В інтерв’ю телеканалу «Інтер» Віктор Ющенко припустив, що всеукраїнський референдум щодо вступу України в НАТО може відбудуться через два роки. «Гадаю, в найближчі два роки ми проведемо той діалог, ту дискусію в нації, які необхідні, щоб сформулювати загальнонаціональну позицію ставлення до членства в НАТО».
Виникає запитання: чи зможе влада за ці два роки «провести діалог»? Адже з 2005 року в нас уже було три роки для роз’яснювальної роботи. І що ж влада зробила за цей час? Нічого! На жаль, нині коаліція програє в інформаційній війні, що зараз триває в Україні.
Минулого четверга ми мали можливість спостерігати антинатовські концерти Партії регіонів. А чому демкоаліція за всі ці роки не змогла організувати нічого подібного, але тільки на підтримку НАТО? Натомість деякі політики з «помаранчевого» табору, коли мова заходить про НАТО, соромливо відмовчуються. Причина зрозуміла, коли доводиться вибирати між рейтингом і державними інтересами, в Україні стабільно вибирають рейтинг. Мабуть, якби в Україні була могутня підтримка євроатлантичної інтеграції, ніякий Путін не зміг би завадити нам отримати ПДЧ уже на цьому саміті в Бухаресті. А так, як то кажуть, маємо те, що маємо.
Ми запитали регіональних експертів «Дня»: якою повинна бути роз’яснювальна робота, щоб через два роки на референдумі щодо НАТО Україна дала позитивну відповідь?
Валерій КЛИМЕНКО, завідувач організаційно-контрольного відділу Кам’янець-Подільської міської ради:
— Вважаю, що ні до, ні після саміту в Бухаресті державні інституції і пальцем не поворушили для того, щоб провести відповідну роз’яснювальну роботу щодо необхідності вступу України до НАТО. Ні Секретаріат Президента, ні обласні, ні районні державні адміністрації в цьому плані нічого не роблять. Якщо й роблять, то населення цього не відчуває.
Як колишній заступник завідувача ідеологічного відділу райкому КПУ знаю, як колись велася агітація. Була чітка система. Пропагувалися навіть утопічні речі. Сьогодні ідеологічну роботу мали б виконувати відділи і управління внутрішньої політики місцевих державних адміністрацій. Вони цю місію поки що не виконують.
Окрема тема — ЗМІ. Показують і пишуть про акції протесту. Однак — ні оцінок, ні коментарів компетентних людей. Лише констатація фактів.
У січні в Кам’янець-Подільському відбулася зимова школа «Україна — НАТО: шляхи співпраці». «Учні» цієї школи стали учасниками прямого телемосту зi штаб-квартирою Альянсу. Про акцію написала тільки газета «День». Нарешті, ще про роль ЗМІ: у кінці телепередачі «Свобода Савика Шустера» виявилося більше прихильників Північноатлантичного альянсу, ніж на її початку. Отака вона, сила переконливого слова.
Секретаріат Президента і уряд повинні скласти чіткий план пропагандистської роботи. Відповідні завдання мають одержати відділи і управління місцевих державних адміністрацій. Слід розгорнути у суспільстві публічну дискусію навколо актуального питання. До пропагандистської роботи слід залучати не посадовців, а науковців, авторитетних діячів різних сфер, які вміють спілкуватися з людьми, переконувати.
Головне ж, треба активно, енергійно позбуватися негативних явищ суспільного життя. Щоб про Україну не говорили у світі як про корумповану країну. Слід дати широку дорогу середньому класові. Цей клас за природою своєю вітає стандарти, за якими живуть у країнах, які вже вступили до Альянсу.
Володимир ПРИТУЛА, керівник громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Слід сказати, що зараз в більшості випадків в Україні роз’яснювальну кампанію про роль і статус НАТО в світі ведуть громадські організації. І від цього є певний ефект. Скажімо, такі організації активно працюють в Севастополі, й саме тому, як показує опитування, сьогодні в Севастополі прихильників НАТО більше, ніж в сусідніх Херсонській чи Миколаївській областях. Тому зараз важливо цей позитивний досвід громадських організацій вивчити та поширити на всю територію України, особливо в ті регіони, де багато противників НАТО.
