Доктор Роман Вовчук із Великої Британії — відомий на Заході та в Україні дослідник України. Він автор трьох книжок, зокрема, Ukraine’s foreign and security policy, 1991—2000, і численних публікацій в академічних журналах та в британській і американській періодичній пресі, серед яких такі провідні західні газети, як The Independent, The Financial Times та The Wall Street Journal, де доктор Роман Вовчук аналізував внутрішню та зовнішню політику України та політику української безпеки.
— Пане Романе, якою Україну бачать у Великій Британії?
— Як англійці бачать українську закордонну політику? Вони нині збентежені тим внутрішнім неспокоєм, котрий є в Україні. Подібне збентеження є наслідком тих великих сподівань, які в західному світі покладали на Україну в 2004—2005 роках, коли здавалося, що Україна має усі шанси для того, щоб після помаранчевої революції здійснити прорив вперед. Проте, на жаль, сталося так, що реальні геополітичні зрушення (просування до членства в НАТО і Європейському Союзі) заморозилися через великі внутрішні суперечки та непримиренні розбіжності всередині самих українських правлячих еліт. І це об’єктивно заважає взаєминам України з країнами Заходу.
Я думаю, що Англія дуже б хотіла, щоб Україна увійшла до Європейського Союзу. Але за яких умов це б могло статися? Мусять бути проведені певні політичні й економічні реформи в Україні. Можна сказати, що наміри про ці реформи були задекларовані ще на самому початку президентства Віктора Ющенка. Про них багато говорилося і на них свого часу покладали дуже великі сподівання і в Україні, і на Заході.
Проте ці реформи за п’ять років так і не відбулися. Навпаки, в Україні сьогодні існують великі політичні тертя та абсолютне непорозуміння між Президентом Віктором Ющенком і прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, що є гальмом, котрого вони ніяк не спроможуться позбутися, і що стало бар’єром, котрий заважає навіть розпочати ті реформи. Адже фактична наявність двох центрів влади в Україні, які відверто між собою ворогують, блокує реформування України. Не хотілося б помилитися у своїх оцінках, але виглядає таким чином, що нині замість поступу вперед у цьому напрямку спостерігається не лише певна загальмованість, а й певний відступ назад. Отже можна констатувати, що в Англії дивляться на те, що відбувається в сучасній Україні, з певним розчаруванням.
— Тобто є розчарованість серед англійців. А що ж діаспора українська у Великій Британії, чим би вона могла допомогти Україні в цей дуже нелегкий для неї період?
— Думаю, що не можна говорити про всю діаспору в цілому. Адже вона неоднорідна і у нас в Англії, і в Сполучених Штатах, і по всьому світу, де проживають етнічні українці. Я особисто намагаюся реалістично дивитися на це питання. Можливо, хтось в українській діаспорі навіть образиться на мене за те, що я зараз скажу вам, але, на мою особисту думку, діаспора нині має таке трошки романтичне уявлення про Україну. А якщо спробувати це сформулювати дещо іншими словами, то в мене таке відчуття: вони здалеку вважають, що Україна має бути саме такою, якою вони її бачать звідти.
У реальності, як ми це знаємо, сьогодні Україна є дещо неоднорідною країною. По суті, вона є двомовна і в ній проживають українські громадяни різних національностей. Всі ці фактори необхідно враховувати при обговоренні можливості допомоги Україні в цей нелегкий для неї історичний період. Питання матеріальної допомоги різноманітним українським проектам ми нині, під час іще не завершеної світової економічної кризи, мабуть, не будемо торкатися взагалі. Розглянемо те, що на даний час виглядає більш реально.
А реальність ця полягає в тому, що в українській діаспорі є певний відсоток людей (на жаль, їх небагато, але вони все ж є), котрі розуміються на складних українських проблемах і працюють над їхнім дослідженням. І вони дуже багато можуть зробити в інформаційному сенсі. Тобто інформувати країни західного світу про те, що діється в Україні. Ці професіонали можуть друкувати свої статті в західній пресі та виступати на телебаченні. Адже на сьогодні ні для кого не є секретом, що на даний час Росія набагато більш представлена в західних медіа, аніж Україна. Не вдаватимемося у цьому випадку до аналізу об’єктивних і суб’єктивних чинників подібної ситуації й обставин, за яких все це так трапилося, але подібний прикрий перекіс усе ж можна спробувати подолати хоча б частково.
