Часто можна чути, що колишні комуністи, «котрі побігли, як пацюки з корабля, що тоне», не змогли створити життєздатні партії саме тому, що спробували їх побудувати на підмурівку особистої зради. Але це не так. Зради, по суті, не було. Нічого було зраджувати, тому що КПРС не була партією. В СРСР вона була структурованим кістяком диктатури «пролетаріату». Повноваження Компартії дозволяли невеликій кількості громадян держави здійснювати наглядово-каральні функції над соціумом і командно-адміністративним способом керувати економікою. У період перебудови навіть ідейні комуністи, які фанатично боролися за збереження партії та комуністичної ідеології, плуталися в трактуванні власного вчення, намагаючись обгрунтувати антилюдську політику і виправдати геноцид власного народу міркуваннями «найвищої» справедливості. Це не знаходило підтримки в суспільства ще й тому, що на момент розвалу Союзу пияцтво й аморальність середньої та вищої ланки партійного керівництва досягли апогею, а кастовість самої структури ні в кого не викликала сумнівів. Подвійна мораль, подвійні стандарти, лицемірство зробили процес краху КПРС не просто неминучим, а й надшвидким. Загальне невдоволення і безсилля що-небудь змінити зсередини призвели до того, що ряди цієї величезної організації швидко поріділи, а на зміну старим керівникам прийшли нові, які спробували врятувати те, що залишилося від минулої величі. Після краху Союзу на руїнах ілюзорної могутності вони створили справжню політичну партію. Зберегли основи структури і правила роботи всередині неї, розподілили функції та обов’язки в чіткій відповідності до новітніх технологій і принципів авторитетності контролю та впливу. Жорстка партійна дисципліна дозволила їм не просто існувати в рамках політичного поля, а й досить ефективно в ньому презентувати себе. Добре розуміючи суть споживацького світогляду, формуванням якого КПРС займалася постійно, новим комуністам одразу вдалося налагодити функціональну й ефективну комунікацію із соціумом. Тому комуністам досить довго вдається контролювати значну частину виборців, незважаючи на те, що реально цій партії не вдалося реалізувати жодного пункту своєї передвиборної програми.
Поряд із Компартією стали з’являтися інші політичні організації, які створили український політикум. Природа його лівого і правого флангів парадоксальна. І комуністи там, по суті, уже точно і давно не ліві. Від марксизму-ленінізму в них залишилося тільки три-чотири ідеологічні пунктики, на які вони періодично западають, демонструючи зразки фанатичної відданості певним догмам. При цьому ліва ідеологія залишається недоторканною лише в тому базисі, який не можна руйнувати, не руйнуючи при цьому саму партію. На ньому будуються всі програми і заклики, які формують і провокують споживацькі настрої в суспільстві. Їхній електорат — це люди, які переконані в тому, що хтось повинен їм створити робочі місця, нагодувати, навчити, безкоштовно вилікувати. При цьому не хтось конкретний, а якісь керівники держави. Появу інституту приватної власності комуністи не заперечують, але й не визнають. Тому роблять усе можливе, щоб він не розвивався. В усьому ж іншому всі їхні рішення і пропозиції в законотворчому процесі мають або відверто популістський, або суто правий, демократично орієнтований характер.
Сьогодні ідеологія комуністів трансформується в щось гнучке, здатне пристосуватися до будь-яких соціальних настроїв у суспільстві. Вони голосніше за всіх заявляють про свою готовність перейти до виборів за пропорційною системою саме тому, що не сумніваються в життєздатності партії. Кажуть, що банкіри охочіше фінансують комуністів як опозицію, бо їх легше і набагато дешевше орієнтувати в прийнятті потрібних рішень.
У лівому спектрі політикуму поруч із комуністами присутні соціалісти на чолі з Олександром Морозом і прогресивні соціалісти в особі Наталі Вітренко.
Партія соціалістів прийняла в себе велику частину рядових комуністів, що визнали необхідність демократичних і ринкових перетворень. Однак ідеї, на яку можна було б зробити ставку в партійному будівництві, не було. Вона тільки формувалася. Тому хронічне безладдя в керівництві це відображало, як у дзеркалі. Партія дробилася і дедалі активніше рухалася в бік соціал-демократії. З СПУ свого часу вийшла Наталя Вітренко, створивши при цьому свою партію прогресивних соціалістів.