По-друге, слід надати цій роботі не тільки ефективного змісту, але й ефективної форми. Це має бути не кампанія, а систематична і широко розповсюджена робота. По друге, це має бути зовсім не пропагандистська, а саме роз’яснювальна робота, в якій слід зробити наголос на тому, чому саме Україні вигідно бути в НАТО. Вигідно — це аксіома, бо якби це не було вигідно, то туди б не прагнули всі країни Центральної і Східної Європи, які звільнилися зараз від колишнього впливу Радянського Союзу. Більше того, ми чомусь забули, що коли Володимир Путін першого разу став президентом Росії, то його перший зовнішньополітичний крок полягав в тому, що він просив НАТО прийняти Росію до його складу. І всі в Росії це схвалювали. І ніякого референдуму в Росії Путін тоді не проводив, і ніхто йому не закидав, як він Україні: «А народ ви спитали?» І Україна тоді не виступала проти, і ніхто в нас не казав, що ми проти того, щоб «під боком у України з’явився агресивний військовий блок». Однак логічно, що тоді ще не досвідченому Путіну пояснили — в НАТО вступають не так! Отже, якщо і Росія туди прагне, — то в НАТО бути вигідно, і нам слід пояснити, чому саме це вигідно буде для України.
Разом з тим, в цій роботі Україна зараз стикнеться з шаленими акціями інформаційної протидії та зовнішнього інформаційного втручання з боку Росії, а тому до цього слід бути готовими. Російські інформаційні агенції уже оголосили, що після рішень у Бухаресті Росія активізує свої сепаратистські проекти в Криму. Боротися з цим заборонами в час глобалізації світової інформаційної сфери безглуздо. Просто слід цьому протиставити ефективну і змістовну роз’яснювальну роботу, якою спростувати нещирість до Україні тих концепцій, які зараз пропагує Росія. Бо зрозуміло, що позиція Франції та Німеччини в цьому питанні сформовані саме Росією.
Звичайно, держава має прискіпливо контролювати ефективність витрачання тих коштів, які будуть виділятися на цю роз’яснювальну роботу, щоб не було так, як в Криму, коли державне телебачення отримувало гроші на роз’яснення ролі НАТО, а насправді в ефір йшли програми, які або ж дискредитували ідею вступу України до НАТО, або ж агітували проти НАТО. Тому в Криму, очевидно, найбільше людей, які ще перебувають в полоні радянських стереотипів та не володіють повною інформацією про НАТО. Тому на роботу в цьому регіоні, особливо з огляду на намір Росії відновити кримські сепаратистські проекти, слід зробити особливий наголос.
Юрій КУЖЕЛЮК, депутат Львівської міської ради, голова фракції Української народної партії, голова громадської організації «Спільнота»:
— По-перше, не треба бачити катастрофу в Бухаресті. Іншого очікувати нам було просто марно. Повна відсутність роботи наших дипломатичних структур протягом багатьох років не могла дати навіть шансу на надію на краще. (Відставка послів у Німеччині та Росії підтверджує цю мою думку). Наша дипломатія повністю провалила це питання, адже з розгону в Європі нічого не робиться. Потрібні роки й роки наполегливої роботи. Можливо, потрібна реорганізація дипломатичної служби, прихід людей, здатних зробити все для того, щоб світ дивився на Україну не через сусідські (московські) окуляри, а напряму, дізнаючись про все з першоджерел.
Щодо перелому в свідомості наших громадян — то теж постійно доходити до сердець і розуму людей, причому не боятися вступати в дискусії з опонентами. Щоправда, треба мати аргументи, щоб вигравати у цих дискусіях, бути обізнаними, підготовленими.
Так, для позбавлення стереотипів потрібен час. Звичайно, процес іде. Навіть у Росії вже говорять: все одно Україна та Грузія будуть рано чи пізно в НАТО. Країни Прибалтики вступили в цей військово-політичний союз і все одно споживають російську нафту (якщо когось саме це питання лякає), і навіть підтримують добросусідські стосунки.
Державна програма про євроатлантичну співпрацю існує вже давно, ще за Кучми була започаткована. Та до неї «відповідно» і ставилися. Хто що про неї чув? А державний апарат повинен робити все з душею, і цю роботу теж, а не формально, для вигляду. Потрібно підключити інтелектуальні кола, тих, кому народ довіряє більше, ніж чиновникам. На державному рівні працювати з неформальними суспільними лідерами, що здатні спілкуватися з людьми не тупо й примітивно, а висловлюючи нестандартні думки та факти. Головне — не боятися відверто висловлювати свої погляди, а інакше виходить за принципом: один крок вперед, два — назад... Найкраще, коли організовуються публічні дискусії, причому запрошується різного роду аудиторія. Не можна робити якісь загальні кліше. І вже давно потрібно було визначити якісь критичні точки — де найменше населення поінформовано. Не треба витрачати великих зусиль на Львівщину чи Франківську область. Тут все й так ясно. В інших же регіонах — наполегливо розбивати міф про агресивність цього блоку.