Якщо ж узяти власне Англію, то подібні професіонали також можуть встановлювати контакти з людьми з України. Щоб було більше надходження інформації з перших рук чи перших вуст, щоб англійці мали можливість бути більше проінформованими про те, що тепер діється в Україні, про ті політичні протиріччя, котрі власне і спричинили сьогоднішню критичну політичну ситуацію в Українській державі, та спробувати осмислити те, якими все ж можуть бути шляхи до розв’язання цих протиріч в Україні. Й одночасно англійці можуть інформувати Україну та українців про ту політичну культуру, яка наявна в Англії. Адже запровадження її елементів (не будемо говорити, що всієї системи, оскільки за певний короткий період це неможливо здійснити) здатне позитивно вплинути на українську дійсність.
Оце і є, на мою думку, одна з можливостей допомоги Україні з боку українською діаспори в Англії.
— Але чи здається вам, що українська діаспора, яка нараховує по світу, за різними оцінками, від 15 до 20 мільйонів чоловік, розчарувалася тим, що діється в Україні, і в останній час вона ніби якимось чином дистанціювалася від України? Чи та ж американська велика діаспора, чи канадська, чи британська. Як ви думаєте, пане Романе, яким чином можна подолати цю розчарованість Україною й все-таки спробувати розпочати новий етап співпраці з Україною?
— Коли говорити відверто, то українська діаспора на Заході дуже часто бачить Україну лише в одній кольоровій гамі — чорно-білій. І якщо у всьому детально дотримуватися цього бачення, то у їхньому вимірі та їхньому розумінні — всі громадяни незалежної України мусять бути проукраїнськи патріотично налаштованими і всі, як один, працювати для добра і процвітання Української держави. Дійсно, це було б ідеально, але зауважу, що таке лінійне бачення є дуже спрощеним розумінням української сучасної дійсності. Насправді ж усе виглядає дещо інакше.
При цьому треба пам’ятати, що або вони, або їхні діти великою мірою є продуктами Другої світової війни. Переважно подібні представники української діаспори мають досить спрощене уявлення про українські реалії. Адже вони вже давно відірвані від життя в Україні та їм досить важко зрозуміти, що Україна різноманітна, має різноманітні реалії, котрі в ній вкорінені й які не всім можуть подобатися.
Утім, зауважу, найголовніше, мабуть, те, що ці представники української діаспори поки що так і не можуть усвідомити, що вони не здатні змінити Україну так, як би вони цього хотіли. А якщо не можуть усвідомити, то Україну, котра склалася за нинішніх непростих і несприятливих великою мірою обставин, їм, у свою чергу, важко прийняти. Ось чому, на мою думку, ця частина української діаспори певною мірою розчарувалася в Україні.
Чи можливо це змінити? Думаю, що це буде дуже непросто. Тому що ці люди не зовсім адекватно розуміють протікання політичних процесів в Україні, вони не зовсім розуміють, якою нині є етнічна й соціальна ситуація в Українській державі. До того ж, не хочу нікого ображати, але подібні представники української діаспори не завжди навіть добре розуміють українську історію, знову ж таки намагаючись бачити її односторонньо. Певно, що їм дуже важко прийняти сучасні українські реалії такими, якими вони є насправді, а не в їхній уяві. Як і яким чином закрити цю прогалину? Важко сказати, адже навіть за всього бажання це зробити дуже непросто.
— Тобто ви фактично говорите про те, що необхідно якимось чином спробувати переформатувати стосунки України з діаспорою?
