Уже три роки поспіль наша вища освіта має право на префікс «мега» (мегасистема), оскільки загальна чисельність студентів перевищила один мільйон. (У секторі вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації восени 1998 р. порівняно з вереснем попереднього року контингент студентів зріс на 100 тис. чол., а у 1999 р. — ще на 76 тис. чол., досягнувши небаченого в історії України рівня — 1,28 млн. осіб). До речі, лише 20 країн світу мають мегарівневі системи вищої освіти, і одна з них —Україна.
Зростання відсотка охоплення молоді вищою освітою університетського рівня за 1995—1999 роки на 39,3% слід без будь- яких перебільшень вважати великим досягненням нашої країни.
Та, окрім мережі закладів III—IV рівнів акредитації, у систему вищої освіти України входять сотні менш помітних і за розмірами, і за контингентами закладів I—II рівнів акредитації — коледжів, технікумів, училищ. Після розпаду СРСР цей сектор скорочувався і за контингентами студентів, і за кількістю закладів. Лише в останні два роки, завдяки енергійним заходам уряду і місцевих органів влади, ситуація змінюється на краще.
А чи потрібні Україні ці заклади? Чи не краще закрити їх частину, а решту перетворити у підрозділи закладів більш високих рівнів акредитації?
Висловлюючи думку десятків тисяч працівників цього сектору вищої освіти України, сотень тисяч студентів, ми стверджуємо, що заклади I—II рівнів акредитації незамінні. Їх слід не скорочувати і ліквідовувати, а зміцнювати і розширювати.
Адже одна з головних тенденцій змін, що особливо помітна у розвинених країнах — постійне збільшення тривалості первинної освіти. Цей термін означає в них багаторічну загальну, а також професійну освіту і підготовку, яку отримують нові покоління з моменту вступу у дошкільний заклад чи початкову школу до часу завершення регулярного щоденного навчання.
На жаль, в Україні аналогічні підрахунки не проводяться.
Для нашого аналізу важливо вказати, що лідери серед розвинених країн (Японія, США, Канада, Франція, Нідерланди та ін.) поставили собі за мету виключити випадки отримання непридатної для сучасного ринку праці варіанту первинної освіти. На початковій стадії йдеться не про надання всій молоді загальної середньої і класичної вищої освіти в університетах, а про забезпечення кожній молодій людині індивідуальної освітньо-професійної кваліфікації, яка б гарантувала їй зайнятість і різко зменшила б шанси опинитися серед безробітних.
Аналіз зарубіжними експертами освітньої ситуації у країнах-лідерах з групи розвинутих засвідчив тенденцію подолання порогу масовості вищої освіти (охоплення понад 50% вікової групи 20—23 років вищою освітою різних видів) у все більшої кількості держав.
Головний засіб, який вони використовують для включення вищої освіти у первинну — створення некласичних варіантів закладів, застосування професіоналізованих програм, масова підготовка фахівців з дипломами рівня молодшого спеціаліста (напіввища освіта). Поряд з суто соціальними цілями (зниження для молоді ризику потрапити в безробіття) ці нові види програм частково вирішують і проблему фінансової ефективності, знижуючи суспільні витрати на підготовку молодого фахівця.
Власне, подібні дії цілком логічні. Адже свого часу обов’язкова освіта мала тривалість усього чотири роки і складалася лише з рівня початкової школи. Її подовження полягало у додаванні наступних рівнів — основної освіти, середньої освіти, врешті, першого рівня вищої освіти. Немає жодного сумніву, що в недалекому майбутньому два-три роки навчання у вищих закладах освіти стануть обов’язковими у більшості розвинених країн (у даний момент подібне завдання поставили собі, наприклад, Японія, Канада і США).
Досягти цього вони планують використанням закладів різного рівня — напіввищої і повної вищої освіти. Досить відомий приклад США, які мають мало не дві тисячі вищих закладів освіти з дворічними програмами навчання (так званих місцевих і молодших коледжів). У них навчається близько половини студентів країни, зокрема, багато вихідців з найбідніших верств населення. Це коштує їм набагато дешевше, як ті ж два роки навчання у закладах більш високого рівня — в університетських коледжах, чотирирічні програми яких виводять на диплом бакалавра.
Після успішного виконання програми двох років місцевих і молодших коледжів молоді американці отримують диплом «асоціата» і розпочинають трудову діяльність на місцевому ринку праці. Але вони мають право, яким користуються все частіше і частіше, продовжити навчання з третього курсу в університетських закладах і отримати дипломи спершу бакалаврів, а пізніше — магістрів. Очевидно, що для безперервності отримання освіти необхідне хороше узгодження навчальних програм усіх видів закладів.
Саме необхідність забезпечення повної безперервності обох головних рівнів вищої освіти в Україні, а також інші складні проблеми існування і розвитку сектору напіввищих закладів розглядали учасники міжнародної конференції «Теоретико-методичні засади вдосконалення підготовки кадрів у вищих закладах освіти I—II рівнів акредитації», що відбулася на початку червня 2000 р. в козацькій столиці України — місті Запоріжжі. Її ініціаторами і організаторами стало керівництво (ректор — професор, доктор технічних наук С.Б. Бєліков) Запорізького державного технічного університету, та Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України (директор — член-кореспондент Академії педагогічних наук, доктор філософських .наук В.П. Андрущенко).
Учасники запорізької конференції внесли чимало конкретних і реальних пропозицій, скерованих на перетворення вищої освіти України в масову, на узгодження змісту навчання у закладах I-II і III-IV рівнів акредитації, на розвиток плідної кооперації (зокрема, формування комплексів із закладів різного рівня) цих двох головних частин нашої системи вищої освіти.
Ще до її початку була видана збірка наукових праць учасників, а у подальшому відредаговані рекомендації, які будуть скеровані у вищі освітні інстанції, багатьом зацікавленим особам, стануть предметом наукових і публіцистичних статей. Немає сумніву, що ці спільні зусилля сприятимуть розвитку всієї системи вищої освіти України, поліпшенню якості й міжнародного рейтингу наших дипломів, знань і професійної компетентності випускників закладів усіх рівнів акредитації.
