пару років заявку на ПДЧ подасть і сама Сербія... Сербський міністр оборони проголошує, що «інтереси державної безпеки» вимагають зближення з НАТО1. Розв’язання наявних конфліктів — як, наприклад, територіальний спір між Словенією та Хорватією щодо морського кордону в Піранській затоці Адріатичного моря, — делегується Європі. Сербські режисери працюють з албанськими. Емір Кустуріца відмовився знімати фільм про грузинську війну з російського погляду. Натомість готується знімати фільм «Міст на Дрині» нобелівського лауреата Іво Андрича — сагу про міст, що з’єднує Сербію й Боснію...
А в Росії виходять книжки, в яких описується план воєнних дій проти України, — адже однієї Грузії малувато2. А проти кого іншого тепер підеш війною? Проти Польщі чи проти Болгарії? Туди не сунеш, там НАТО. Лишається Україна. От тільки питання, як її захоплювати — «целиком или по частям», ще не вирішене. Здається, нічого цікавішого і конструктивнішого, як війна, Росії на думку не спадає — хіба тільки Бен Ладен може скласти конкуренцію. Куди не кинь оком: «Европе грозит новая война — между Россией и Украиной», «Депутат Госдумы России обещает войну с Украиной», «Россия грозит войной Грузии», «Путин готовит Абхазию к новой войне», «Путин хочет войны между Израилем и Ираном, в которую втянулись бы США. Он хочет войны между Венесуэлой и Колумбией, в которую также бы втянулись США», «Кремль хочет войны в Иране», «Россия готовится к новой холодной войне», «Путин готовит оккупацию Европы»... У-у-у! Не з’їм, то понадкушую. НУДНО.
А головне — при всіх грізних заявах у відповідь на проголошення незалежності Косова — Росія знає, що і балканський ареал її проекту геополітичної експансії втрачено. Безповоротно. Це передостанній акт поразки Росії в цивілізаційній війні із Заходом.
Україна — останній акт цього протистояння. І на неї будуть спрямовані останні, але наймасивніші удари з імперського арсеналу з метою врятування хоча б залишків міфічного «російського світу». Тому, з одного боку, оголошується таємнича передислокація військових частин на кордоні з Україною, а з іншого — патріарх Кирило закликає до створення «русского мира» на основі російської мови3. Утопії, брак сучасного погляду на речі: хтось міг би уявити сьогодні «німецький світ», укладений з Німеччини, Австрії та Швейцарії? Або ж «іспанський світ» — від Мадрида до Каракаса, Буенос-Айреса і Мехіко? А якби, скажімо, Італія захотіла створити єдиний «романський світ», проголосивши себе «матір’ю» Франції, Іспанії, Португалії, то від колективного реготу романського світу стряслись би Альпи з Піренеями.
Трагедія Росії в тому, що вона не самодостатня, їй завжди потрібні стимули і матеріал із зовнішнього світу для укомплектування своєї ідентичності. Але, на жаль, тривале протистояння з Заходом збіднило і репертуар цих стимулів, і наповненість цього «комплектуючого» матеріалу. Ще коли Тютчев писав у вірші «Славянам»: «Хотя враждебною судьбиной / И были мы разлучены, / Но все же мы народ единый, / Единой матери сыны». А на сьогодні вже майже всі слов’яни — «единой матери сыны»! — повтікали на «ворожий» Захід. Відтак реконструкція «Великої Росії» може відбуватися хіба за рахунок суспільно відсталих верств населення, реальностей з нерозвинутими громадянськими інститутами, де легко проліферують форми несвободи, соціальні фрустрації, націоналістичні синдроми. Невблаганна соціологія свідчить, що в Україні найбільше прихильників проросійського політикуму серед тих людей, кому бракує грошей на їжу й одяг, і набагато менше — серед людей, що мають мінімальний добробут4. І так само прихильні до Європи верстви населення — це молодь і освічені люди; а чим нижчий освітній рівень, тим більша схильність до авторитарних симпатій. А невблаганна демографія свідчить, що Росії потрібно мати 20—25 мільйонів «білого» матеріалу, аби не бути за кілька десятків років поглинутою мусульманами та китайцями. Звідси й ідеї патріарха Кирила про «русский мир». От тільки біда: з 25 мільйонів потенційного «русского мира» досі приїхало... 17 тисяч, та й то в основному з Казахстану й центрально-азійських республік... Просто-таки становий хребет православ’я. Хто ж мінімально спроможний на модернізацію, тримає курс на Захід. І міфами в цій ситуації не відбудешся.
