Ще задовго до старту нинішніх передвиборних перегонів фахівці констатували, що головний інтерес більшості їхніх учасників — не президентський, а парламентський. Мовляв, показники осені 2004-го — стартовий майданчик для результатів весни 2006-го. Нагадаємо, що внаслідок прийняття нового закону про вибори до Верховної Ради — суто за партійними списками — головними суб’єктами парламентських виборів-2006 стануть політичні партії і їхні коаліції. Більше того, відтепер для повноцінного впливу на всі сфери життєдіяльності присутності в одному лише вищому законодавчому органі недостатньо, — масовість представництва в місцевих радах набагато важливіша. Зміна правил гри вимагає застосування нових прийомів, відпрацьовувати які почнуть одразу ж після президентських виборів. Провідні політологи країни спробували стати «попереду паровоза». Минулого тижня в столиці обговорювали стратегії та перспективи розвитку політичних сил на 2006 рік. Нагодою для зустрічі в «Російському медіацентрі» стала презентація аналітичної доповіді Центру соціальних досліджень «Софія».
Зі слів організаторів, йшлося лише про «…представлення чергового звіту. Без претензії на сенсаційність, але на об’єктивну оцінку ротацій вітчизняних партій через півтора року, зважаючи на їхній нинішній стан». На думку Андрія Єрмолаєва, директора «Софії» і головного ініціатора проведення дослідження, «партіям, для того щоб органічно вписатися в рамки електоральних очікувань, необхідно максимально чітко усвідомити для себе критерії, якими керуються люди при виборі». За станом на сьогодні, критерії ці, як і загальні контури електорату, розмиті. Проте через це охочих поборотися за депутатські мандати різних рівнів не зменшилось, швидше, навпаки. Учасники зустрічі висловили впевненість у тому, що піку створення нових партійних проектів слід чекати на початку наступного року. Але часу не так багато — до березня місяця, бо, згідно з законом, брати участь у виборах можуть партструктури, зареєстровані Мін’юстом щонайменше за рік до старту кампанії. Утім, дехто вже встиг об’єднатися під партійними знаменами. Так, уже цього року формалізувалися «Відродження» Георгія Кірпи, «Єдина Україна» Богдана Губського, модернізувалася партія «Союз» на базі однойменної депутатської групи. Перспективи згаданих утворень фахівці сьогодні оцінюють стримано. Слід відзначити, що тема «ідейної» платформи знайшла вельми несподіване продовження в тексті самого дослідження. Його автори запевняють: «…майбутнє за ідеологічними силами з опорою на мережеве налагодження кампанії — місцеві громадські організації, ініціативи та соціальні проекти». Зверніть увагу, не партосередки, а саме — добровільні об’єднання громадян.
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА
Зрозуміло, що портрет українського електорату за роки незалежності вельми змінився. Фахівці відзначають зростання соціального цинізму, авторитарних настроїв і навіть ксенофобії. У сукупності все це можна охарактеризувати як «посилення в масовій свідомості прагматичних і утилітарно-меркантильних інтересів». Проте кількість громадян, які цікавляться політикою, зросла. Якщо в 1994 таких було 71%, то в 2002 — 81%. При цьому десять років тому лише 19% населення вважали, що в країні існують лідери, здатні ефективно нею керувати; до позаминулого року чисельність оптимістів у цьому розумінні дорівнювала 31%.
Хоча прихильників комуністичної (15%) та національно-демократичної (13%) течій, як і раніше, більшість, симпатії українців дедалі більше дрейфують до політичного центру. Таємниця в тому, що вирішення побутових проблем народу завжди було ближчим за примарну «боротьбу за долю вітчизни». Світова практика підтверджує, що домінування центристських настроїв властиве «розвиненим країнам з усталеною політичною системою» і свідчить про «стабілізацію транзитного суспільства».
Але симпатія ідеям не завжди означає симпатію до партій, які їх втілюють; прихильник лівої ідеології не обов’язково піде голосувати за Мороза. У грудні 2003-го лише 35% опитаних Національним інститутом стратегічних досліджень змогли назвати партію, максимально наближену до їхніх поглядів. Практика використання ідеології як ширми себе не виправдала, в суспільстві виник попит на «нових лівих» і «нових правих», не кажучи про вищезазначених центристів. Тих, хто б справді відповідав сформульованим програмним установкам і діяв у їхніх рамках. Як і раніше, запитане амплуа «авторитарного лідера», «морального політика» та «захисника національного капіталу». При цьому традиційно значною залишається кількість «тих, хто не визначився» — близько 41%. А це в свою чергу дає шанс активістам партійного проектування та модернізування на отримання непоганих електоральних преференцій.
ЛІВО-ПРАВО
Цікава запропонована авторами дослідження класифікація партій за їхньою «ідейною» платформою. До «правих», «лівих» або «центристів» зараховували не за пунктами, задекларованими в програмних документах, а за переконаннями людей, які називають партію «своєї». «Скажи, хто твій електорат, і я скажу, хто ти», — жартували учасники зустрічі. Саме такий поділ, на їхню думку, є найефективнішим для складання прогнозів і розробки стратегій. Проте планування майбутнього неможливе без аналізу минулого, що коротко та дуже ємко також було зроблено на сторінках аналітичної доповіді.