Партійне розмноження набуло хронічної форми і триває до сьогодні. Це відбувається з різних причин. І тому, що партії частково ставали атрибутом владного і фінансового Олімпу, а це провокувало конкуренцію в боротьбі за партійний портфель. І тому, що стара, загальна комуністична ідеологія наказала довго жити, а нової ніде було взяти. Розпад трудових колективів підприємств, поява нового класу підприємців, приватизація поклали початок народженню нового класу власників. Та оскільки цей процес не завершений, а перебуває в надміру уповільненому та неймовірно розтягнутому в часі режимі, то суспільство продовжує бути не структурованим за соціально політичними інтересами. Йому у своїй більшості ще не потрібні партії в тому вигляді, в якому вони існують. Тому партії, що обіцяють усіх захистити від жорстокого капіталізму і нагодувати, традиційно мають підтримку частини населення.
Партія Наталі Вітренко найлівіша на сьогодні. Їй ні з ким об’єднуватися. На перший погляд здається, що вона і не прагне цього. Але насправді це не так. Не виключено, що вона створить свій блок із розрізнених та відколених шматочків симоненківської і морозівської груп. Знамена в ПСПУ ті ж самі, що і п’ять років тому. Уся влада радам, радам трудових колективів (про які вже і згадки немає), народний контроль, безкоштовна соціальна сфера за рахунок державної монополії на горілку. Кажуть, що президентська адміністрація полюбила пані Вітренко і та всерйоз сподівається, що ця любов допоможе їй подолати чотиривідсотковий бар’єр на шляху до Верховної Ради. Принаймні для такої надії є всі підстави. Адже кращого кандидата в список нереальних претендентів на пост майбутнього глави держави просто не знайти. Вона, завдяки своїм прекрасним ораторським здібностям, легко відсіє Кармазіних та Олійників. Їй для цього досить просто кілька разів виступити по УТ-1 і знову всім розповісти, як влада помиляється, коли не слухає її, і якою рішучою вона буде в боротьбі з нею. Через те, що заяви лідера ПСПУ абсолютно нешкідливі своєю нереальністю, на них давно реагують адекватно, розуміючи, що два-три кандидати, рівноцінні Вітренко, дають виконавчій владі гарні шанси провести на пост президента «свою» людину. Точніше, людину системи, не зацікавленої проводити внутрішні, радикальні структурно-повноважні реформи.
Також на лівому фланзі мають місце і партії сільськогосподарської орієнтації — аграрії, селяни та інші. Вони опинилися в найскрутнішому становищі. По-перше, тому що реформи на селі, з одного боку, нібито рухаються, а із другого, базове питання реформування досі не вирішено. Клас власників там почав з’являтися відносно недавно. Але на сьогодні законодавчо їхні права не врегульовано, не захищено. При цьому всі партії лівої орієнтації виступають проти купівлі- продажу землі замість того, щоб створити механізм правового захисту землевласників. А, по-друге, майже всі члени цих партій у Верховній Раді представляють середню і вищу ланку керівників сільськогосподарських об’єднань, чиї інтереси дуже часто розходяться з інтересами пересічних селян та фермерів. Точніше, вони збігаються, коли мова йде про поділ бюджетних коштів та пільг з оподаткування, але вони є протилежними у сфері розподілу прав та повноважень у питаннях володіння і землею, і врожаєм.
У центрі політикуму давно і міцно влаштувалися пропрезидентські партії «Трудова Україна», Партія регіонів, група «Солідарність», НДП тощо. Поява цих партій так само закономірна. Після краху КПРС зникла не просто певна організація. Зруйнувалася вертикаль адміністративно-командної системи управління економікою та соціальною сферою. Керівникам підприємств, організацій, навчальних закладів нікому стало підкорятися, а виконавча влада і на загальнодержавному, і на регіональному рівні не могла прийняти на себе функції управління в традиційній для тоталітарної системи формі. Тому із представників директорату і номенклатури взагалі сформувалися політичні партії. Це допомогло не втратити важелі управління народним господарством і зберегти адміністративно-командну систему управління. Вона була вже не такою, як раніше, проте існувала і забезпечувала реалізацію урядових рішень. Після обрання нового Президента партія влади НДП також стала дробитися. З її рядів виокремилися і опозиційні Президентові групи, зокрема, партія «Собор», яку очолює колишній лідер НДП. Досі керівники обласних державних адміністрацій у своїй більшості тим або іншим чином пов’язані з НДП.