Так, Європа — рятівний берег, але шлях до нього нелегкий. Вчора розділена, розколота, розтрощена Сербія у шрамах громадянської війни виступає сьогодні єдиним голосом країни, перед якою стелеться прямий шлях до ЄС. Але на цей єдиний голос країна здобулася саме завдяки ідеї європейської перспективи.
Україна, не переживши, хвалити Бога, війни, здійснивши таку світлу й енергетичну помаранчеву революцію під прапорами, зокрема, і ЄС, виступає нині на міжнародній арені дисонуючими, розрізненими, пересвареними між собою голосами країни, яка не знає, хто вона, куди йде і якої перспективи прагне. Вимір майбутнього цілковито викреслений з ментальності сучасних політиків України: горизонт майбутнього починається і закінчується датами виборів. Однак є один дуже небезпечний об’єднуючий знаменник: всі основні гравці сьогоднішнього електорального поля проголошують курс на Європу, але жоден з них не здатен (або не бажає) цей курс конкретизувати. Саме тому цей курс зводиться або до риторичних заяв, або до підморгування одним оком Росії, а другим Європі. Або ж і взагалі до геополітичних курйозів, які є лакмусовим папірцем анальфабетизму в баченні Європи, її культурної та політичної ідентичності. Свого часу гасло кучмівської доби «До Європи разом з Росією!» здавалося шедевром посткомуністичної казуїстики. Аж ні, сьогодні знаходяться ще дотепніші еквілібристи знесмислених смислів, які зранку прокидаються з ідеєю України як «лідера»(!) східноєвропейського регіону, а ввечері засинають під блаженне видиво «Великої Європи» в складі України, Росії, Білорусі, Казахстану і Сербії... Питається, чого ж не присутні у цьому списку для повноти картини Венесуела, Куба й Іран? Забракло ще Китаю з Бразилією. Класична ілюстрація політики за принципом «де Крим, де Рим, а де попова груша», причому геополітика «попової груші» — ясна, а геополітика і «Криму», й «Риму» залежить від гальванізуючої шокотерапії з Кремля. Але політики — всього лише насмішкувате дзеркало суспільства. Яких політиків може заслуговувати населення, яке милується стадіоном за 400 мільйонів, мінімально не зважаючи на загибель шахтарів, на поширення туберкульозу, наркоманії, алкоголізму та інші трагічні соціальні показники у східних регіонах України? Яких політиків можуть заслуговувати громадяни, яким не хочеться мати в Севастополі курортно-туристичне портове місто з квітучою комерцією, а хочеться спостерігати, як вулицями розгулює бронетехніка і транспортні колони з ракетами іноземної держави? Яких політиків може заслуговувати населення, яке пожирає очима тусовки олігархів, коли в лікарнях бракує бинтів і аспірину? Коли хірургія — як у воєнні часи, як казав один італійський волонтер, що роками рятує постчорнобильських українських дітей. І чи ж така і справді велика різниця з «братньою» Росією, де в день інаугурації президента на кілометри розстеляються червоні килими і над головами в небі літають телекамери, але лікарі не проводять операцій через брак анестезії? Цілком достатньо підстав для створення спільного «російського світу», де підданцям буде дозволено особливу розкіш сказати про себе з особливим задоволенням, за Лєрмонтовим: «Пускай я раб, / но раб царя Вселенной». Ну і «Вселенная» в масштабах кварталів для олігархів, куди смертним вхід заборонено.
Раба не можна примусити до свободи, переконати, що жити гідним життям — елементарно приємніше, ніж зазнавати принижень. Мене вразила формула якогось читача на форумі у відповідь на гарну, сувору статтю Віталія Кличка «Современная теория относительности»: про вихідні, проведені в Берні, і про різницю київських і швейцарських чиновників, методів їхнього врядування, стандартів добробуту міста, а відтак і стандартів демократії5. У відповідь читач обурився: «Очередной евроСусанин зовет нас в европарадиз...» Такий персонаж не запитає в політиків: криза у всіх, чому ж західні країни з неї вже майже вийшли, а країни «російського світу» провалюються в неї дедалі глибше? Чому в «європарадизі» функціонують лікарні й школи? Чому там легше боротися з епідеміями? Чому правоохоронці не зрощуються з криміналітетом? Чому існує контроль над корупцією? Чому влада підзвітна суспільству? Чому на шкалі добробуту посткомуністичних країн Словенія перша, а Україна — передостання, а за нею лише Молдова? І головне — хто до цього призвів? Запитань можна ставити багато. Але відповідь одна: бідність і відсталість як результат колоніалізму й тоталітаризму може легко стати безвихідним постколоніальним вегетуванням. Сюрреальна метафора цього вегетування: спроба засудити на п’ять років(!) хлопчаків, що відбили ніс кам’яному істукану, який створив машину знищення десятків мільйонів людей, найбільшу катівню світу. І чи ж має втішати нас той факт, що в нашого північного сусіда справи ще гірші, бо там мерцеві в центрі країни і цього року провели бальзамувальну терапію? От тільки костюм не змінили. Грошей забракло. Криза. В психоаналітичних термінах це називається некрофілія як крайній вияв регресивної системи...
