«День» вже писав про Пакт Молотова—Ріббентропа (№154 від 21 серпня), котрий мав особливе значення не тільки для ходу Другої світової війни, а й для української історії. Рани того часу залишаються незагоєними, проблеми, породжені Другою світовою й участю в ній українців, не тільки не зникають, а й набувають нових форм.
Є щось містичне в тому, що на серпень припали події, які визначили долю багатьох народів у столітті, що минає. «Справжнє Двадцяте століття» (А.Ахматова) почалося в серпні 1914 року після початку Першої світової війни. У серпні 1939-го стало зрозуміло, що Друга світова війна неминуча. Атомне бомбардування японських міст Хіросіми й Нагасакі в серпні 1945-го стало початком холодної війни та гонки озброєнь. Радянські танки в серпні 1968 року розчавили мрії тих, хто сподівався на «соціалізм iз людським обличчям». Серпнева революція 1991 року в Москві означала кінець імперії зла.
Нещодавно була «кругла» дата. 60 років тому, 23 серпня 1939 р., нарком закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов і міністр закордонних справ Німеччини Іоахім фон Ріббентроп підписали в Кремлі договір про ненапад між Радянським Союзом і нацистським рейхом. Пакт Молотова—Ріббентропа і, особливо, доданий до нього секретний протокол про розподіл сфер інтересів та впливу у Східній Європі (а також укладені слідом за ними Договір про дружбу та кордони і другий секретний протокол від 28 вересня 1939 р.) означали поділ Польщі, окупацію Литви, Латвії та Естонії і… возз'єднання Західної України та Північної Буковини з Україною, Західної Білорусі з Білоруссю. Таким чином, фактично було підтверджено акт возз'єднання України, схвалений у січні 1919 р. Звичайно, коричнева й червона тоталітарні імперії керувалися виключно своїми геополітичними інтересами й зовсім не думали про соборну Україну.
Пакт відіграв величезну роль у розв'язанні рейхом Другої світової війни. Він не лише призвів до насильницького знищення державної незалежності Польщі, Литви, Латвії та Естонії, а й став поштовхом для масових депортацій та інших політичних репресій на територіях, що ввійшли в 1939-1940 рр. до складу СРСР, збройного опору радянській владі національно-визвольних сил в Україні та Прибалтиці, польського партизанському руху в Західній Білорусі й мав багато інших наслідків.
До 1990 р. уряд СРСР заперечував саме існування секретних протоколів і лише під тиском громадської думки змушений був визнати, що змова між Сталіним і Гітлером дійсно мала місце. Безперечно, це визнання стало однією з найважливіших правових передумов політичних змін у Східній Європі, зокрема процесу відновлення державної незалежності Литви, Латвії та Естонії.
А як оцінюється сьогодні кремлівська змова? Країни Балтії, Польща й Німеччина виробили офіційний погляд на її історико-правові й політичні наслідки. З нею можна погоджуватися або не погоджуватися, але вона є в шкільних програмах, врахована в законодавстві, стала основою низки державних актів, які визначили міжнародно-правовий статус цих країн. У Білорусі впродовж останніх років спостерігається повернення до радянської офіційної точки зору: радянсько-німецька угода була вимушеним кроком виключно на благо жителів регіону. Уряд Росії ухиляється від вироблення офіційної точки зору. У підручниках з новітньої історії про пакт і його наслідки говориться ухильно або викладається стара версія. Політики теж обходять це питання. А що ж Україна?
На жаль, український політикум, так само як і російський, мабуть, не усвідомлює важливості проблеми. Більше того, Президент Л.Кучма ухвалив рішення відзначати 17 вересня 60-річчя возз'єднання України та Західної України, що, на мою думку, неможливо тлумачити інакше, як крок білоруським шляхом, повернення до радянських уявлень про пакт Молотова— Ріббентропа. Як можна відзначати 60-річчя події, що призвела до масових репресій?! Навіть побіжне ознайомлення з документами різних державних органів тих років дає картину безперервних і синхронних каральних дій НКВС і міліції під керівництвом партійних органів — масових вбивств та примусового переселення мільйонів невинних людей у Сибір та інші далекосхідні й азіатські регіони СРСР.
