Політичні та соціально-економічні негаразди в Єврозоні ініціювали активний діалог між найбільш впливовими державами об’єднаної Європи у питанні перспектив майбутнього ЄС та світу загалом. Однак світові лідери, зокрема країни Великої двадцятки, продемонстрували неготовність адекватно реагувати на кризові явища в системі міжнародних відносин та світовій економіці. Значна частина політичної еліти світу не здатна запропонувати моделі ефективного розвитку, які були б у змозі стати прикладом для країн, що розвиваються.
Системний аналіз подій початку XXI століття дає можливість зробити висновок про те, що перед світовими і регіональними лідерами гостро постало питання пошуку ефективних стратегій управління і модернізації існуючих моделей державного та суспільно-політичного розвитку: як в площині глобальних процесів, так і на внутрішньому національному рівні. В середовищі політико-економічного бомонду світових центрів впливу йде гостра запекла дискусія щодо необхідності перегляду усталених концепцій державного менеджменту та існуючих підходів управління соціальними та економічними процесами.
РОЗСТАНОВКА СИЛ
Зокрема, яскравим підтвердженням цих тенденцій є результати останніх зустрічей світових лідерів на форумах у Давосі, Москві, Ялті, внутрішньополітичні ініціативи президента США Барака Обами щодо соціальних та економічних реформ, спрямованих на створення ефективних механізмів і моделей управління, а також удосконалення суспільно-політичного простору. Поряд із цим керівництво Китайської Народної Республіки намагається модернізувати власну суспільно-політичну та економічну модель у відповідності з існуючими глобальними тенденціями та викликами, які розширюють сфери впливу в усьому світі.
У свою чергу Російська Федерація намагається зберегти конкурентну спроможність держави у формі регіонального лідера з перспективою відновлення статусу наднаціональної держави.
Не менш показовими факторами в питанні управління соціально-економічними процесами стали події так званої арабської весни в Тунісі, Єгипті, Лівії, а також якісно нові за змістом суспільно-політичні рухи в Європі та інших країнах світу.
Усе це разом може свідчити про неготовність переважної більшості політичних еліт світу адекватно реагувати на кризові явища в системі міжнародних відносин та світової економіки і запропонувати превентивні моделі ефективного розвитку, здатні стати кластерами для країн, що розвиваються.
У цих процесах має місце як позитив, так і негатив. З одного боку, кожен актор може запропонувати власну національну інноваційну модель антикризового управління, яка здатна стати прикладом для інших, з іншого — відсутність моделей, здатних вирішувати системні конфлікти соціально-економічного та гуманітарного характеру, може спровокувати регіональний хаос із далекосяжними наслідками.
ГЛОБАЛЬНІ ТРЕНДИ ТА ВИКЛИКИ СУЧАСНОСТІ
Зокрема, йдеться про появу нових глобальних трендів та викликів, які детермінують потребу нового бачення принципів управління:
1. зростаюча роль індивіда та його активності в політичній та соціальній площині (підвищення агресивності особистості й зростання конфліктогенності громадянського суспільства);
2. збільшення питомої ваги середнього класу в соціальній структурі та його активізація (значне підвищення тиску на владу);
3. поява нових ідеологій на основі інформаційної, комунікаційної та мультимедійної революцій (виникають нові соціальні зв’язки, типи громадянської поведінки, світоглядні установки й нові типи соціальних рефлексій, що постають серйозною загрозою стабільності існуючим політичним та економічним елітам світу);
4. виникнення нових форм соціальної організації та комунікації (соціальні мережі, блогосфера, флешмобінг і таке інше) — підвищення здатності громадянського суспільства здійснювати тиск на владу (новітні способи технологічного та організаційного впливу);
5. неефективність існуючого соціального договору та недієвість соціальних ліфтів (посилення соціального невдоволення і висока ймовірність громадських хвилювань);
6. демографічна криза у розвинутих країнах і, як результат, трудова міграція (висококваліфікованих спеціалістів та різноробочих) із країн, що розвиваються. Втрата людського потенціалу в країнах третього світу;
7. зростаюча роль високотехнологічних засобів комунікації та інформаційних технологій — зростання соціальної та політичної мобільності, загроза існуючим політичним режимам;
8. боротьба за життєво необхідні ресурси (енергетичні, земельні, водні та ресурси, які забезпечують високотехнологічний розвиток економіки тощо) — загострення протистояння між світовими акторами у всіх частинах світу;
9. стагнація існуючої геоекономічної моделі (банківська, фінансова, кредитна, монетарна, валютна сфери) — зміщення центрів економічної активності з країн розвинутого поясу в країни, що розвиваються, а також очікування нових хвиль економічної рецесії;
10. надлишкова концентрація влади та капіталу в руках обмеженого кола глобальних супереліт (ФПГ і транснаціональні корпорації) — зростання соціальної напруги, силові варіанти перерозподілу ресурсів та благ;
11. зростаюча політична та економічна вага країн, що розвиваються — переформатування існуючих глобальних коаліцій та ймовірні загрози конфліктів з англосаксонським світом;
12. поява нових смертельних захворювань, епідемій та штамів вірусів — важко контрольовані пандемічні вибухи захворювань в усьому світі;
13. техногенні катастрофи нового покоління.
