Для початку — невеликий тест. Вгадайте, будь-ласка, в якому році написано і кого стосується наступне: «Над нашою Вітчизною нависла серйозна небезпека. Антинародна політика привела до загострення системної кризи в суспільстві. Українська економіка фактично перебуває в колапсі. Катастрофічно знижується життєвий рівень. Непоправних ударів завдано вітчизняній науці. Обіцянки влади приборкати корупцію, організовану злочинність виявилися блефом. Ігноруючи волю переважної більшості народу, не рахуючись із національними інтересами держави, брутально порушуючи Конституцію і закони влада все більше...» — і так далі і тому подібне. Читали ми з вами такі пасажі щодо кучмівського режиму? Читали і не раз. А щодо кравчуківського? Також читали. А щодо нинішнього? Постійно читаємо.
Отож коли ці заяложені пропагандистські кліше знову зазвучали 22 червня 2006 року в Українському домі на зборах «За позаблокову, нейтральну Україну!», організованих видними політичними діячами усіх «епох» незалежної України, то цей штучний і багатовживаний пафос вже міг викликати у мислячої людини тільки іронію.
Ну справді, чи народною була політика Компартії впродовж десятків років? Чи не найстрашнішим прикладом організованої злочинності було знищення Чорноморського морського пароплавства за часів президента Кравчука? Чи не найтяжчого удару по науці було завдано за президентства Кучми, коли почалася масова еміграція вчених з України, а доктор наук Анатолій Толстоухов був у цей час одним із ключових урядовців у команді Кучми? Чи, може, протягом усіх попередніх років Конституція і закони порушувались не брутально, а ніжно і лагідно?
Отож коли і Крючков, і Кравчук, і Толстоухов, і вітренківці, і багато інших ораторів прагнули переконати аудиторію, що всі біди України у тому, що нинішня влада веде її до НАТО і єдиним виходом є «розгортання масового громадського руху», то як політичний психолог, зазначу: масові рухи виникають тільки на основі граничного незадоволення основних потреб людини, до яких потреба у нейтральності та позаблоковості поки що наукою не відноситься. Протестні настрої сьогодні у суспільстві, звичайно, існують, але вони приглушені, мають або соціально-економічне (ціни, тарифи тощо), або ідейно-політичне (розчарування діями «помаранчевої» команди у парламенті та поза ним) підґрунтя. Геополітичних протестних настроїв не зафіксовано, бо не можна ж такими вважати феодосійські акції, за якими настільки явно стирчали вуха організаторів, що то було вже просто непрофесійно, якщо не сказати, — непристойно. А за останні півтора року наш народ отримав від новообраної влади таке щеплення проти масових громадських рухів, що Майдан-2 нам поки що аж ніяк не загрожує. Тому констатуємо, що організатори та натхненники цих зборів або свідомо «гонять порожняк», або ж, як висловлювався майже сто років тому однопартієць Г. Крючкова, «страшно далеки они от народа».
Звичайно, проблема зовнішньополітичних пріоритетів існує, вона має обговорюватися у суспільстві, але не у надривно-мітинговому стилі, а фахово, серйозно, глибоко — з політико-економічними та геостратегічними розрахунками за принципами та критеріями оптимального зміцнення національної безпеки України.
І таку розмову здатні вести і той же Г. Крючков, який очолював парламентський комітет з питань оборони та нацбезпеки, і визнаний фахівець з міжнародної політики О. Чалий, і екс-президент Л. Кравчук — але не в форматі політичної полеміки та протиборства з владою, а конструктивно. Інше питання — кого залучає нинішня влада до розробки та реалізації оборонної та геополітичної стратегії — хронічно неголених вискочок чи серйозних державних мужів з величезним державно-політичним досвідом. Отут дійсно є проблема. Далеко не кожен кум чи друг здатен справитись із завданням визначення політичної лінії держави.
Створена на цих зборах Громадська рада Руху «За позаблокову, нейтральну Україну» об’єднала таких ідеологічно несумісних політиків, що сподіватись на їх дружну співпрацю не доводиться. І, напевно, це на краще.