У 1939—1941 рр. із Західної України та Західної Білорусі було депортовано у віддалені регіони СРСР приблизно 10% населення — близько 1,25 млн. осіб. Більша частина переселенців були поляками. Насамперед депортували біженців — в умовах масового терору й нічим не обмеженого свавілля. Тих, хто намагався втекти, розстрілювали нещадно. Навіть органи внутрішніх справ визнавали, що «біженці й безробітні не були забезпечені житлом, тулилися в непристосованих для життя приміщеннях, відправлялися на роботи не за спеціальністю». Складовою частиною цих репресій були й широко відомі розстріли польських офіцерів, чиновників та інтелігенції в Катині, Осташкові та Харкові — розстріли, які радянська верхівка теж дуже довго приховувала або списувала на німецьку армію, обманюючи світову спільноту.
1939 р. були також заарештовані всі відомі новій владі учасники українського національно-визвольного руху в Польщі — комуністи вважали, що це й їхні непримиренні противники. Всі ініціатори проголошення УНР у червні 1941 р. також були заарештовані гестапо й відправлені до концтабору. 1942 р. було створено Українську повстанську армію (УПА), яка почала озброєну боротьбу проти німецьких окупантів.
З самого початку німецької окупації почалося примусове переселення на роботу в Німеччину, яке за своїми методами та жорстокістю мало відрізнялося від радянських репресій. Загалом iз території України було вивезено 2,2 млн. осіб, зокрема й близько 900 тис. із Західної України.
Після вигнання німецьких військ iз території Західної України репресії проти українців спалахнули з новою силою й набули величезних масштабів. УПА повернула зброю проти Радянської армії, протримавшись шість років без будь-якої підтримки ззовні. Тисячі воїнів УПА загинули, сотні тисяч бійців і тих, хто співчував їм, потрапили до таборів зі стандартним терміном 25 років. Цілі села було вислано «за підсобництво» УПА — близько 2 млн. осіб.
Загальні втрати Західної України величезні. У 1930— 1931 рр. українське населення областей, приєднаних до СРСР після 1939 р., становило 7,95 млн. осіб, а 1970 р. — 7,821 млн. осіб, тобто за 40 років воно не збільшилося, а зменшилося. Це вказує на втрату 20 млн. осіб, виходячи з середнього приросту населення.
І от замість того, щоб визнати нарешті бійців УПА воюючою стороною в Другій світовій війні й зрівняти їх у правах iз воїнами Радянської Армії, замість того, щоб згадати про безвинно загиблих, український уряд пропонує повсюдно святкувати 60-річчя возз'єднання! Яка нетактовність!
Бувають випадки, коли з двох зол не можна вибрати менше: обидва гірші. Вибір між коричневим і червоним тоталітаризмом мав трагічні наслідки. Сьогодні, слава Богу, ми вже такого вибору позбавлені. Але, очевидно, має минути ще багато десятиліть, щоб сприймати 17 вересня як день реалізації природного права українського народу на соборну українську державу як історичну справедливість. Щоб можна було спокійно пригадати слова Блаженного Августіна: «Якщо зло існує, то в ньому закладено певну доцільність». А сьогодні це неможливо!
24 серпня 1991 року, навпаки, психологічно відчувається як свято (хоча, зазначимо в дужках, природніше було б вважати святом Дня незалежності 1 грудня) — напевно, тому, що цього разу жертв не було. Але радості немає. До відчуття свята додається сильне почуття гіркоти, коли бачиш, як надії на краще поступово змінилися пригнiченістю й апатією, як спочатку ще цілком придатна для життя молода держава поступово костеніла й посилювала адміністративний тиск на людей, дедалі більше від них відділяючись і обслуговуючи себе, як збільшується еміграція (причому виїжджають передусім молоді люди, не бажаючи пристосовуватися до старої радянської системи управління й нагляду, яка практично не змінилася), як усе більш жорстоким стає суспільство загалом.
