Сьогодні пропонуємо нашому читачеві познайомитися з молодою людиною, яка сформувалася в найновіший час і, попри всі нові й старі перешкоди, знайшла своє активне місце у сучасному житті України. Це Юрій РЕШЕТНІКОВ — кандидат філософських наук, помічник-консультант народного депутата України.
— За віросповіданням ви є баптистом, маєте вчену ступінь кандидата філософських наук, професійно займаєтеся політикою, берете активну участь у діяльності партії Християнсько-демократичний союз (ХДС). Розкажіть про вашу партію, яка поєднує, згідно з її назвою, християнство і демократію. Які релігії та конфесії вона об’єднує?
— Партія Християнсько-демократичний союз утворена 1997 року; у 2001 році вона увійшла до «Нашої України», де залишається й сьогодні. Базова програма партії — розвиток українського суспільства на засадах християнських цінностей; наше гасло «Відповідальність, справедливість, солідарність». Сьогодні в партії нараховується більше 21 тис. членів в усіх областях України; три члени партії обрані депутатами Верховної Ради (В.Стретович, В.Марущенко, А.Ружицький); а в органи місцевого самоврядування — понад 700 членів ХДС. Особливо хочу підкреслити, що партія не прив’язана до тієї чи іншої церкви — наші члени є прихильниками багатьох християнських церков; це люди, які сповідують рівність усіх церков та свободу совісті в країні. Варто підкреслити, що на зібраннях партії ніколи не обговорюються проблеми віросповідання — тільки політика, справи України.
— Як ви оцінюєте останні політичні події в країні?
— Перш за все, не секрет, що нова ситуація кардинально змінила позицію всіх демократичних сил і стала невизначеною, нестабільною. Також очевидно, що всі конфлікти та оцінки ситуації необхідно вирішувати цивілізовано, аналітично, шляхом широких відкритих консультацій. Для важливо те, коли європейський вектор ослабне, а Москва знову стане нашим головним партнером, безумовно, відбудуться зміни і в церковній ситуації в Україні. Тим більш, що деякі експерти ще раніше зафіксували такий факт — у новому складі ВР кількість прихильників Московської церкви помітно збільшилася у порівнянні з попереднім скликанням. До групи прихильників Української православної церкви (Московського патріархату) належить також принаймні частина фракції соціалістів, про що свідчать їхні виступи на «захист» УПЦ МП, наприклад, у зв’язку з теперішнім конфліктом у Чернігові. А раніше вони засуджували перенесення архієпископії УГКЦ до Києва. Як бачимо, у цій царині позиції Партії регіонів та СПУ повністю збігаються.
Якщо узагальнити, то можна констатувати, що сьогодні існує небезпека суттєвого скорочення в Україні релігійного демократизму. Старий Закон про свободу совісті дійсно треба міняти, бо він вже не вписується в сьогоденні реалії. Але процес прийняття нового Закону про свободу світогляду та віросповідання може принести всім нам дуже неприємні сюрпризи, як це трапилося, наприклад, в Росії — подали на розгляд в Державну Думу один закон, а там прийняли зовсім інший. Особливо небезпечною буде остання стадія проходження проекту Закону в Верховній Раді. коли його доля буде повністю визначатися депутатами.
— Як загальновідомо, після останніх президентських виборів Державний комітет у справах релігій було скасовано, а на його місці утворено Державний департамент у справах релігій, підпорядкований Міністерству юстиції України. Що, власне, змінилося (якщо абстрагуватися від зміни керівника) у зв’язку з перейменуванням та перепідпорядкуванням?
— По-перше, я, на відміну від багатьох інших, вважаю, що такий орган — Державний департамент у справах релігій — в нашій державі поки що потрібний . Особливо, коли брати до уваги його активну і пряму співпрацю з багатьма впливовими інституціями (ВР, Кабінет Міністрів, Мін’юст, Міністерство освіти і науки та ін.), а також сприяння діяльності релігійних організацій України. Я мав нагоду там працювати і був свідком того, скільки державних інституцій, релігійних організацій і окремих громадян звертається до цього Державного департаменту.
Чим відрізняється Держдепартамент від Держкомрелігій, запитуєте ви? Головне у тому, що якщо раніше Державний комітет у справах релігій самостійно формував релігійну політику країни, то сьогодні Держдепрелігій її тільки реалізує, а визначати її має Верховна Рада та політичне керівництво держави. Те саме стосується законодавчого забезпечення сфери релігійного життя — ним займається Міністерство юстиції. Наприклад, розробку нового Закону про свободу світогляду та віросповідання, про який вже йшла мова, було покладено на Мін’юст. Там над законопроектом працювала представницька група фахівців різних міністерств та відомств — Мін’юсту, Міністерства освіти і науки, Міністерства праці та соціальної політики, Мінфіну, Міністерства оборони, Служби безпеки, вчені-релігієзнавці, незалежні експерти та представники Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Звісно, що до цього також були залучені представники Держдепрелігій.
Я був активним учасником процесу і можу завірити вас, що проект Закону вийшов достойний — він відповідає Конституції України і знімає деякі застарілі проблеми (наприклад, подвійну реєстрацію релігійних організацій, відсутність у них права на заснування загальноосвітніх шкіл тощо); виконані також поради Ради Європи щодо удосконалення українського законодавства в сфері свободи совісті. Подальша ж доля законопроекту — в руках Божих. Її важко прогнозувати з огляду на те, що у Верховній Раді існують різні й взаємовиключні позиції.
Ще одна риса процесу розробки нового законопроекту — повна відкритість. Адже сьогодні кожен громадянин України має змогу ознайомитися з цим проектом — він виставлений на сайті Мін’юсту для всеукраїнського обговорення. Більше того, проект направлено до Венеціанської комісії (Європейська комісія «За демократію через право») для експертизи.
