Одним iз найпоширеніших стереотипів серед тих, хто вважається українською політичною елітою, є думка про дуже великі соціально-політичні, мовні, громадянські розбіжності між Сходом і Заходом України. Проте аналіз фахівця, який спирається на наукові факти, свідчить, що «крига скресла». Безперечно, говорити про єдину українську (особливо політичну) націю як про реальність ще зарано. Але наведені нижче соціологічні висновки дозволяють сподіватися, що «політичний бізнес», заснований на сумнівах щодо української державності, не має перспективи.
У 1994 році в межах проекту порівняння соціально-політичних орієнтацій у західній та східній Україні було проведено соціологічне опитування, в якому Львів та Донецьк було визначено центрами, показовими для цих двох регіонів. Цей проект під назвою «Ідентичність та соціальна лояльність», складався з двох опитувань, які проводилися з перервою у п’ять років. Загалом у цих двох містах було проведено 800 інтерв’ю до парламентських виборів 1994 р. і 1600 інтерв’ю у 1999 р. до і відразу після президентських виборів. Проект здійснювався під орудою науковців із Сполучених Штатів (Оксана Маланчук, Майкл Кенеді, Артур Милер) та з України (Ярослав Грицак, Наталія Черниш, Віктор Сусак).
У 1994 р. дослідницька група відзначила такі загальні характеристики населення Львова: 1. Величезну більшість складали етнічні українці, які розмовляли українською як рідною мовою. 2. Вони в переважній більшості ідентифікувалися з українською культурою. 3. Населення було набагато менш зрусифікованим і прорадянськи наставленим, ніж у Донецьку. 4. Існувала загальна орієнтованість на Захід і на демократію західного зразку. 5. Властивим був високий рівень української національної свідомості.
У Донецьку ми відзначили наступні притаманні цьому регіонові характеристики: 1. Російська мова була рідною не лише для етнічних росіян, але й для більшості етнічних українців. 2. Величезна більшість ідентифікувалася з російською культурою чи з культурою російськомовних українців. 3. Населення було набагато більш зрусифікованим і прорадянським, ніж у Львові. 4. Існувала загальна орієнтованість на Схід і колишню радянську політичну систему. 5. Властивим був низький рівень української національної свідомості.
Як же два настільки відмінних регіони могли співіснувати в межах однієї держави? Чи групи населення з такими докорінно відмінними настановами створювали загрозу дестабілізації і навіть розпаду України? Щоб відповісти на ці запитання, ми повинні докладно вивчити результати опитування, зауважуючи зміни в ієрархії соціальних ідентичностей, властивих для Львова і Донецька, зміни, які спостерігалися протягом п’ятирічного періоду здійснення проекту. Важливо порівняти структуру соціальних ідентичностей, визначити найбільш помітні й поширені їх типи і оцінити потенційний вплив розходжень між західним та східним регіонами України.
Респондентам було запропоновано вибрати стільки ідентичностей, скільки відповідає їхньому самоототожненню. Ми виявили, що для респондентів у Львові ієрархія основних типів соціальних ідентичностей протягом останніх п’яти років залишалася стабільною. З них основними ознаками ідентичності є етнічна та територіальна/регіональна (тобто самоідентифікація як українець і мешканець Львова). Як і належало сподіватися, статева ідентичність також розташована у верхній частині списку. Також дуже важливою є релігійна та культурна ідентичності (тобто самоідентифікація з Українською католицькою церквою та із зорієнтованою на Захід українською культурою). Політична ідентичність не є особливо помітною: підтримка демократичних партій зменшилася, натомість спостерігалося незначне зростання підтримки націоналістичних партій.
Зате для респондентів у Донецьку ієрархія ідентичностей дуже помітно змінилася. Лише одна ідентичність (територіальна/ регіональна) лишалася помітною протягом останніх п’яти років, — люди воліють мислити себе насамперед мешканцями Донецька. Однак українська ідентичність перемістилася на друге місце з четвертого. Статева ідентичність також зберігає значення, В ієрархії з’явилися дві нові ідентичності — культурна (православний) та соціальна (пенсіонер). Так звана «радянська» ідентичність зазнала великої втрати популярності (у 1994 р. вона була на рівні 40%; у 1999 р. вона зменшилася майже наполовину — до 20,4%). Також менш помітною стала російська етнічна ідентичність, хоча навіть у 1994 р. вона не фігурувала серед виявлених шести найпоширеніших ідентичностей. Політична ідентичність не є особливо помітною у донецькому регіоні: у 1994 р. як і в 1999 р. найпопулярніша політична ідентичність, а саме, ідентичність демократа, займала відносно низький щабель на шкалі поширення.