Все це актуалізує тезу щодо необхідності створення адекватних існуючим тенденціям проектів розвитку та управління, а також синтезу нових соціальних ідеологем, здатних впорядкувати хаотичні рухи цивілізації. У контексті цих подій показовими є ряд заяв, доповідей та аналітичних звітів провідних експертів, дослідницьких установ, університетів й так званих фабрик думок (К. Поппер, Г. Кісінджер, С. Хантінгтон, Ф. Фукуяма, Р. Даль, Г. Алмонд, К. Дейч Дж. Фрідман (Sratfor, США), Council of Foreign Affairs (США) та інші), які зосереджують свою увагу на актуальних проблемах сучасності та підвищенні ефективності механізмів, здатних реалізовувати інтереси країн, які вони представляють:
1. управління новоствореними ринками (економіка);
2. енергетика та політика (управління);
3. підприємництво (бізнес) та публічна політика;
4. глобальна політика;
5. регіональна політика (комплексна аналітика ситуації в регіонах світу);
6. політика у сфері науки та технологій;
7. філософія і публічна політика;
8. прикладні та інформаційні технології;
9. феномен тероризму, транснаціональної злочинності та корупції;
10. демографія та національна безпека;
11. етнічні конфлікти, проблеми вирішення громадянських війн та заворушень;
12. довгострокові стратегічні програми розвитку, стратегічне та військове планування у міжвоєнні періоди;
13. прогнозування та аналітика політичних та соціальних процесів;
14. дослідження середньоазійського регіону;
15. дослідження китайського регіону;
16. культура в глобальних відносинах;
17. дослідження феномену холодної війни;
18. новітні підходи у дослідженні безпеки Євразії;
19. міжнародна співпраця в Азії;
20. політика у сфері освоєння космосу (програми розвитку та управління).
ЙМОВІРНІ ШЛЯХИ РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА: ПОГЛЯД ЗБОКУ
У цьому контексті серед фактів, що заслуговують на увагу, слід виділити опублікований звіт Національної ради з питань розвідки США під назвою «Глобальні тренди 2030: альтернативні світи». Автори документу визначають основні тенденції розвитку людства та прогнозують імовірні шляхи розвитку світу. Зокрема, у доповіді зазначено такий перелік викликів:
1. складна демографічна ситуація. У країнах так званого розвинутого поясу відбувається зменшення народжуваності та старіння населення, що призведе до потреби створення штучної міграції з інших країн. Очікується, що з країн, що розвиваються, відбудеться масовий відтік не лише інтелектуальної еліти, а й некваліфікованої робочої сили;
2. збільшення долі (питомої ваги) середнього класу й ролі особистості у глобальній соціальній структурі світу та зменшення розриву між бідними та багатими. Це, швидше за все, збільшить можливості громадян впливати на суспільно-політичні процеси в усіх країнах світу. Однак виникає питання: чи буде усунуто розрив між бідними та багатими у розвинутих країнах та в країнах поясу периферії (ймовірні соціальні катаклізми в Азії)?