Що може зруйнувати наш проект? Насамперед, це різні позиції православних церков (УПЦ КП та УПЦ МП) стосовно деяких проблем, наприклад, статусу юридичної особи для релігійних об’єднань, зокрема, Церков. Хоча зрозуміло, що без цього статусу не може бути рівноправних стосунків — партнерства між Церквою і Державою. Практично неможливою є також процедура повернення власності Церкві. Адже не ясно, кому і що повертати з огляду на те, що пряму спадкоємність місцевих релігійних організацій сьогодні фактично неможливо прослідкувати. Під час розгляду проекту у ВР існуючі протиріччя приведуть, безумовно, до лобіювання чи антилобіювання з боку потужних церков. Бо одні депутати демонструють свою прихильність до Київського патріархату та УГКЦ, інші — до УПЦ МП. Між тим, у прийнятті нормального закону насправді мають бути зацікавлені всі церкви України.
— У якому стані знаходиться сьогодні церковна освіта, зокрема освіта у вашій церкві — Всеукраїнському союзі об’єднань євангельських християн- баптистів?
— Сьогодні в Україні, безумовно, має місце дискримінація релігійних організацій в галузі освіти. Адже світські громадські організації мають право засновувати навчальні загальноосвітні заклади, а церковні громади — ні. Хоча потреба у таких школах велика і, більше того, вони в Україні є, але існують практично незаконно. Між тим, християни, зокрема баптисти, — законослухняні люди і дуже хотіли б робити все відповідно до закону; це стара болюча проблема. Великі надії покладаємо на новий закон, в який закладено значні зміни також у сфері освіти.
Набагато краща ситуація з власне духовними навчальними закладами, які займаються підготовкою священнослужителів для тієї чи іншої конфесії. Якщо йдеться про баптистські навчальні заклади, то сьогодні їх в країні 66, в тому числі 8 вищих — 2 університети, 5 семінарій і одна музична академія (на вул. Щекавицькій в Києві). Проте і тут є неабияка проблема — надання державної акредитації вищим навчальним закладам, заснованим і провадженим церквами. Тут, зрештою, маємо радісний прецедент — таку акредитацію отримав Український католицький університет (Львів, Українська греко-католицька церква), що надає надію іншим церквам. Пора думати і про заснування в Україні розповсюджених у світі так званих Християнських університетів, в яких, поруч із теологією, грунтовно вивчаються різноманітні світські курси.
— Як ви можете оцінити об’єднані зусилля багатьох українських церков, спрямовані на введення до програм загальноосвітніх шкіл предмету «Етики віри»?
— Я працював у складі робочої групи, яка займалася цими проблемами — проектом введення до шкільних учбових програм предмету християнської (релігійної) етики. Вивчення чи не вивчення цього предмету має відбуватися, безумовно, тільки за бажанням батьків, на демократичних засадах, а до того — в різних модифікаціях учбових програм з етики. Свобода совісті та громадянське право мають бути сповна захищені. Деякі опоненти вважають, що тут йдеться про клерикалізацію шкіл, суспільства. Це зовсім не так. Не йде мова також про обмеження права невіруючих — вони мають право вивчати курс етики, побудований не на релігійних, а на філософських засадах. Після дуже тривалих обговорень врешті було досягнуто консенсусу між найбільшими церквами України. Зокрема вирішено, що спочатку християнську етику будуть вивчати учні 5-6 класів, пізніше, після випробування, курс може розширюватися. Йде підготовка викладачів, розроблюються методичні програми. Варто зазначити, що починаємо ми не на голому місці — в попередні роки курси з християнської етики викладалися в багатьох школах за різними програмами (за інформацією Міністерства освіти існує більше 120 варіантів таких програм).
— Сьогодні українське суспільство можна поділити на невіруючих та віруючих, причому останні знаходяться у більшості. Ви належите до церкви, знаєте свою громаду віруючих краще, ніж хтось інший. То чи можна, на вашу думку, не питаючи й не знаючи, відрізнити у спілкуванні людину віруючу від атеїста? Скажімо, за вживаним словником, за увагою та ставленням до ближнього, незалежно від приналежності до церкви? Ще одне — ви належите до церкви і одночасно — до політики. Чим відрізняються віруючі політики від політиків невіруючих? Ось зараз в країні вирує небезпечна політична криза, а при цьому майже всі її активні гравці публічно сповідують ту чи іншу віру. Як тут розібратися?
— По-перше, для мене неважливо, до якої церкви належить та чи інша людина. Головне — прояв християнської духовності. Духовності, яка не має вузькості, не ділить людей на своїх та чужих, не поспішає з ярликом «сектанство». Звісно, що віруюча людина має відрізнятися за своєю мовою та поведінкою. На жаль, не всі ті, хто називає себе віруючим, можуть вважатися прикладом для інших. З іншого боку, є прекрасні люди, які вважають себе невіруючими. Найближчий для мене приклад — мої батьки. Додам ще, що в нашій партії є не лише практикуючі християни — ми приймаємо всіх, хто поділяє наші програмні засади. Але кожен зобов’язаний бути прикладом моральної поведінки для інших.
У зв’язку з вашим останнім запитанням я б хотів ще торкнутися недільних шкіл — впевнений, що церкви (всіх конфесій) повинні, хоча б частково, «забирати» з вулиці дітей, які не опікуються ані батьками, ані школою. Дуже часто, коли стаєш мимовільним свідком спілкування деяких батьків (а інколи, на жаль, і вчителів) з дітьми, то розумієш, що навряд чи вони здатні передати своїй дитині високе, вічне, добре. Церква далеко ще не вичерпала свій виховний потенціал.