У групі пропрезидентських партій відбулося позиціонування. Директори великих промислових підприємств із розвиненою комерційною інфраструктурою, орієнтованою на енергоресурси, тяжіють до «Трудової України». Інші, чия залежність від податкових пільг та кредитних ресурсів патологічно велика, чий доступ до енергоринку обмежений, а проблеми мають регіональну специфіку, орієнтовані на партію головного податківця України — пана Азарова. На їхньому тлі виступає локальною групою партія СДПУ(о). Її специфіка полягає в тому, що ця партія не може існувати без ідеології, тоді як партії новоствореного центристського блоку, навпаки, не мають її взагалі. По-перше, тому, що не існує в природі і не може існувати ідеології розумного управління народним господарством. Це всього лише технологія вирішення політичних завдань. А по-друге, якщо спробувати ідеологічно оформити здоровий глузд, то стане очевидним, що за всіх тез про справедливість і турботу про благо народу суб’єктом інтересів блоку залишається не людина, а промисловий потенціал держави, який і так продовжують розвивати за рахунок падіння реальних прибутків громадян.
Праворуч політикум пістрявіє партіями, які вважають себе правими. Це і «Батьківщина», і всі Рухи, які дробилися, а потім об’єдналися, усвідомивши, що в результаті можуть узагалі не пройти до нового складу Верховної Ради. У зв’язку з тим, що ці партії практично не мають ідеології розвитку і не змогли налагодити із соціумом ефективної комунікації, вони дедалі більше починають нагадувати групи за інтересами. На сьогодні найбільш життєздатними з них є такі, в яких ідеологія є. Це стосується відверто націоналістичних партій.
Реально ж правими в складі парламенту можна вважати дві партії. Це — «Яблуко» і «зелені». Яблучники справжні ліберали, жорстко виступають проти структур влади, що зберігають тоталітарні функції стосовно громадян. Вони відстоюють інтереси підприємців. А «зелені» об’єднують людей, які сповідують нові духовні та етичні цінності, що базуються на усвідомленні суті переходу до постіндустріальної епохи. І в тих, і в других є майбутнє в політикумі України, бо їх розвиває здорова ідея пріоритету людини над тим, що вона створює, ідея, здатна оформитися в справжню ідеологію.
Політична опозиція в Україні сьогодні має не ідеологічний характер, а антипрезидентський. Тому вона об’єднує партії всього спектра політикуму. Тут і ліві, і праві, і центристи. Це відбувається невипадково. Коли немає ринку, саме президент виконує його функції, регулюючи спектр можливостей бізнес-зростання тих або інших фінансових і промислових груп. Тому він концентрує у своїх руках надмірні повноваження, що й робить його основним суб’єктом політики. По суті, партії ведуть боротьбу або проти Президента, або за вплив на нього. Тому природно, що всередині країни опозицію підтримують ті бізнес-структури, чиї інтереси нікому захищати і лобіювати у владних структурах на найвищому державному рівні. Бо це не дозволяє їм легалізувати свій бізнес більше як на 10% або не дозволяє цього зробити взагалі.
Одним з основних політичних штампів сьогодні є таке поняття, як олігарх та олігархічні партії. Виходячи із суті самого поняття, олігархічною партією є та, яка об’єднує людей, що застосовують непублічні, тіньові механізми впливу на прийняття політичних та управлінських рішень; що володіють тіньовим капіталом, який не має системно-творчого характеру, і власністю сумнівного походження. У зв’язку з тим, що це поняття застосовне тією чи іншою мірою до будь-якої політичної сили та будь-якого депутата, то його активно використовують усі проти всіх. Однак і для суспільства, і для політикуму було б корисно не експлуатувати це поняття, а розглянути його як явище, породжене неправильним розподілом функцій та повноважень між гілками влади і Президентом, який дозволяє владі і власності бути суб’єктами політики, які постійно зливаються.
Усе, що відбувається на політичному Олімпі України, є природним. Процеси становлення багатопартійності і демократії не можуть випереджати процеси усвідомлення суспільством суті своїх політичних інтересів. Немає сумнівів у тому, що суспільство вже готове прийняти наявність демократичного інституту багатопартійності як благо і навчитися виражати свої економічні та правові інтереси через підтримку партій і політичних лідерів. Але… для цього вони повинні з’явитися не в рекламних роликах, а в реальному житті. Це не залишиться незапитаним, тому що обов’язково супроводитиметься появою життєздатної ідеології і програми трансформації влади в інтересах суспільства.
