Велика Вітчизняна війна вірвалась скаженим вихором в долі багатьох людей. Сотні тисяч молодих людей в 1941 році пішли на фронт. Війна явила світу тисячі прикладів відваги та мужності. По-різному складались долі цих людей по закінченні війни. Багато з них повернулись у рідні міста та села і продовжили свою роботу за набутими до війни спеціальностями. А дехто вирішив присвятити себе службі в органах внутрішніх справ. Як повідомили «Дню» в Раді ветеранів центрального апарату МВС, в органах внутрішніх справ в Україні нараховується більш ніж 34 тисячі ветеранів ВВВ. Звичайно всі вони вже на пенсії або їх немає з нами... Полковник міліції Трохим КЛЮЄВ народився в Гомельській областію. Війна ввійшла у світ молодого хлопчини стрімко і зненацька. Свій бойовий шлях він розпочав у партизанському загоні імені Кірова, який діяв з 1941 року. В 1943 році партизанський загін з’єднується з частинами Радянської армії. Далі його служба проходила в 447 стрілецькому Пінському полку 397 Сарненської дивізії. Запеклі бої важким пораненням наклали свій відбиток на долю сміливого і відважного розвідника. Пройшовши стежинами жорстоких боїв, дійшовши до річки Ельби в Німеччині, Трохим Пантелійович служить для сучасників зразком честі і відваги. А в квітні 1945 року групі розвідників з 15 чоловік було поставлено бойове завдання — розкрити вогневі точки фашистів на переправі через річку Одер. Після виконання завдання з 15 чоловік живими залишились тільки Трохим Пантелійович та врятований ним поранений розвідник. Тоді ж Т. Клюєву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Крім того на його «рахунку» ордени Леніна, Червоного Прапора, два ордени Червоної Зірки, ордени Вітчизняної війни I і II ступеня, орден Слави III ступеня, орден Богдана Хмельницького III ступеня та 30 медалей.
У післявоєнні роки, пройшовши курс лікування і реабілітації в зв’язку з втратою слуху і зору, він екстерном закінчує середню школу, не втрачає сили духу, не віддається на милість долі, а продовжуючи боротьбу із хворобою, самоудосконалюється і пов’язує свій подальший життєвий шлях із правоохоронною діяльністю.
Інший шлях пройшов підполковник Яків Павлович ПИЛИПЕНКО . Початок війни кулеметник Яків Пилипенко застає в рядах другої кулеметної роти 125 стрілецької дивізії, яка стояла на кордоні з Литвою. Рядовий Пилипенко був кулеметником. 19 червня 1941 року дивізію по тривозі було відправлено на кордон. В ніч з 21 по 22 червня Яків Павлович стояв у наряді. Рота зайняла вогневі позиції, але воювати вже практично було нічим. Майже всі вогневі точки було знищено противником. З 8 кулеметів на озброєнні залишився тільки один. Після перших боїв у роті із 120 чоловік залишилася половина. Почався відступ через Литву і Новгород. Зупинилися в Киришах, де формувалася 311 Уральська стрілецька дивізія. Пилипенко тоді виконував завдання у складі розвідроти. Цей досвід йому згодився в майбутньому.
А далі служба в танковій частині. Перший танковий бій Якова Павловича пройшов на території Польщі. У боях за місто Люблин він отримав свій перший бойовий орден. Бійці танкового взводу Пилипенка виявилили неабияку кмiтливість і мужність, форсуючи річку Вепш. Увірвавшись у місто, танкісти першими звільнили полонених концтаборів.
Далі доля подарувала танкісту Золоту Зірку Героя. У січні 1944 році три танки під його командуванням відправились у розвідку. Події розгорталися біля міста Іновроцлав. «Тридцятьчетвірки» в суцільній темряві увійшли в місто. Зустрівши німецьку автоколону, знешкодили її, потім розбили військовий ешелон, а на аеродромі — ворожі літаки. Загалом, за 6 годин нічного бою танкісти знищили 120 автомашин, 16 гармат, 8 літаків і сотні гітлерівців.
19 квітня 1945 року на підступах до Берліна Якова Павловича було важко поранено. До столиці Рейху ще залишалося пройти майже 20 кілометрів. Перемогу Яків Пилипенко зустрічав уже в госпіталі. Подальшу свою трудову діяльність Яків Павлович присвятив службі в пожежній охороні, якій віддав понад 20 років свого життя.
Чимало теплих слів можна сказати про Героя Радянського Союзу майора міліції Олександра ЯКИМЧУКА . Війна тяжким тягарем лягла на плечі молодого сержанта. Її жорстоке відлуння тяжкими пораненнями відбилося на долі Олександра Івановича. Після лікування він знову в діючій армії Ленінградського, а потім 1-го Українського фронтів. За вмілі і героїчні дії під час звільнення польського міста Бреслау Олександрові Якимчуку присвоїли звання Героя Радянського Союзу. За виявлені мужність і героїзм у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками Олександр Іванович нагороджений орденами Червоного Прапора та Вітчизняної війни I і II ступеня. Після закінчення війни, перебуваючи на посаді командира стрілецької роти Якимчук служив у військових частинах Центральної групи Радянських військ на території Польщі, Німеччини, Угорщини, Австрії, Прикарпатського військового округу. У 1974 році Олександр Іванович вирішив присвятити себе захисту правопорядку й законності в державі. Майор міліції Олександр Якимчук сьогодні служить молодому поколінню зразком відваги.
Петро БОЧЕК уродженець Сумської області. Восени 1943 року, після звільнення рідного села, вступив в ряди захисників Вітчизни. Воювати почав на 1-му Білоруському фронті. Бойове хрещення вісімнадцятирічний сержант Бочек пройшов під час звільнення міста Ковеля Волинської області. За сміливість і мужність, виявлені під час штурму міста та при форсуванні ріки Західний Буг, був нагороджений Орденом Слави III ступеня. Бойові дороги привели командира стрілецького відділення 76 гвардійського полку 27 гвардійської червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького стрілецької дивізії на Віслу. За мужність і відвагу, виявлені під час її форсування, і утримання плацдарму, указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 березня 1945 року сержанту Бочеку Петру Семеновичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За подвиг на польській землі Петра Семеновича нагороджено вищою нагородою СРСР — орденом Леніна і грамотою Президії Верховної Ради СРСР. Потім були Познань, яку фашисти перетворили в неприступну фортецю. На броні однієї із самохідних гармат, що штурмувала місто, знаходився десант під командуванням сержанта Бочека. Йому було поставлено завдання: будь що прорватися в фортецю. Завдання було виконано, навіть незважаючи на те, що П. Бочека було важко поранено. А на знак поваги, місцеві жителі обрали воїна почесним громадянином міста. Демобілізувашись з рядів армії в званні лейтенанта, солдат обрав службу в органах внутрішніх справ.
Проте як би там не було, всіх цих людей єднає одне — повернувшись з війни, вони потрапили на другий фронт — боротьби із злочинністю.
