Державній службі України виповнюється 95 років. При тому, що сучасній Українській державі лише 22, і то в серпні. Нескладні розрахунки виводять нас на несподіваний для більшості громадян України результат — кінець травня 1918 року. А це не що інше, як Українська держава періоду правління Павла Скоропадського.
Про це і багато іншого йшлося в Чернігові на науковій конференції «Українська держава гетьмана Павла Скоропадського: проблеми дослідження (до 95-ї річниці проголошення)», що відбулася 16 травня 2013 року, тобто наступного дня після малопомітного відзначення в Україні 140-ї річниці від дня народження її непересічного громадського та державного діяча. Ініціатором став Інститут історії України НАН України (насамперед, відділ історії Української революції 1917—1921 років), його підтримали Чернігівська облдержадміністрація та обласна рада. Вибір місця — невипадковий. Адже в Тростянці (нинішній Ічнянський район Чернігівщини) розташовувався родовий маєток Скоропадських (нині відомий, насамперед, своїм дендропарком), а навчався майбутній гетьман на півночі Сіверщини — в Стародубській гімназії. Поруч із Черніговом є інше пам’ятне місце — селище Седнів: родинне гніздо старовинного козацького роду Лизогубів, у тому числі голови Ради міністрів Української держави — Федора Лизогуба. Тому, як підкреслювалося на конференції, можемо говорити про неабиякий персоніфікований внесок Чернігівщини у розвиток інституції державної служби України. В історичній ретроспективі, звичайно.
П’ять років тому на основі довготривалої взаємодії Головдержслужби України та Інституту історії України НАН України було доведено, що саме варто вважати початком державної служби в Україні як окремої, визначеної законодавством, інституції для управління державою, функції якої виконують уповноважені на це службовці за рахунок коштів державного бюджету. З’ясувалося, що йдеться не про 1993 р. як дату ухвалення чинного Закону України «Про державну службу», а про події періоду Української революції початку ХХ ст. Якщо вже бути зовсім точним — відрізку, коли консервативні сили спробували створити державу за власними уявленнями, всупереч волі домінуючих тоді прихильників лівих ідей. Що з того сталося — відомо, про наслідки взаємної ворожнечі — також. А для сучасників важливо, що нова постановка питання принципово розширила хронологічні межі існування державної служби України, а головне — відкрила можливості для залучення досі досліджуваного виключно вузьким колом фахівців досвіду, адже йдеться про терени, де історія державного управління тісно взаємодіє з його практикою, сприяючи одна одній в досягненні своїх цілей.
Як адміністратор Павло Скоропадський вважав побудову професійної державної служби одним із своїх основних завдань. Інше питання, що вдалося, а що не спрацювало й чому. До речі, на конференції прозвучала думка: можливо, державна служба України — найбільше досягнення Гетьманату. Власне, згадують, насамперед, три нормативно-правові акти, що започаткували відповідну традицію в Україні.
Закон про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській державі від 30 травня 1918 року визначив обов’язковість складання державним службовцем присяги, що була умовою набуття статусу державного службовця. Таким чином, гетьману вперше в українській історії вдалося окреслити коло посадовців.
Законом про нормальний розпис утримання службовців у центральних урядових установах цивільних відомств від 26 червня 1918 року встановлювалася система класів посад та рангів пенсій урядовців, фактично — це аналог нинішніх категорій та рангів. Також глава Української держави затвердив схему посадових окладів.
Закон про порядок призначення на урядову службу від 24 липня 1918 року визначав різні процедури призначення на посади, що залежали від їхньої «класи». Причому гетьманські призначення на вищі посади державних службовців (заступники міністрів, директори департаментів) мали попередньо узгоджуватися з Радою міністрів.
Безпосередньо конференція складалася з двох частин: у першій свої доповіді робили відомі київські науковці, а у другій — їхні чернігівські колеги з місцевих вищих навчальних закладів. Тож вийшло поєднання досліджень, так би мовити, загальнодержавного характеру та близьких до історико-краєзнавчої тематики. Серед іншого учасники (запрошувалися представники навчальних закладів Чернігова) змогли почути про погляди Сергія Єфремова на політичний режим Гетьманату або ж, за словами цього відомого українського науковця та громадського діяча, Скоропадщину; подебатувати — кого можна вважати політичною опорою гетьманського режиму і чи він мав хоч якісь історичні перспективи, як це сталося за подібних ситуацій у Болгарії чи, скажімо, Румунії; дізнатися нове про те, як майбутній український гетьман, а 1917 року — російський генерал, формував військові кадри 1-го Українського корпусу Російської армії, засвідчивши своїми діями надпрагматичні підходи до боєздатності війська, часто — без огляду на національну ідею (останню, на думку доповідача, він розумів відповідно до типового виховання та освіти); ще раз із цікавістю поглянути на значно більші за сьогоднішні кордони Української держави 1918 року, згадати про буденне життя Чернігівської губернії за Гетьманату...
