Проблема збереження стабільності в демократичному розвитку молодих держав, що утворилися після розпаду Союзу, можливо, найактуальніша з багатьох інших питань, відповіді на які мають давати громадяни цих суспільств. Про це свідчать і останні події у Росії в зв’язку з загибеллю атомного човна «Курськ», та і попередні кроки нової російської влади, як, втім, і багато процесів в інших країнах, у тому числі й в Україні. Свою точку зору на можливі заходи захисту демократії висловлює експерт «Дня», читач Валентин Бондаренко.
Історія має приклади, коли в демократичних країнах демократичним шляхом до влади приходили відверті диктатори. Приклад Гітлера найяскравіший. Про те, що демократія в чистому вигляді не може себе захистити, давно попереджали філософи, письменники, дослідники суспільства, наприклад М. Алданов у своїй тетралогії «Мислитель», а наш власний досвід показує, що від одного недемократичного суспільства ми через об’явлені демократичні принципи йдемо до іншого і ніхто не може передбачити, яким воно буде. В усякому разі, досить значна частина суспільства тужить за не дуже минулим. І якщо у благополучній Австрії стало можливим висування на політичну арену партії «Свобода» з антидемократичними лозунгами, то чи не може подібне статися в Україні? Справа тільки у підборі відповідного «політичного соусу» до соціо-політичної дійсності.
Чому ж маси взагалі легко підпадають під вплив примітивних лозунгів, не розуміючи, що вони ж у першу чергу і постраждають від реального здійснення їхніх власних марень? Одна з відповідей на це запитання була знайдена видатним соціологом П. Сорокіним. Коли він перебував у Празі після «видворення» його Леніним з радянської Росії і в нього знайшовся час для аналізу останніх подій, Сорокін відкрив один із законів соціального життя, який він назвав «законом соціального ілюзіонізму». Закон простий і жорстокий, суть його в тому, що ні один рух, партія чи організація не виконують ті обіцянки, які вони дають під час боротьби за владу. Сорокін проаналізував виконання обіцянок від початку християнства до більшовизму і не знайшов відхилень від цього закону. Отже, довіра до пустопорожніх «програм» закладена в психології людини і тільки знання можуть цьому завадити.
А найбільші обіцянки дають найменш демократичні партії, користуючись як раз послугами демократії. От і виходить, що демократія — далеко не найбільш стабільний устрій. І кожна країна, суспільство, що бажають залишатись демократичними, знаходять свої методи захисту, які нічого спільного з демократією можуть і не мати. Але таке недемократичне забезпечення демократії може призвести до протилежних результатів, якщо потреби захисту стають досить значними і переходять певну межу. Тоді пошук нових ворогів демократії стає основою державного устрою і врешті-решт призводить до авторитарного перевороту, причому він може бути настільки «м’яким», що буде помічений суспільством тоді, коли все вже позаду і залишається сказати: «За що боролись...»
Україні необхідно шукати інші методи або призвичаїтись до думки про невідворотність тоталітаризму (авторитаризму) певного напрямку.
Досліджуючи виявлені особливості демократичного устрою, справедливим буде зробити висновок про ще одну можливість захисту демократії — досягти, щоб цей устрій став дійсно народним через широке розуміння процесів, що відбуваються, їхній аналіз і можливість впливати на прийняття державних рішень. Підгрунтям цього ланцюга є освіта, не формальна, як наявний папірець, а дійсна, як творення Людини, що відповідає сама і за себе і за весь навколишній світ.
Наш досвід проведення референдуму за народною ініціативою показує готовність народу цілком демократично проголосувати за рішення, які якраз менш зрозумілі, але подані у привабливій для нього упаковці. Соціологи ламають голови — чому вони так помилились у своїх розрахунках щодо результатів референдуму. А відповідь дуже проста — більша частина людей просто не уявляла собі, що відбудеться і до чого приведе той чи інший варіант відповіді. Зізнатись у цьому соромно, от і проголосували як пропонував «друг і наставник телевізор», одночасно отримавши задоволення від «участі у державотворчих процесах». Залишається сподіватись, що результати референдуму влада не використає для руйнування демократії, але можемо зробити висновок, що на даному етапі таке цілком можливе.