У підсумку зауважимо, що наше дослідження виявило добре виражену вісь стабільних і чітко сформованих ідентичностей у Львові з досить вузьким діапазоном їх мінливості за останні п’ять років. Водночас мешканці Донецька, які перебувають у пошуках нової ідентичності, виявили значний зсув у ієрархії своїх виборів. Із даних опитувань випливають два інші висновки: 1. Соціальна ідентичність у регіоні Львова виявляє тяжіння до етнічної основи, тоді як в регіоні Донецька вона головно має громадянські основи; 2. Не дивлячись на ці відмінні наголоси, має місце незначна, але послідовна тенденція до зменшення регіональних розбіжностей: львівська ідентичність рухається на зближення з громадянською моделлю в той час, як донецька ідентичність стає більш орієнтованою етнічно. Це взаємне зближення спостерігається в кожній категорії соціальної ідентичності.
У Донецьку стара «інтернаціоналістична» радянська ідентичність набирає виразного етнічного виміру, створюючи основу для розвитку двох нових моделей ідентичності: етнічної і громадянської.
Мовне питання і далі поділяє населення цих двох регіонів, лишаючись досить помітним серед складових етнічної ідентичності. Однак за останніх п’ять років етнічна (у Львові) і громадянська орієнтації (у Донецьку) рухалися в напрямі виникнення ширшого консенсусу: ми встановили, що не має значення, якою мовою розмовляють люди, якщо вони за Україну.
Не дивлячись на збереження напруженості між регіонами Львова і Донецька, величезна більшість їхніх мешканців погоджуються у двох важливих справах: обидва регіони мають спільну долю з рештою України, і дальший поділ країни на дрібніші одиниці суперечив би її найкращим інтересам. Коли респондентів попросили висловити свою думку щодо тези «Єдність України важливіша, ніж потреби окремих регіонів», вони як правило погоджувалися з нею, тим самим пропонуючи ще одне підтвердження поступового зближення між етнічною та громадянською моделями української ідентичності.
Що стосується релігійного компоненту культурної ідентичності, то тут можна зробити два припущення: 1. Збільшення кількості віруючих у Донецьку означає, що цей складник культурної ідентичності стає дедалі помітнішим, рухаючися вгору ієрархією соціальних ідентичностей; 2. Зменшення кількості віруючих, що належать до орієнтованих на Росію церков у Донецьку і зростання кількості віруючих церков, орієнтованих на Україну, наближають донецьку модель до львівської.
Дані, отримані внаслідок нашого дослідження, вказують на те, що політична ідентичність не є помітною складовою соціальної ідентичності у Львові та Донецьку. Отже, значну розбіжність політичних настанов у цих двох містах можна вважати за таку, що не має великого значення з огляду на низький рівень політичної активності, особливо у Донецьку. Подібно, що люди в Україні з обережністю ставляться до політичних експериментів, які над ними проводилися і не вважають, що політична діяльність може змінити їхні суспільні умови, їхній політичний вибір залежить від конкретної політичної ситуації. Наше дослідження показало збільшення підтримки демократичних партій і зменшення кількості прибічників комуністичної партії у Донецьку, а також невелике зростання підтримки соціалістичних партій у Львові. Спостерігалися невеликі зміни у настановах щодо взаємин із Росією та зовнішньополітичної орієнтації України, а також поглиблення песимізму щодо можливостей розвитку України.
Всі ці зміни в ієрархії соціальної ідентичності в обох регіонах свідчать про те, що респонденти не схвалюють фракційність, а також тенденції у напрямі розколу України за етнічними, регіональними, культурними та геополітичними лініями. Це в свою чергу створює добрі передумови для інтеграції України як соціального і політичного цілого.
P.S. Стаття написана на базі семінару, проведеного у Канадському Інституті Українських Студій Альбертського університету в вересні 2000 року.
