Вийти з неї можна лише шляхом створення альтернативних лівих рухів. Запит на них дуже сильний, особливо на південному сході — у світлі поширюваної незадоволеності владою. На традиційному електораті лівих уже щосили паразитують русофільські партії, які мають непоганий шанс забрати собі частину колишніх прибічників комуністів та інших соціалістів. Але тим більше шансів мають потенційні «нові ліві» із суто лівацькою, троцькістською і навіть анархічною риторикою. Адже ще більше, ніж «русский мир», наш південний схід, та й центр також, дратує проблема соціального розшарування й відверта спроба закріпити це розшарування назавжди.
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПАРАДОКС
Прихід Віктора Януковича до влади зіграв із лівими найгірший жарт з усіх можливих. Це стосується і власне партій, і їхніх виборців. «Регіонали» багато років позиціонували себе як захисники та виразники інтересів пролетарських верств населення, будучи представниками розвинутих промислових регіонів південного сходу. «Донецькі» міцно асоціювалися в частини населення, яка ностальгує за СРСР, як ті діячі, які одним фактом свого приходу до влади повернуть Україну прямо до часів радянського раю і безхмарного братерства з Росією. Райдужні мрії малювали Януковича у вигляді другого Лукашенка, особливо після Харківських угод і перших показових гуманітарних поступок Москві. Але «регіонали» виявилися жорсткими неоліберальними капіталістами, причому найжорсткішими з можливих в Україні.
Як наслідок, вийшов ментально-політичний парадокс: Донецько-Криворізький басейн, південь та Крим, які традиційно сповідають симпатії до соціалізму і комунізму, відчули себе «кинутими» більше за інших. Перші симптоми таких настроїв проявилися вже на місцевих виборах, коли значний відсоток населення в цих традиційно активних областях просто не прийшов на вибори або ж проголосував проти всіх.
Нині, влітку 2011-го, все бачиться інакше, ніж торік. Ціни на газ, комунальні тарифи та продовольство зростають, багатолітнє соціальне диво в сусідній Білорусі показово рушиться, рейтинг Партії регіонів падає, реформи або стоять, або нависають дамокловим мечем над громадянами, а в головах колишніх прибічників ПР і КПУ визрівають протестні настрої, з тим більшим роздратуванням від неможливості їх каталізувати. Для південно-східного електорату, на відміну від симпатиків лівих у центрі та Києві, не існує якоїсь альтернативи. Якщо центр може знову взяти сторону Тимошенко, схилитися до Яценюка або інших представників центризму з національним забарвленням (все ж таки ці регіони більш аграрні, аніж промислові), то в «синьо-біло-червоному» поясі панують розгубленість та озлоблення. На політичному полі мільйони жителів цих областей не бачать політсили, яка могла б виразити їхні інтереси й побажання.
ТРИ ЧИННИКИ
У лівому русі України нині склалася дивна ситуація. Її можна охарактеризувати трьома чинниками. Перший полягає в тому, що на цьому фланзі української політики домінує Компартія, інкорпорована до правлячої олігархічної влади. КПУ об’єктивно виступає як одна з партій влади, і тим самим її домінування в лівому спектрі має характер «нагляду» над усіма іншими лівими силами. Їй дано карт-бланш на обслуговування симпатиків лівих та, особливо, на роботу з пенсіонерами — складним і відповідальним електоратом, тим більш важливим для влади, з огляду на пенсійну реформу.
Другий чинник, по суті, є антитезою першого. Попри фактичну монополізацію Компартією лівого флангу українського політикуму, довіра до неї падає й перебуває нині на рекордно низькій позначці за весь час незалежної України. Це — розплата за коаліцію з владою і фактичну співучасть в усіх непопулярних соціальних реформах. Падіння рейтингів КПУ відбувається також через об’єктивні обставини — вимирання «пенсіонерського» електорату, і суб’єктивні — скандали всередині партії («справа Грача»).
Третій чинник, який характеризує нинішній стан лівого руху в Україні, — це наявність безлічі «вторинних» лівих сил, кожна з яких практично не має шансів пройти до Верховної Ради, особливо в разі підвищення прохідного бар’єра. Найбільше, що вони можуть, — то це розраховувати на представництво в місцевих радах. Усі ліві партії в Україні, крім Компартії, є або партіями «колишньої влади» (СПУ, ПСПУ), або політпроектами, які ще не пройшли випробування виборами (Союз лівих сил, КПРС Леоніда Грача). Тобто це або партії минулого, з неабияк підірваним рейтингом і фактично нульовим фінансуванням, або партії майбутнього з можливими перспективами успіху — але лише за сприятливих обставин і хороших фінансових вкладень. Така «вилка» робить позиції Компартії зовні міцними, хоч вони такими не є.