А от для того, щоб розібратися самостійно у подібних питаннях або зробити більш- менш адекватний своїм прагненням вибір серед представлених варіантів, необхідне тривале цілеспрямоване виховання і навчання не поверхове, але таке, що зачіпає глибинні структури людської душі і стає основою життя. Це ж можливе при функціонуванні відповідної системи освіти, достатньо ефективної, а значить, і дорогої. У нас була непогана система, і її добрим словом згадують і сьогодні, але вона мала тоталітарну направленість і не виховувала якості, необхідні для захисту в демократичному суспільстві — вміння приймати рішення, гідність у відстоюванні своїх інтересів і врахуванні інтересів і точки зору інших, ставлення до влади як до найманих робітників, які повинні проводити в життя рішення, що стабілізують суспільство і багато іншого. Ця система поступово розвалюється, але для формування нової не розроблені навіть основні принципи, не кажучи про можливості їхнього втілення у життя, як фінансові, так і організаційні, хоча б такі як наявність необхідної кількості вихователів, учителів і викладачів, що готові працювати по-новому.
Не звернувшись до освіти, неможливо буде впровадити і закріпити найкращі демократичні принципи, а тому над державою завжди буде загроза повернення до авторитаризму і тоталітаризму. Це не просто вузькі питання освіти, що стосуються міністерства галузі, але питання найширші, якими повинно перейматися все суспільство. І першим таким питанням є ставлення до інтелекту в державі, адже навіть на буденному рівні ми часто чуємо: «...от який розумний знайшовся!», що сприймається майже як лайка. Навіть журналіст, що бажає розібратися у якихось процесах, часто сприймається владними структурами як алерген, і влада підгодовує рейтингами, популярністю з більшою охотою тих, хто працює поверхово, в дозволеному напрямку, зовнішньо привабливо, але не дуже заглиблюючись у підгрунтя гострих питань, що врешті-решт стимулює стагнацію влади і всього суспільства. Людський організм, сформований без наявності мікрофлори, недієздатний, владі теж необхідні такі стимулятори, співпрацюючи з якими чи їх долаючи, вона стає життєдайною. У суспільстві повинні існувати різні думки, але тільки високоякісна освіта і виховання можуть дати народу більш-менш оптимальний варіант. А в широкому плані сюди входить і відношення до преси, телебачення, книговидання і багатьох інших сторін суспільного життя. У розвиток освіти треба вкладати кошти, що надають МВФ і МБ, саме це дає найбільші дивіденди, про що й свідчить світовий досвід.
Попереднє суспільство привчило вітати рішення, що обіцяють кардинально покращити життя найближчим часом, хоч на практиці чекання цього розтягувалося на десятиліття, коли забувались первинні імпульси і люди раділи хоч маленьким крокам. Треба розуміти, що процеси перетворення суспільства, особливо пов’язані зі свідомістю широких мас, досить повільні, але бездіяльність у цьому напрямку не є гарантом стабільності, бо призведе до результатів негативних. Як далеко у майбутнє заглядає влада? І чи необхідний владі захист демократії? Якщо так, то необхідно по- новому подивитись на освіту, як широке поле діяльності всього суспільства по формуванню Людини, розвитку духовності, зменшенню впливу техногенної цивілізації на саму людину, щоб не вона була придатком техніки, навпаки, техніка слугувала чисто людяним потребам суспільства. Ми часто не помічаємо, як духовні потреби замінюються зовнішнім технічним ритуалом, навіть терміни з’явились: «техніка виборів, техніка шлюбу, техніка сімейних відносин, техніка влади, техніка спілкування» і таке інше. Освіта, що поверне людині людяне, — ось надія стабільності демократії. Валентин БОНДАРЕНКО,
викладач-методист Київського технікуму залізничного транспорту