Чи могло бути інакше? Навряд чи. Український народ, знесилений величезними втратами у боротьбі з тоталітарними режимами Німеччини та СРСР і в двох світових війнах (ніякий інший народ у ХХ столітті не зазнав таких величезних людських жертв!), не міг дати масового антикомуністичного руху (як Польща) або підготувати нову еліту, яка внутрішньо відрізняється від старої і могла б замінити радянську номенклатуру (як та ж Польща, Чехія й Угорщина). Як справедливо сказав Володимир Буковський, комунізм у СРСР не був переможений, він упав під власною вагою (тут доречно ще пригадати відомі слова Конрада Аденауера: «Комунізм не можна перемогти ні воєнним, ні економічним, ні культурним шляхом — його може перемогти лише переконане християнство»). Пригадаємо: комуністична більшість Верховної Ради вирішила піти на компроміс і проголосити незалежність, щоб зберегти владу радянської номенклатури. Україна була приречена на незалежність через розпад СРСР, але вона виявилася не готовою до незалежності. Незалежність прийшла нібито передчасно, i казати про перемогу українського національно-демократичного руху важко. Її Величність Історія просто збувається — поза нашими уявленнями про правила, які мають виконуватися. І от ми отримали несподівано для себе (хто чекав, що таке може бути у нашому житті? — одиниці!) нову історичну ситуацію: країну без політичної нації, де свідомість людей, які живуть на Заході й Сході, заполонили різні міфи, де більшість людей дезорієнтована й не дуже розуміє, що, власне, сталося, вважаючи, що три політики, зустрівшись у Біловезькій Пущі, розвалили велику державу й що все можна повернути назад… Словом, цілковита «розруха в головах».
Чи ближчі ми до реальної незалежності, ніж вісім років тому? Незважаючи на все, сказане вище, насмілюся стверджувати, що ближчі. Увійшло в життя нове покоління, яке сформувалося в 90-ті роки, яке не має досвіду життя в СРСР. Ці хлопчики й дівчатка набагато відвертіші, розкованіші, розкритіші. Вони геть усі — українські патріоти (хоча багато хто, як і раніше, розмовляє російською), для них СРСР — уже історія. Звикають і старші покоління: після неабиякого розчарування 1992— 1994 рр. через різке погіршення умов життя, коли багато тих, хто голосував за незалежність 1 грудня 1991 р., були готові змінити своє рішення, розпочався військовий конфлікт у Чечні, після якого цієї готовності дещо поменшало. Про це, зокрема, свідчать результати виборів у Верховну Раду минулого року: політики, які поставили на створення нового Союзу, в основному програли. Крім того, Схід і Захід України, хоча й повільно, поступово, починають розуміти проблеми одне одного, рухатися назустріч одне одному. Змінюється ставлення до держави: дедалі більше людей поступово позбавляються патерналізму й розуміють, що мають розраховувати передусім на себе.
Проте загроз нашій незалежності, на мій погляд, сьогодні більше, ніж вісім років тому. I головна загроза — в нас самих. Наша пасивність, очікування, що хтось усе зробить замість нас, небажання «орати ниву» призвели до того, що ми вже не живемо, а виживаємо. Ми дозволили державним органам і надалі залишатися безвідповідальними й стати зовсім безконтрольними. І де гарантія, що наша верхівка, прагнучи будь-що залишитися при владі, не віддасть нишком за борги ті підприємства, які спроможні сьогодні давати прибуток? Чого тоді буде коштувати наша незалежність? Ми терпимо знущання над нашим старшим поколiнням та інвалідами, яким навіть цю мізерну пенсію, на яку неможливо прожити, не сплачують вчасно. Доки ми дозволятимемо обдурювати себе чиновникам, які приховують від нас свої брудні діла за грифами «таємно», «не для друку», «для службового користування»? Адже ми вже навчені гірким досвідом, що за цими грифами завжди приховувалися рекордні темпи зростання захворюваності та величезна різниця в прибутках номенклатури та простих смертних. Ми маємо, нарешті, зрозуміти, що або ми поступово поставимо під контроль дії держапарату, або внутрішні протиріччя накопичуватимуться й розірвуть країну, як це сталося з СРСР. Або Україна поступово ставатиме демократичною країною, або вона втратить незалежність.
Здається, Бог береже Україну. В екстремальні моменти ставалося щось — серпневий путч, жовтневі події 1993 р., чеченський конфлікт, — що допомагало Україні. Але Бог допомагає лише тому, хто сам собі допомагає. Чи не час почати самим допомагати собі?