До речі, коли говорять про братерські слов’янські народи, то, як правило, згадують останнім часом лише про росіян та сербів. Але це ще й чехи, словаки, поляки, які давно в НАТО і при цьому досить впевнено дивляться у майбутнє.
Отже державні структури повинні грамотно організовувати, залучати до роботи інтелектуальні кола і...силові структури. (Згідно опитувань, люди в Україні найбільше довіряють церкві та армії). Тобто повинні виступати військові, щоб прості люди знали, що думають військовики про НАТО. Хіба ми знаємо, як військові, силові структури до цього ставляться? А саме їхнє слово значною мірою могло б стати вирішальним.
Скоро президентські вибори і я побоююсь, що наші державні мужі це питання миттєво заховають під сукно в угоду успіху на президентських виборах (всі ж болючі точки перед виборами намагаються ховати). А цього не варто робити. Однак зараз і не час для всенародного референдуму. По-перше, закон про референдум вже не відповідає дню нинішньому, а по-друге, організовувати його варто тоді, коли реально постане питання про вступ або не вступ до НАТО. А ПДЧ лише певний формальний крок...
А тримати удар (звичайно, в переносному сенсі) Україна, на щастя, потроху вчиться. Причому і ззовні, і всередині. Хоча замість того, щоб усередині коаліції займатися чварами, ліпше віддати усі сили питанням державної ваги. Україна для себе кардинально має вирішити чимало питань, зовнішніх та внутрішніх. Із зовнішніх — завершити вступ до СОТ (Верховна Рада ще не ратифікувала угоди). Друге — вступ до НАТО, який остаточно зорієнтує Україну в бік Європи.
Григорій ГРИНЬ, військовий історик:
— Я вже неодноразово підкреслював, що нашому народу не треба нічого роз’яснювати — ні щодо НАТО, ні щодо якихсь інших питань. Народ у нас розумний і тямущий. А роз’яснення можуть призвести тільки до відторгнення — коли людині щось нав’язують, вона від цього всіляко намагається самоусунутися, тому нав’язливе роз’яснення в цьому питанні просто не доречне, не потрібне, інакше воно призведе до зворотного ефекту.
На мій погляд, нам сьогодні треба не за НАТО агітувати і намагатися в цьому питанні змінити, переламати громадську думку, нам треба спочатку щось змінити в нашій країні — в способі керування державою, можливо, в державному устрої. Нам потрібно більше уваги приділяти внутрішнім проблемам і внутрішній політиці, а вже після цього намагатися вирішити якісь спірні питання політики зовнішньої. Якщо ми не розберемося з тим, що є всередині нашої країни, вирішити зовнішні питання нам ніхто не допоможе.
Олена АДІЄНКО, студентка Запорізького національного університету:
— Значна частина українців думають, що окрім розміщення воєнних i протиракетних баз США, та обіцяних колишнім президентом Росії, направлених ракет Україна більше нічого від вступу до НАТО не отримає. Ні до чого хорошого це не призведе.
Чому народ так думає? Бо не знає, що думати, бо влада нічого не пояснює. Політики вирішують свої проблеми, але, як не дивно, в більшості депутатів одна думка зійшлася —Україні потрібна участь у ПДЧ, проти виступають члени партій СПУ та КПУ, в принципі, ці партії завжди проти нововведень. Народ так думає, бо не отримує грунтовного пояснення у ЗМІ про наслідки вступу до НАТО. Всі говорять про приїзд, перебування Дж. Буша в Україні, але аналізу ЗМІ майже не подавали.
Важливим чинником не бажання українців вступати до НАТО є сама не прихильність до США, і гасло не наслідувати її. Та чомусь так часто забуваємо, які фільми дивимось, а потім за цим прикладом знімаємо самі, на яку їжу переходимо зі звичних пампушок та борщу, яких зірок обожнюємо та наслідуємо, до якого рівня життя прагнемо і як багато видатних українців обрали цю країну для своєї праці та визнання. В цьому ми наслідуємо , а от, щоб взяти щось корисне з економіки найрозвиненішої країни світу, коли вона сама пропонує певну співпрацю, тут ми, можливо,... боїмося. Боїмося, бо не знаємо чого чекати, бо за всі роки незалежності України народ «хорошого» життя не знав. З ким тільки Україна не співпрацювала і до кого тільки не приєднувалась.
Дивує, що українці не бояться, як нація, розчинитися в іншим культурах, які ми так старанно наслідуємо. Дивує байдужість до спроби покращити рівень свого життя й своєї країни, гірше від цього все одно не буде.
