Чергове затвердження новим прем’єр-міністром одного з вiдомих регіональних лідерів, зростаючий вплив і натиск на державну політику ряду регіональних еліт як ресурсозабезпечених і консолідованих політичних співтовариств знову робить актуальною проблему «центр—регіони».
Стосунки центру та регіонів, регіональних та столичних еліт, конфлікти і напруження всередині регіональних еліт (між призначуваними з центру і місцевими елітами, які обираються) —безперечно, повчальний сюжет української незалежності, що визначає центральні теми української політики першого демократичного десятиріччя. Рухаючись відповідно до цих орієнтирів, зробімо невеликий історичний екскурс.
При розпаді Радянського Союзу в Україні не було повноцінного «центру» (влади), він лишень починав формуватися. Фактично Україна не мала ні центрального уряду, ні центральних еліт, ні ефективних демократичних інститутів, ні демократичних акторів (партій, громадських рухів, неурядових організацій), які б генерували спільну національну політику й стали б надійною підвалиною демократичного політичного режиму. Показовим парадоксом було те, що «вакуум центру» і сильних центральних еліт поєднувався iз збереженим адміністративно- командним механізмом і різними вертикалями влади радянського та напіврадянського типу, вагомими владними повноваженнями центральних органів.
У ході отримання незалежності та демократизації, центр (влада, держапарат, уряд) формувалися й поповнювалися внаслiдок «міграцій» із регіонів безлічі політичних груп, персон, лідерів і под. Можна нарахувати декілька хвиль регіональних «кадрових припливів», які до кінця 90-х років «намили» кадровий набір українського правлячого класу.
Перша хвиля — це освоєння столичного владного центру, передусім, парламентського, представниками національно-демократичних сил західних регіонів України. На базі такого штибу міграцій і «змішаних шлюбів» зі столичною постноменклатурою сформувалася перша неформальна коаліція націонал-демократів і посткомуністичної номенклатури, яка в тих чи інших варіантах і «залишкових» модифікаціях й проіснувала до кінця 90-х років.
Другу хвилю було пов’язано з невдоволенням еліт ряду «ресурсних регіонів» (передусім, східноукраїнських) своїм представництвом і впливом у владних структурах і перекосами, на їх погляд, у бік «націоналізму» під час президентства Леоніда Кравчука 1991—1993 рр. Під натиском східноукраїнського директорського лобі (дуже впливового на початку й у середині 90-х) у велику українську політику ввійшла значна когорта «дніпропетровців» — Л.Д. Кучма, що став у жовтні 1992 р. прем’єр-міністром, а 1994 р. обраний Президентом України, майбутній (1997—1999 рр.) прем’єр-міністр В. Пустовойтенко та ряд інших нині відомих політиків. Фактично тоді почався відлік сутичок впливових регіональних груп за адміністративні та політекономічні можливості «центру».
1993 рік — перший зліт донецької регіональної групи. На хвилі шахтарських страйків, загрожуючи нелояльністю центрові й тогочасному Президентові Л. Кравчуку, «донецько-шахтарське» лобі провело на посаду в.о. прем’єр-міністра свого лобіста — Ю. Звягільського. Після обрання Президентом Л.Д.Кучми та призначення прем’єр-міністром П. Лазаренка почалася друга «дніпропетровська колонізація» центру (Ю. Тимошенко, С. Тигипко, В. Пінчук і под.).
Кадровий вакуум сприяв формуванню нового типу еліти — людей «великого стрибка», що здійснили карколомну кар’єру. На центральній політичній сцені з’явилося багато яскравих та одіозних представників політики й бізнесу — вихідців із регіонів.
До кінця 90-х центр влади — виконавчої, законодавчої — а також український політичний клас було, в основному, сформовано на базі декількох великих кадрових міграцій і ротацій бізнесової та політичної еліти ресурсних регіонів і секторів.
Парламентські (1998 р.) і президентські вибори 1999 р. завершили процес оформлення нинішнього політичного режиму та інститутів владного центру. Прийняттям ряду законів у правових нормах і організаційних формах було закріплено й оформлено специфічні стосунки між центром і регіонами. Очевидно, останньою регіональною кадровою хвилею, яка визначає доступ до структур виконавчої та законодавчої влади є успіх донецької групи на останніх парламентських виборах, що створила в новому парламенті дві впливові й численні фракції і провела на пост прем’єр-міністра свого лідера.
У цій короткій історичній ретроспекції важливими є моменти, що відкривають можливiсть розуміння якісних особливостей нинішньої української політики та роль у ній регіональних груп впливу, що виступають як провідні носії елітних і політекономічних інтересів. Це наступнi особливості.
Незважаючи на понад сотню політичних партій у країні, наявність фракцій у парламенті (які, до того ж, у новій Верховній Раді стали набувати чітко виражених земляцьких форм), саме сформований на базі ресурсних регіонів альянс центральних і регіональних еліт становить ядро українського політкласу, витіснивши чисто партійних активістів і лідерів на периферію елітної структури. Можливо, що лише з посиленням так званої столичної групи на базі СДПУ(О), яка не є прив’язаною до одного з регіонів, а намагається працювати в загальнонаціональному адміністративному та партійно-ідеологічному форматі, а також у зв’язку з переходом до парламентсько-президентської республіки, роль ресурсних кланів і регіональних еліт як неполітичних — чи, точніше, передполітичних — сил знижуватиметься, поступаючись місцем публічним і загальнонаціональним політичним агентам.