ЛІВИЙ — ОЗНАЧАЄ СТАЛІНІСТ?
Криза лівого руху в Україні — наявна. Вона пов’язана із загальною кризою пострадянської системи управління державою та зі зміною поколінь. І цю тенденцію стимулюють також зовнішні чинники — зокрема такі, як роль Росії в підтримці лівого руху в Україні та «розмикання» колишньої беззастережної єдності русофільських і лівих ідей. Робота на російську імперську ідею, на «русский мир» тепер не обов’язково має бути вдягнута в шати радянського крою. Природно, ідеологічної спорідненості сталіністів усіх мастей ніхто не скасовував, і в цьому плані «Родина» цілком може стояти поряд із Компартією. Проте перша нині в більшому фаворі, бо відкрито не ставить монументів Сталіну. Компартія ж занадто рано вискочила з ідеєю встановлення ідола вождеві всіх народів. Це був фальстарт, ліквідований спецслужбами під новий 2011 рік. Звичайно, висадження в повітря сталінського ідола в Запоріжжі приписали «Тризубові», але, як відомо, авторство найбільш ідеологізованого теракту в історії України досі не встановлено, отже, версія про спецслужби має право на існування.
Компартія України занурилася у відвертий сталінізм не сама по собі, а наслідуючи російську ідеологічну парадигму путінського покрою. Та й показна десталінізація, про яку не так давно говорив російський президент Медведєв, — всього-на-всього інструмент і гасло в його боротьбі за кремлівський трон. Імперія жива, і Сталін продовжує бути кумиром величезного загалу росіян, причому вже останніх поколінь. І ось тут ми спостерігаємо вже українську специфіку, важливу саме для КПУ.
Партія, яка ніколи й не приховувала ідей відтворення «великого и могучего», позиціонує себе як сталіністська спадкоємиця дуже завзято й відверто, аби не відштовхнути поміркованішої частини прихильників лівої ідеї. А входження у владу зробило з Компартії ще й опортуністів — і тим самим відштовхнуло вже частину «чистих» сталіністів. Як наслідок, КПУ перетворилася на партію кар’єристів та циніків, дуже зацікавлених у її збереженні при владі. Тим більше, виборці в країні в неї залишаються на рівні стабільних 3-4%. Тому КПУ сьогодні так боїться підвищення виборчого бар’єра. Інакше такий брендовий політпроект доведеться закривати або переформатовувати. До чого товариш Симоненко абсолютно не готовий.
ХТО ТАМ ЩЕ КРОКУЄ ЛІВОЮ?
Але КПУ, повторімося, не єдина сила на лівому фланзі. Чи можливе повернення хоча б частини колишньої популярності до соціалістів? Гадаємо, що ні. Василь Цушко — не найкраща фігура для позиціонування партії. Того дня, коли його призначили керівником СПУ, долю цієї політичної сили було остаточно вирішено.
ПСПУ Наталії Вітренко залишається об’єктом тиску з боку ПР: у багатьох областях на неї все ще дивляться як на єдину силу, опозиційну до «регіоналів». І хоча після місцевих виборів ситуація змінилася і представництво вітренківців у місцевій владі зменшилося, чинник Наталії Михайлівни не дає «регіоналам» спокою. Дозволити їй забрати собі ліворадикальний електорат ПР не може. Навіть якщо практичні шанси цього не такі вже й високі.
Союз лівих сил — проект, залежний насамперед від вкладень у нього глави цього політпроекту Василя Волги, — поки що можна вважати мертвонародженим. Оживити його можна до виборів до Верховної Ради, але якщо на це буде воля самого Волги. Як урядовцеві на «хлібному» місці, главі Держфінпослуг, зараз йому це не потрібно. У депутати, якщо захоче, він піде за мажоритаркою. Отже, і цей проект можна розглядати як не надто перспективний у плані збирання електоральних симпатій.