— Згоден із тим, що необхідно спробувати переформатувати стосунки України з діаспорою. Але яким чином це можливо зробити, сказати важко. Тому що, як я вже говорив, діаспора не змінить Україну. Україна є великою, потужною країною, але не можна говорити про її однорідність. Адже насправді в ній проживає значна кількість національних меншин, котрі говорять різними мовами, і дуже часто мовою міжнаціонального спілкування для них є російська мова. Діаспора має зрозуміти, що вона врешті-решт мусить прийняти Україну такою, яка вона є. Хоча, звісно, не всім і не завжди це може подобатись.
Зрозуміло, я не кажу про те, що в деяких регіонах України російська мова має й надалі залишатися домінуючою мовою і щоб із-за цього там українську мову майже не можна було почути на вулиці. Також не вважаю нормальним, що це так сталося в Україні, але, перш за все, ми змушені починати роботу з матеріалом, який вже маємо. І таким чином прийняти еволюційний шлях розвитку України.
Я думаю, що певна частина української діаспори хотіла б, щоб Україна просувалася революційним шляхом розвитку. Хоча якби так сталося і в Україні почали проводити таку політику, яку хоче діаспора, то можна було б прогнозувати, що Українська держава дуже скоро «розлетілася» б на два чи три шматки.
— Те, що ви говорите, свідчить, що в діаспорі є люди, котрі починають розуміти реальну сучасну ситуацію в Україні. А що необхідно зробити для того, щоб можна було від розуміння цієї ситуації перейти до якихось реалістичних дій? І щоб Україна почала реалістично працювати зі своєю діаспорою?
— Я не можу легко відповісти на це запитання. Знову ж, не хочу когось образити, але для багатьох представників діаспори бути українцем — то є своєрідне таке собі хобі. Оскільки увесь тиждень вони живуть нормальним життям тієї країни, в якій проживають, а ось на вікенд чи вечором після роботи можуть піти до українського клубу чи то відвідати якусь українську діаспорну акцію. Отже, життя ніби стає поділене на дві половини, і друга його частина — це «хобі» українства.
Проте тут мені хотілося б акцентувати на проблемі, котру не можна обійти увагою, якщо вести розмову про те, яким чином Україна змогла б покращити співпрацю зі своєю діаспорою. Мова про те, що українські амбасади, котрі розміщені в країнах проживання української діаспори, не завжди створюють продуктивні відносини з діаспорою. І саме через те, що існує відмінність й інакшість світоглядів.
Очевидно, що українська діаспора хотіла б (і слушно хотіла б), щоб українські амбасади, котрі представляють інтереси Української держави за кордоном, були б україномовними, і це дуже сильно підняло б їхній авторитет в очах представників закордонних українців. Проте, на жаль, доводиться дуже часто чути, що представники України, котрі працюють в цих амбасадах, між собою в розмовах переходять із державної української на російську мову. І повірте, це дуже сильно розчаровує українську діаспору. Адже важко уявити собі, щоб це було можливим у практиці інших посольств.
На мою думку, початком кращого порозуміння і досягнення позитивних відносин між Україною і діаспорою могли б бути певні контакти через амбасади. Але при цьому працівники цих амбасад мали б завжди якнайкраще говорити українською мовою. Це могло б послужити імпульсом до кращого порозуміння, оскільки на цих засадах українські дипломати могли б зблизитися з діаспорою і тоді, я думаю, зв’язки й співпраця мали б шанс виправитись.
Я бачу багато можливостей в цьому. І то з обох сторін. Якщо говорити, як почати, то я би напевно сказав, що представники амбасад мали б більше старатися, аби задовольнити той романтичний ідеал українця і самої України, котрий в діаспорі іще зберігається. Тобто завжди бути україномовними. І коли б представники амбасад України розуміли, що вони представляють за кордоном не лише себе, а в першу чергу велику державу Україна, то я думаю, що порозуміння могло б бути значно кращим.
— Тобто ви, пане Романе, є оптимістом?
— Так, у цьому сенсі я оптиміст. Адже завжди існують можливості якимось чином виправити ситуацію. І не може бути ситуації, в котрої немає розв’язання. Тільки треба, щоб була взаємна воля та бажання щось змінити на краще з обох сторін.
