Перманентна політична криза в сучасній українській політиці є наявним фактом, і може настати той час, коли політичне протиборство перетне небезпечну межу.
У політичну мову впевнено ввійшли слова: «спікеріада», «коаліціада», «конституціада»… Хоча насправді все це можна об’єднати одним словом — «КРИЗІСІАДА».
Цілком зрозуміло, що виходу з будь-якої неврегульованої ситуації сприяють певні традиції та, головним чином, здоровий глузд. На жаль, доводиться визнавати, що стійкі традиції в нашій молодій державі ще не склалися, та зі здоровим глуздом, здається, також є певні проблеми — амбіції переважають.
На перший погляд, зараз в центрі суперечок опинилась Конституція. При цьому всі погоджуються у певній недосконалості вищезгаданого документа. Однак під приводом удосконалення цього документа, під приводом конституційних реформ можуть бути закладені підвалини перегляду статусу незалежності країни.
Парадоксальний висновок: жодна з політичних сил у своїх програмних заявах ніяким чином не ставить під сумнів незалежність країни. Тут нібито є повна згода. Але шляхи розвитку України, які пропонуються різними силами, розрізняються кардинально. Тобто з цієї точки відліку маємо класичних Лебедя, Рака та Щуку, які вже шістнадцять років намагаються вивезти віз чи то до ЄЕП, чи то до ЄС, чи то власного економічного чуда шляхом «нашого теляти», яке мало б користуватися послугами двох дійних корів.
Шістнадцять років розвитку держави.
Наведемо порівняльний приклад з Історії.
За ті ж самі шістнадцять років Германія та Японія після поразки у Другій світовій війні здобули реальну економічну та політичну незалежність. До речі, американські бази і досі там. Просто вони одразу йшли одним визначеним шляхом, який зараз одностайно обрали всі країни колишньої РЕВ та країни Прибалтики.
Власне, сучасна кризісіада якраз і викликана тим, що на політичній арені активізувалися сили, які налаштовані на відповідні політичні вектори. Коротше кажучи: або з Європою, або з Росією, саме у цьому полягає головна причина кризових явищ. Зараз же виходить, як у задвогозайцевого Голохвостого: або з Пронею, або з Галею. Як відомо — той не отримав ані тої, ані другої. Ось ми маємо те, що маємо: і з європейським вибором треба чекати бозна-скільки, і газ скоро буде за європейською ціною…
Одне вже добре: з болота політичної багатовекторної невизначеності починають пробиватися два потужні паростки, які, як це водиться, підживлюються ззовні.
Прихильники західного напряму активізують зусилля і не приховують цього. Прихильники східнього, добре розуміючи економічну вагу Європи, грають на «слов’янських» почуттях, порушуючи старе питання щодо воєнної загрози.
Мається на увазі широко розрекламований референдум проти НАТО. Але достатньо нагадати, що існують й інші військові союзи, навіть можна створити щось на зразок об’єднання східноєвропейських країн у нову військову організацію з включенням країн- членів НАТО під відповідною егідою. Тобто вже визначене формулювання питання щодо можливого референдуму взагалі втрачає будь-який сенс. Виходить так, що дехто дуже хитрий сам себе обдурив... І не вперше...
В умовах кризи часто говорять про домовленості між елітами.
Парадокс, але еліт, як найкращих представників, у нас, на жаль, немає. Наші «еліти» на шаховій дошці граються у «Чапаєва»: «помаранчеві» вишибають з влади «біло- блакитних», а ті у свою чергу відповідають аналогічними діями...
«Чого тут думати — трусити треба».
А насправді йде перманентна бюрократична революція. Щуки — шукають власної вигоди у мутній воді організованих мітингів, соми подаються по закордонну підтримку, а премудрі піскарі — розбігаються тихесенько по лікарням: чекати на переможця, політичні флюгери намагаються його передбачити...