3. криза класичних моделей управління як у глобальному форматі, так і на внутрішньому рівні управління державою. Звідси — пошук альтернативних способів та методів управління глобальними процесами, зокрема делегування управлінських повноважень США низці країн, регіональним лідерам (КНР, ЄС, РФ, Бразилія, Туреччина, Мексика тощо);
4. гуманітарна криза (передусім нестача продуктів харчування та питної води), що може призвести до регіональних конфліктів та загострення міжнародної ситуації, особливо в Африці та Азії;
5. Ймовірні (можливі) хвилі нових економічних криз та рецесій (банківський сектор, валютні коливання, дисбаланс світової торгівельної системи тощо). Насамперед це може становити небезпеку для розвинутих країн світу, хоча економічні потрясіння не оминуть й інші країни;
6. Суспільно-політична нестабільність у багатьох країнах світу (Південно-Східна Азія, ЄС, РФ, Африка). Ймовірні сценарії трансформації географічної та політичної карти світу;
7. Масштабне зростання ролі новітніх технологій. У найближчому майбутньому використання інформаційних та військових технологій (громадянами, недержавним сектором) можуть стати серйозною загрозою стабільності як для окремих країн, так і для цілих регіонів;
8. Переформатування центрів впливу, зростання ролі низки країн та зменшення впливу інших. Прогнозується подальше зміцнення позицій Китаю та втрата міжнародного впливу та могутності Росією, що значною мірою може змінити геоекономічний та геополітичний ракурс в глобальному світі;
9. Поява нових міждержавних об’єднань та утворень на Євразійському суперконтиненті;
10. Здійснення енергетичної революції з появою альтернативних джерел енергії (сланцевий газ, біопаливо тощо).
Вищезазначені тенденції можуть суттєво впливати на Україну і поставити її у неоднозначну ситуацію, таку собі точку біфуркації, здатну кардинально змінити розвиток подій в країні як у гіршу, так і у кращу сторону.
Немає сумніву, що глобальні тренди світу у значній мірі впливають на формування умов всередині України. Багато в чому українські тенденції повторюють світові тренди. Зокрема, можна виділити наступні аспекти:
1. зростання суб’єктності та ролі громадянина у впливі на прийняття політико-управлінських рішень та розподіл ресурсів (незалежно від ефективності політичної влади);
2. формування та становлення «нового» середнього класу, його соціальна радикалізація, посилення розриву між бідними та багатими;
3. системна криза управління і поява нових прагматичних моделей управління;
4. поява нових соціальних технологій на основі мультимедійного суспільства, що призводить до виникнення нових суспільно-політичних ідеологій, організацій, моделей поведінки;
5. підвищення суспільної та політичної ролі нових форм соціальної організації (інтернет-спільноти, культурологічні, релігійні, економічні, злочинні спільноти тощо);
6. зростаюча роль інформаційних технологій;
7. відсутність реального соціального договору між суспільством, державою й корпораціями;
8. неефективність та деформації існуючого соціального ліфту між громадянином, корпораціями та державою;
9. демографічна криза та втрата Україною людського потенціалу;
10. надзвичайна концентрація важелів впливу та право розподіляти ресурси обмеженим колом людей, міжкорпоративні війни;
11. неефективність застарілої кластерної моделі економіки для України;
12. непродуктивні реформи та соціальна апатія, що переростає в акти громадської непокори.
УКРАЇНА — СУБ’ЄКТ ЧИ ОБ’ЄКТ ДІЇ?
Останнім часом в Україні склалася досить складна соціальна, економічна та політична ситуація. У опублікованих матеріалах «Звіт про світове багатство-2012» німецької страхової компанії Allianz, з 52 країн світу, ВВП яких складає 90% світового ВВП, Україна опинилася на 49 позиції серед 10 найбідніших країн світу. До того ж розвиток країни характеризується збільшенням зовнішнього боргу країни, зменшенням золотовалютного запасу, девальвацією гривні, збільшенням розриву між бідними та багатими, масштабним відтоком капіталу у країни Європи та США, падінням промислових потужностей, неконкурентною спроможністю українських товарів, обмеженням експортно-імпортних можливостей країни (ВТО) тощо.
Водночас не припиняються геополітичні маніпулювання Україною ззовні. По суті, Україну сприймають як певне «дике політичне поле по відпрацюванню нових технологій впливу». Складається враження, що до України застосовують такі правила гри, коли єдиним правилом є відсутність правил із тимчасовим переможцем.
Росія продовжує вуглеводневий та гуманітарний тиск на Україну, повсякчас тримаючи її на «газовому гачку» залежності, намагаючись остаточно втягнути в орбіту свого впливу (Митний союз). За оцінками більшості експертів, за таких умов Україна залишиться формально самостійною і в той же час жорстко контрольованою в енергетичній, економічній та зовнішньополітичній сферах. У цьому випадку Росія використовує «союзну» Україну як фактор тиску на західні країни для проведення власної геополітичної гри.