Наталія ПЕРЕЛЕТА, студентка Запорізького національного університету:
— Україна і НАТО — питання, що довгий час є актуальним, але не досить дослідженим. Чому? Бо українці майже нічого не знають власне про НАТО. І тому логічним є те, що вони негативно і агресивно ставляться до невідомого. Про можливий вступ до Альянсу і висловлювання проти цього Росії говорять багато. Але про саму організацію, умови, позитиви і негативи перебування в ньому — майже нічого. А оскільки наш народ, який історично досить тісно пов’язаний з Росією, чує такі її вислови, то він починає боятися цього кроку на шляху розвитку України.
Отже зрозуміло, що приїзд Буша більшість українців сприйняла бурхливо і погано. Але на мою думку, навіть протистояння має бути людяним і культурним, а не з брутальними словами. А дана поведінка, яку демонстрували учасники антинатівських мітингів, може викликати лише зневагу та ігнорування.
Цікавим є те, що про такі заходи ЗМІ повідомляло дуже рясно. Але про тих, хто все ж підтримував приїзд Буша нічого не говорилося. Але і такі люди є! А, виходячи з матеріалів преси, вся Україна проти. Тож бачимо, що журналісти з цього приводу висвітлювали лиш брудні скандальні випадки, забуваючи, що сторін все ж було і є дві!
Слід зазначити, що ставлення українців до НАТО також потребує окремого висвітлення. Адже тільки чверть наших громадян підтримує вступ України до Північноатлантичного Альянсу, а більше 50-ти відсотків — проти. Про причини цього (недостатня інформованість) вже зазначалося, важливе ще одне. Адже, не зважаючи на навіть на ці причини, наш Президент повинен все ж у своїх рішеннях слухати голос народу. НАТО — це політико-безпековий союз, об’єднаний спільною системою цінностей, до яких входить демократія, свобода, верховенство права. А про яку демократію йде мова, коли влада діє всупереч громадянам, не зважаючи на них?! Спочатку Віктор Ющенко мав би вирішити дане питання, забезпечити нас інформацією, своїми аргументами, щоб заручитися підтримкою народу. Адже вступ в альянс потребує багато сил, певних змін в країні, а це було б легше зробити спільною з суспільством працею. Навіть ті країни Альянсу, що не підтримують можливість входу України до нього, акцентують увагу на цьому.
Про НАТО у нас ходять цілі легенди і міфи, якими лякають один одного. Воно асоціюється у більшості тільки з Америкою та війнами в Сербії, Афганістані, Іраку. Але ж до нього входять аж 26 країн (Італія, Німеччина, Франція...), які не сприймаються так же негативно, а, навпаки, мають повагу серед наших людей. Тож давайте спробуємо виділити основні думки про НАТО і розібратися з ними.
1) НАТО — агресивний військовий блок. Насправді його завданням є безпека і оборона, а не напад чи агресія, про що записано в основоположному документі Організації — Вашингтонському договорі 1949 р. Ідея її — об’єднатися на постійній основі заради миру.
2) Вступ до НАТО вимагатиме від України значних матеріальних затрат. Членство в Альянсі не спричинить значного перебільшення затрат бюджетних коштів. За підрахунками, вступ в НАТО обійдеться приблизно у п’ять гривень з кожного українця. А це значно менше , ніж витрати України на самостійну національну оборону.
3) Вступ до Альянсу погіршить відносини з Росією. Так, ця країна досить негативно виступає проти такої події і в разі приєднання України до НАТО погрожує направити на нас ядерну зброю. Але цікаво те, що Росія перша ніж Україна почала з Організацією відносини, що постійно поглиблюються. Вона також має спільні кордони з діючими членами НАТО (Польщею, Норвегією, Балтійськими країнами) і при цьому її стосунки з ними аж ніяк не погіршились.
4) Україна буде зобов’язана брати участь в усіх військових операціях НАТО.
Кожна країна-член НАТО самостійно вирішує, чи брати їй участь у певній військовій операції Альянсу. Також жодне рішення в НАТО не може бути ухвалено за незгоди хоча б однієї з країн-членів (при підготовці використовувались дані сайту www.ukraine-nato.gov.ua).
Отже, ми спробували дещо розібратися з питанням про вступ України до НАТО і власне з самою цією організацію. Звісно, це тільки певні висновки, а не остаточні вказівки до дій. В цьому питанні поки що не видно проблисків вирішення і дана проблема існуватиме в країні ще певний час. Але слід більше про це говорити і висловлюватись, щоб влада, в тому числі і четверта, почала щось робити.