А на телеекранах — звичайнісінький базар. А точніше, — розборка у пісочниці: хто чию пасочку захопив, чи загріб зайву жменю піску. То рюмсаємо по телебаченню, то кличемо закордонну виховательку. При цьому публічно кидаються звинувачення проти політичних супротивників. І ніхто за свої слова не відповідає.
Півтора десятка років виробляється національна ідея. Хто повинен був розробити принципи та засади ще тоді, у далекому 1991-му?
Еліта.
Немає еліти — немає і національної ідеї. Немає взагалі правил, за якими повинно розвиватися суспільство.
Наші закони та стандарти — нібито і непогані, але не виконуються, а якщо і виконуються, то у певному політичному напрямку, для чого потрібні «свої» судді.
Можна тільки уявити собі, що б ото було, якби вчені, на зразок Верховної Ради, чубились з приводу закону збереження енергії або вносили зміни-перезміни до закону земного тяжіння. Але вчені — якраз і є тою самою елітою.
Яблука падали і падають без формулювання відповідного закону, який був сформульований, як відомо, Ісааком Ньютоном.
А у наших політиків — криза. Ну, немає таких законів, за якими можна розв’язати ситуацію, а вони, ой як декому потрібні… Законів, виявляється, нема, а ситуація є. І засідає робоча група… І засідає Верховна Рада… Не спить Секретаріат Президента…
А яблука падають…
Відсутність законів не означає відсутності здорового глузду. Якщо уявити, що Верховною Радою буде прийнятий закон про відміну падіння яблук на нашій території або будуть внесені зміни до закону земного тяжіння, то суди просто будуть завалені яблуками — порушниками такого закону.
Саме неоднозначність законів, прийнятих Радою, є причиною ситуації. Закони часто- густо протирічать один одному або, як мінімум, дозволяють різні трактування.
Все ж таки дуже добре, що політики не втручаються у точні науки, бо там потрібні знання. А балакати, як показують публічні виступи, швидко навчаються практично всі депутати. Причому характерною рисою останніх часів є політична нетерпимість опонентів — у виступах вони часто просто не добирають висловів. Безвідповідальні «говорильні машинки», які у месіанському нав’язуванні своїх ідей просто не слухають одне одного.
Щоправда, у цьому не відстає і президентська команда. Всю попередню інформацію про наявність замахів на політичних діячів у нормальному суспільстві прийнято «зливати» через засоби масової інформації…
І тут еліти немає…
Взагалі, справжня еліта намагається уникнути публічності. Є, звичайно, представники, які оприлюднюють прийняті рішення за своєю посадою.
Як приклад, можна навести «палацові перевороти», усунення «незручних» президентів, просунення «зручних» керівників країн…
Можна навіть вивести такий закон: справжня еліта — непублічна.
Висновок: найголовніша криза в країні — це криза ДОВІРИ, яка живиться загальною безвідповідальністю.
У нас якось притерпілись, звикли до того, що основним інструментом влади є страх. У верхах його вже позбулись, але хочуть зберегти цей інструмент для впливу на низи: сучасні політики вже не пам’ятають або просто забули, що буває така тиша, коли чутно цокання наручного годинника.
Звичайно, є посади, які повинна обіймати еліта, що, втім, зовсім не означає елітарності посадовця. Якраз — навпаки, справжня еліта і в ГУЛАГу залишалась елітою…
Наші політики кидають зуби дракона на майдани. Порозуміння в’язне у взаємних звинуваченнях.
А нам потрібна еліта: всі ті, хто зараз власною працею, а не гучними виступами здобуває право на повагу усього українського народу. Їх потрібно вибирати, приводити до влади на сучасному етапі розвитку, людей, які повністю відповідають за свої дії. Бо там, де йде мова про підвищення відповідальності, ніякої відповідальності немає.
Можна запропонувати прийняття закону про загальну відповідальність, в якому якщо політик чи посадовець не виконують своїх обов’язків або обіцянок, автоматично звільняються на строк до десяти років.
Хочеться вірити, що вже скоро «дитяча хвороба» еліт в Україні закінчиться.