Перший етап партбудівництва автори нарекли «епохою романтичного класицизму», датувавши 1989 — 1995 роками. Партії того часу виникали «на основі легалізації або політичного оформлення» дисидентських рухів і поступового реформування колишньої КПУ». Також цей період, на відміну від наступного, характеризувався великою кількістю яскравих харизматичних лідерів, потенційних «батьків нації».
Вимогам епохи капіталізації відповідали «партії — торгові марки та партійні концерни» 1996 — 1999 років. Виникаючі проекти були осереддям і політичними лобістами тих чи інших бізнес-груп, ідеологічний чинник у їхній діяльності був цілком відсутній.
1999 — 2002 роки автори дослідження назвали часом «технократичних партій» — «Жінки за майбутнє», «Нова генерація», «Яблуко» й інші, які створювали з прицілом на попередні парламентські вибори.
А сьогодення належить «виснаженим ветеранам», які, вичерпавши всі можливі ресурси, прийшли до необхідності значного самореформування. У тому числі з метою збільшення представництва в місцевих радах. Охочим підвищити ефективність своєї структури автори доповіді дали кілька цілком конкретних рекомендацій: залучити до партійної роботи професійних політменеджерів, наповнити діяльність реальною соціальною складовою, відійти від розуміння партії як «клубу для втаємничених». На їхню думку, піонери реформування у вітчизняному політикумі вже окреслилися — СДПУ(О), яка «може слугувати показовим прикладом спроб об’єднати сувору «бюрократичну» організацію вертикально-інтегрованої партії з соціально-значущою роботою на місцях».
ІЗ ПАРЛАМЕНТСЬКИМ ПРИЦІЛОМ
Стосовно форм участі основних партій у кампанії 2006-го запитань набагато більше, ніж відповідей, проте головні тенденції окреслилися вже зараз. Утім, остаточний прогноз однаково залежить від результату президентських виборів, (не)проходження політреформи та безлічі інших чинників. Так, А. Єрмолаєв переконаний: «Щоб говорити про гарантоване проходження політсили до парламенту, за півроку до виборів її базовий електорат має становити не менше 4%». На сьогодні такими показниками можуть похвалитися аж ніяк не всі претенденти, що в свою чергу стимулює їх до активізації переговорного процесу про можливе блокування.
Досить сильні позиції правого флангу. Є всі передумови до збереження коаліції «Сила народу» і до майбутніх виборів. Деякі експерти навіть прогнозують створення на її базі єдиної партії. Утім, останнє, внаслідок амбіційності, харизматичності і численних розходжень двох лідерів, малоймовірне, що неодноразово наголошувала та сама Юлія Тимошенко. Проте саме її «вічно опозиційний» ресурс буде мобілізований насамперед у разі поразки «народного кандидата». Одночасно його перемога — не нагода для оптимізму; невдоволення численних прихильників при розподілі портфелів не уникнути. І хоча політсили, що входять до «НУ» та до «БЮТ», не без претензій, навряд чи хтось із них, тверезо оцінивши ситуацію, зважиться на одиночне плавання. Винятком можуть стати хіба що УНП (Юрій Костенко) та «Собор» (Анатолій Матвієнко), які, цілком імовірно, виступлять єдиним фронтом; НРУ (Борис Тарасюк), також теоретично здатен на демарш.
У провладному таборі у зв’язку з масштабністю поля для маневру не все таке однозначне. З огляду на досвід функціонування в Верховній Раді об’єднання «Народна коаліція», а також низьку ймовірність їхнього самостійного проходження до парламенту, фахівці прогнозують блокування НДП, НАПУ та ПППУ. Кожен із учасників — повноцінний гравець, здатен зробити внесок у спільну перемогу. Другий полюс тяжіння — Партія регіонів, швидше за все, в союзі з «Трудовою Україною». Зважаючи на конфігурації цих політсил, свої стратегії визначатимуть й інші дрібнокаліберні центристи, які в тому числі прагнули реваншу після поразки в 2002-му. Так чи інакше, але досі пустує ніша «третьої сили», зайняти яку багато хто мріє, але ніхто не ризикує. Безумовно, запитаними будуть молодіжні, поки ще маловідомі бренди — за типом «Озимих» і «Нової генерації».
Інтригою майбутніх виборів залишається можливість створення лівоцентристської коаліції на базі СДПУ(О). Соціалісти Олександра Мороза неодноразово заперечували таку можливість, проте тверезий політичний розрахунок, що констатував скорочення сфери впливу та симпатій електорату, може підштовхнути до прийняття такого нелегкого рішення. Схоже, лівим у будь-якому разі доведеться блокуватися. Старіння електорату, архаїчність ідей, мізерність фінансових потоків — не найкращі помічники. Тобто до виборчого рубежу 2006-го обом «основним» лівим партіям (КПУ та СПУ) доведеться підійти в значно оновленому форматі. І, як стверджують автори дослідження, не лише їм.