Цікаво придивитися до КПРС Леоніда Грача — найжвавішої сили, яка вийшла на бій із Петром Симоненком. Грач залишається головним викривальником пороків КПУ та її голови, причому робить це аргументовано. Він — єдина людина, яка зуміла спровокувати розкол у КПУ. Він залишається популярним політиком у Криму, з іміджем «гнаного». Грач, мабуть, єдиний, хто міг би зібрати під своїми прапорами перебіжчиків з інших лівих політсил. Проте не все так добре й у нього. У боротьбі за мажоритарний округ (якщо він вирішить висуватися по ньому) на лідера КПРС чекають дуже важкі битви. Партію свою він навряд чи «розкрутить» навіть до існуючих нині 4% — тобто до рівня Симоненка.
Грачеві відверто не поталанило з базовим регіоном. Крим чітко «застовплений» за ПР. Особисто Грача можуть і пропустити до парламенту — один у полі не воїн. І то сумнівно, що пропустять. Партії ж його доведеться чекати, як мінімум, до наступних муніципальних виборів. І знову ж таки, світле майбутнє для КПРС у Криму абсолютно недоказове.
Інші ліві політичні сили настільки незначні, що їх не варто серйозно розглядати. Інша річ — можливі нові проекти на цьому фланзі. За 15 місяців до виборів, у принципі, розкрутити ще один-два проекти можна. Але поки що намірів цього не видно — влада вирішує серйозніші завдання. Ставка робиться на те, що виборці промислового поясу та півдня все ж таки проголосують за ПР і КПУ — від безвиході або, в крайньому разі, не прийдуть на вибори. Але на цей випадок є інші методи. Глав дрібних лівих партій навіть можуть пустити балотуватися в округах — все одно їм нікуди буде подітися у Верховній Раді, як лишень стати сателітами ПР.
«ЛІВИЙ» ЗАПИТ
І ось тут доречним є запитання — а що насправді робитиме розчарований прибічник лівих ідей? Якщо не набридлі КПУ і ПР, тоді хто? Виходів може бути декілька.
Перший полягає в тому, що все ж таки проголосують у рамках наявного набору лівих сил, наростивши відсотки тим же ПСПУ і КПРС. Другий — ці голоси підуть русофільським силам — «Родине», «Русскому единству» та іншим «Русским общинам». Але до Верховної Ради ці сили також навряд чи пройдуть — скоріше, можуть пройти їхні лідери за мажоритаркою (у Маркова, Цекова та Аксьонова такі шанси є — вони свою роботу на систему довели 9 травня і, напевно, доводитимуть ще не раз).
Нарешті, третій варіант — буде зацікавленість у нових політпроектах, які ще не з’явилися. На південному сході можливе виникнення навіть такого феномена, як змичка лівих ідей та підприємницького руху. Протести проти пенсійної реформи, трудового й житлового кодексів обов’язково будуть, і ліва риторика під час цих протестів звучатиме дедалі голосніше. Але навіть якщо влада відкладе інші скандальні реформи, крім пенсійної, «просто в шухляду», протестні настрої нікуди не подінуться. І цими настроями можуть охоче скористатися місцеві персонажі з радикальною риторикою.
Ці вожді, які постали «з товщі народної», або місцеві опозиційні політики будуть дійсно позасистемними — і тоді їх спробують залякати чи купити. Але ймовірніше, що можуть бути «накинуті» протестним рухам владою — і тоді матимуть шанси на «розкручування».
Ознаки такого перебігу подій уже назрівають. Щойно Азарова відправлять у відставку, це може бути сприйнято як слабкість влади — і на цій основі можуть започатковуватися нові протестні рухи. На південному сході вони неминуче матимуть або червоне, або синьо-біло-червоне (кольори російського прапора) забарвлення. Тим більше, якщо все ж таки вирішать відпустити у вільне плавання і Дмитра Табачника. Останній, щоправда, може піти на «кураторство» русофільських партій — все ж таки комуністам його як куратора не накинеш.
Загалом, бульйон потенційних протестів під ліворадикальним соусом уже вариться. Робітничий рух, громадські протести, амбіції активістів нового покоління, в тому числі тих, хто відверто працюватиме на розкол України під прикриттям лівих ідей, — усе це вже найближчим часом може наочно проявитися. Цей час — починаючи з осені 2011 року та аж до виборів восени 2012-го. Втім, шлях не гуляє. КПУ явно не може закрити лівий фланг. Отже, чекаємо на оновлення лівого руху. На жаль, зовсім не в цивілізованому європейському вигляді: в регіонах, які живуть ностальгією за часами СРСР, протверезіння може настати лише у вигляді повернення до «чистого соціалізму». Можливо, у формі відвертого лівацтва, що ще небезпечніше, аніж нинішній стагнаційний стан.