США, разом з ЄС, не припиняють критику політичної системи і політичного режиму України, вибудовуючи поліваріативні моделі поведінки. Використовуючи особистісні, економічні, етнічні фактори розвитку українського політико-економічного істеблішменту, західні країни та США за допомогою своїх «агентів впливу» (політики, громадські діячі, власники фінансово-промислових груп, громадський сектор тощо) засобами економічних, суспільних, науково-освітніх, культурних проектів та фондів досить вдало здійснюють неформальний вплив на Україну. Що цікаво, робота та перемовини ведуться з усіма інституціями та акторами (громадянське суспільство, опозиція, влада) за класичними схемами бізнес — менеджменту.
ЄС в умовах економічної та адміністративної кризи продовжує створювати плацдарм для підписання договору про асоціацію України з ЄС без реальних часових рамок, не гарантуючи при цьому ніяких економічних й політичних преференцій, тим самим намагаючись конкурувати з РФ у питаннях впливу на Україну, очікуючи змін внутрішньополітичної складової всередині останньої. Водночас, формальний процес зближення в нинішніх умовах є важливим для обох сторін. В ЄС констатують необхідність європейського цивілізаційного руху з усім набором цінностей і світоглядних засад на схід Європи, але не педалюють питання економічного та енергетичного розвитку. Україна у цих проектах розглядається лише як «буферна зона» власних фінансових, енергетичних, міграційних, територіальних і регіональних інтересів.
УКРАЇНА В КОНТЕКСТІ ЕПОХИ МОДЕРНІСТСЬКОГО АВТОРИТАРИЗМУ: ПОСИЛЕННЯ РОЛІ ДЕРЖАВИ
Вочевидь, «тиск», а точніше вплив у різних формах з боку ключових гравців світового співтовариства на Україну буде й надалі підвищуватися, що призведе до посилення ролі національних центрів прийняття політичних та економічних рішень. Йдеться як про посилення авторитарної складової в управлінні політичним режимом, так і про появу нових модифікацій демократії (контрольована демократія, керована демократія, теледемократія, мережева демократія, духовна, стихійна тощо). Принаймні, до 2015 року (вибори Президента України) буде мати місце жорсткий контроль державою над усіма сферами життєдіяльності суспільства з метою створення ефективних фінансових, організаційно-політичних, силових та інформаційних інститутів самозбереження ключових елементів політичного режиму. Очевидно, буде спостерігатися процес перерозподілу капіталу, наявних ресурсів та розширення монополій з подальшим відтоком отриманих фінансових дивідендів у країни Заходу та світу загалом (Європа, США, Азія, Латинська Америка тощо). Паралельно з модифікацією та пошуком нових моделей управління відбуватиметься радикалізація населення, так як існує підѓрунтя для розповсюдження анархічних, ізоляціоністських та інших настроїв серед молоді та середнього класу (в силу їх соціально-економічної та суспільно-політичної нереалізованості на фоні значного зубожіння населення), що натомість може призвести до нових соціальних катаклізмів із високим рівнем напруги. Усе це буде підігріватися політичними протиріччями та хитросплетіннями української політики.
ВИКЛИКИ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВНОСТІ: ГРАДУС КОНКУРЕНТНОСТІ
За цих умов головними завданнями для дійових осіб публічного сектора мають стати:
1. скорочення бюджетного дефіциту та структурних боргів;
2. підтримка ефективного політичного контролю над економікою, не зважаючи на процеси глобалізації;
3. стимулювання конкуренції на усіх рівнях публічної влади (місцевий, регіональний, державний та міждержавний рівні);
4. задоволення зростаючих потреб громадян відносно виплати та фінансування програм соціального характеру, які реалізуються публічними адміністраціями;
5. управління конфліктами з приводу перерозподілу усіх видів ресурсів шляхом виключення певних соціальних та корпоративних груп впливу;
6. підвищення професійного рівня фахівців у сфері управління публічними ресурсами, які з різних причин постійно зменшуються;
7. застосування демократичного імперативу відносно необхідності системної оцінки та прогнозування наслідків прийнятих владою законів та регламентуючих актів;
8. створення сучасного (що відповідає реаліям та викликам) соціального ліфта, здатного акумулювати усі види ресурсів, реформувати систему управління та втримувати її від політичної деградації;
9. політична інтеграція політичної меншості в процес прийняття політико-адміністративних рішень та пов’язане з цим консенсусне управління конфліктами, що виникають внаслідок протистояння більшості.
Однозначно, місце України у глобальній «перебудові», на думку зарубіжних експертів, є досить номінальним. Україна залишається лише об’єктом зовнішніх впливів. Водночас, виклики, що постали перед молодою українською державою, є своєрідним шансом знайти таку відповідь, яка дасть можливість їй стати конкурентним суб’єктом в регіональних та глобальних процесах.