Виходячи зі специфічної ролі регіонів і регіональних еліт, зробімо припущення, згідно з яким українська держава наразі не вийшла на рівень держави-нації. Використовуючи термінологічний ряд: «держава- система», «держава-імперія», «держава- нація», «держава, що не відбулася» і под., цей тип державності можна визначити як «держава-регіони»: стосунки центру і ключових регіонів виконують системоутворюючу функцію не так із погляду територіальної єдності нації, як, передусім, в розумінні організації системи влади. Держави-регіони від держав-націй відрізняються, по- перше, тим, що сильна залежність як центру, так і органів місцевого самоврядування від регіональних еліт; по-друге — тут можна спостерігати взаємну конвертацію ресурсів і політичного впливу між регіональним і владним центром; по-третє — територіальний базис держави складається не на єдиній загальнокультурній та загальнополітичній платформі, а виходячи з адміністративного тиску та регіонального саботажу, з конкретного співвідношення сили та впливовості регіональних центрів і груп, із суми регіональних ідентичностей і місцевих патріотизмів. Останні, своєю чергою, активно культивуються регіональними елітами для зміцнення автономної — всередині (а часто й усупереч) адміністративної вертикалі — легітимності, і зміцнення своїх позицій у торзі з центром.
Лише зараз у ненадійній кризовій реальності, у виході на авансцену нових постперехідних еліт, які мислять загальнонаціональними та партійно-ідеологічними категоріями та одержали мандат довіри на виборах 2002 року, формується Україна як політична нація. І лише тоді вона завершить своє політичне становлення, коли в Україні ствердяться та укоріняться інститути представницької демократії з організаційно сильними та ідеологічно орієнтованими партіями, неурядовими та громадськими організаціями і об’єднаннями, з сильним неурядовим сектором, з орієнтованими на ринок ЗМІ та справедливою судовою системою.
Далi, — яскраво виражений лобістський тип політики. Тут, як колись говорили радянські дисиденти-перебудовники, — «іншого не дано», враховуючи існування двох вертикалей-опор пострадянського політичного режиму. Перша — це президентська, адміністративно-силова вертикаль, на вершині якої — президент, і яка складається з президентських призначенців — глав обласних і районних адміністрацій, адміністративно- контрольних та силових структур. З їх допомогою забезпечується адміністративний, кадровий і силовий контроль над регіонами, місцевим самоврядуванням, територіальними громадами і под. З цього випливає: 1) значне обмеження реальних повноважень місцевого самоврядування; 2) безперечне домінування регіональних адміністраторів, які призначаються з центру, котрі в альянсі з місцевими силовиками, призначеними центром, мають контроль над ресурсами, впливом та владою і займають домінуючі позиції щодо виборних місцевих еліт. У ряді регіонів на базі такого безумовного домінування розвинувся регіональний патронізм і регіональний папізм (регіональні лідери — «папи» регіональних «ресурсних співтовариств»). Консолідуючи регіональні верхи за допомогою адміністративних і фінансових ресурсів, ряд регіональних угруповань і лідерів, зовні демонструючи вірнопідданство центрові, маніпулюють, проте, своєю лояльністю. Це є особливо рентабельним за умов кризи центральних еліт, у передвиборних кампаніях і под. Означувана політологами як «адміністративний капіталізм силової ренти», ця політико-економічна модель важлива для розуміння суті політики в Україні.
Звiдси — друга вертикаль, на яку «нагвинчено» політекономічні та внутрішньоелітні взаємини — фінансово- бюджетна та податкова. Кризову пострадянську економіку досі в більшій своїй частині зав’язано на привілейований доступ до розподілу державних ресурсів, бюджетних коштів, на пошук рент і уникнення оподаткування. Притаманний пострадянському капіталізмові «бюджетний соціалізм» — перевернута бюджетна й податкова піраміда на користь центральної влади та низької фінансової автономії територій — стимулює і відповідні стратегії регіональних еліт. Лояльність до центру — в обмін на додаткові дотації, ексклюзивний доступ до «вершин» і лобізм у центральних виконавчих і представницьких органах влади, вибивання додаткових пільг, преференцій, особливих умов для бізнес-діяльності, створення політичних проектів, націлених на пошук рент, впливу та додаткових аргументів у «торгівлі лояльністю» з центром. Додатковим імпульсом для цих процесів стало кон’юнктурне зростання української економіки 2001—2002 років і поява так званих «регіонів зростання», а точніше «регіонів-рент», регіональні еліти яких за рахунок експортних прибутків поклалися на зміцнення власних бізнес- і політичних позицій, підтримку лояльності з боку населення регіонів і на ряд партійних проектів на парламентських виборах 2002 року.
Все це провокує регіональну нерівномірність, внутрішні війни за ресурси, зводить політичний процес до «ресурсних» коаліцій і опозицій, замість того, щоб, зміцнюючи демократичні інститути представницької демократії, генерувати загальнонаціональні стратегії розвитку. Криза перехідних пострадянських еліт «ресурсно-перерозподільчого» штибу ставить питання про адміністративно-територіальну реформу, про оптимальне регіональне представництво, про податкову та міжбюджетну реформи, які б значно посилили автономію інституцій місцевого самоврядування та низових форм демократії. Розв’язка проблем, які нагромадилися — у взаєминах центру та регіонів, не в горезвісних пропозиціях про створення регіональної палати парламенту чи виборності глав облдержадміністрацій. Стратегічне вирішення — в глибокій демократичній реформі, що має двоїсте завдання: модернізацію політичного режиму через формування парламентського кабінету та представницького уряду, зміцнення інституцій партійної демократії та вихід на вирішальні позиції публічних політичних сил. У регіональному ж вимірі — це пріоритет завдань муніципального розвитку та надання реальних владних повноважень інститутам місцевої демократії та місцевим виборним елітам.