Результат? Оскільки Україна досі не спромоглася на переконливе «Вітаю, Європо!», їй, можливо, доведеться навіть сказати: «Прощай, Сербіє»...
В цей листопад 2009 року точиться широка полеміка, хто найбільше спричинився до повалення Берлінського муру. Пані Меркель, нібито друг кремлівського керівництва — це ж яка чорна невдячність Росії! — офіційно подякувала за цю історичну подію не кому, а Вашингтону. Але найцікавіше на це запитання відповів Адам Міхнік: «Якщо запитаємо у Вашингтона, нам скажуть, що Мур упав завдяки Рейгану. Якщо в Москви, то завдяки Горбачову. Якщо у Ватикана, то це буде заслуга Кароля Войтили. Якщо в Берліна, то сталося це завдяки Колю. Якщо ж запитати у Варшави, то ми теж скажемо що це була наша заслуга. Для мене Мур почав падати у Гданьську, коли протест робітників, приналежних до «Солідарності», визначив кінець комунізму: це були пролетарі, які повстали проти диктатури пролетаріату»6. Словом, демократія починається «знизу» — її рушійною силою є воля і свідомість суспільства.
2009-й — багато ювілеїв. 20-ліття падіння Берлінського муру. П’ять років помаранчевої революції. 220 років штурму Бастилії... Ювілеї, що вчать: справжня Революція — це завжди глибинна Еволюція. Вона триває віками. Але вивершується результатом лише тоді, коли народ від самого початку знає, проти чого повстає, що захищає — і від кого.
«Лиш той достоїн волі і життя, хто здатен захищати їх щоденно». Йоган Вольфганг Гете.
До речі, й наступний рік — ювілейний: 300 літ Конституції Пилипа Орлика 1710 року — маніфесту незалежної України. До Американської революції залишалося 65 років, до Французької — майже 80 років. В цьому і в інших текстах Орлика обов’язком гетьмана проголошувався захист України, її незалежності, її кордонів, гідності і добробуту її громадян, а найбільшою цінністю українського суспільства — свобода...
Повсталі парижани 1789 року послали Джорджу Вашингтонові дарунок — ключі від Бастилії зі словами: «Принципи Америки відчинили браму Бастилії». Так чинять європейці. Ті ж, хто європейцем бути не хоче і не збирається, теж посилають ключі — тюремнику з проханням: зачини нас навічно. На добре відому адресу.
Тест Україні на 2010-й.
Залишається процитувати Шевченка з його оптимістичною футурологією:
...коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись.
Вочевидь, потрібна ще велика робота, аби це «колись» стало «сьогодні». Бажано, не в ХХІІ столітті.
Із циклу статей «Прощавай, Сербіє?»
1 В. Кравченко, Стимул для Балкан // Зеркало недели, 10—16.10.2009, № 38 (766), http://www.dt.ua/1000/1600/67397/.
2 У Росії продають книги про війну ...з Україною http://zvukraine.lviv.mobi/?p=4155; Г. Титиш. Російське чтиво. Запастись валер’янкою: 11.03.2009 http://life.pravda.com.ua/scandal/49b7e56d52089/.
3 http://www.ukrpohliad.org/news.php/news/996.
4 І. Ведерникова. На ста-а-арт, внимание... рейтинг! // Зеркало недели, № 42 (770), 31 октября — 6 ноября 2009 http://www.dt.ua/1000/1550/67641/.
5 В. Кличко. Современная теория относительности: 27.10.2009 http://blogs.pravda.com.ua/authors/klitchko/4ae71ac41b771/.
6 Il Muro. Ma chi lo fece cadere? Un enigma da tante soluzioni // Il Venerdi («La Repubblica»), 30.10.2009. — P. 46.
